Глава 10

ВІТА

Спантеличено дивлюся вниз. Вишневський кидає м’яча Юркові зі словами.

— Тримайте, юначе, це, мабуть вам.

Юрко ловить м’яч і роздратовано цікавиться.

— А ти ще хто такий?

Моє серце гуде у грудях. Боюся, аби ці двоє не зчинили бійку просто у дворі, бо це буде цікавим довершенням мого буремного сьогодення. Вже он так всі, хто вдома, у вікна повитикалися і на балкони повиходили. Ото я зчинила лемент — бразильські серіали відпочивають.

Чоловік наближається до Юрка і простягає йому руку.

— Вишневський Роман Павлович, — представляється він.

Мій лисий колишній теж простягає руку.

— Юрко. — теж називається, а тоді здивовано питає. — Ви той самий Вишневський, про якого стільки говорять?

— Не знаю, кого ви маєте на увазі, але про мене теж багато говорять. Та мені це аж ніяк не шкодить.

Я шокована, розвернувшись, йду в кімнату. Ну от і поговоріть. Може, ще спільну мову знайдете. Обурююся в душі й подаюся у спальню. На нервах прибираю ліжко, бо ж тремтіння у тілі не проходить. Мені хочеться, аби Юрко забрався якнайшвидше. І цей Вишневський пішов, так само, як і прийшов.

Тільки встигла прибрати спальню, як двері стукають. Страшенно не хочу, аби це був батько дитини, яку я вчора притягла додому. Я боюся цієї розмови. Не хочу її і разом з тим розумію, що вона неминуча.

— Віто, відчиняй! — наказує з-за дверей Юрко.

Йду у прихожу і, зупинившись, роздратовано наказую.

— Юрко, забирайся! Я не відчиню. Іди до Нелі. Вона нарешті досягла свого, бо я ж тебе не варта.

— Віто, я не сам. Відчини. Роман Павлович має до тебе розмову.

Я закочую очима. От хіба в мене є вибір. Та нема.

На свій страх та ризик таки відмикаю двері і прочиняю їх. Юрко першим завалює у помешкання, несучи одну валізу. А я лише спантеличено кліпаю і готова розревітися від безпорадності.

— Віто Андріївно, можна зайти? — питає Вишневський.

Роздратовано дивлюся на Юрка, який нахабно тягне все назад до квартира, а тоді переводжу погляд на чоловіка і, на мить заглянувши в його очі, зірвано шепочу.

— Перепрошую, Романе Павловичу, ви не вчасно прийшли.

Нервово зволожую вуста і не можу змовчати. Розлючено зиркаю на Юрка і наказую.

— Суханов, у тебе година, аби покинути моє помешкання. Інакше я викличу поліцію.

Юрко оглядається і великими очима дивиться на мене.

— Віто, ти взагалі нормальна? А куди я піду? Мені немає куди йти...

— Це твої проблеми.

Фиркаю я. Та йду у вітальню, хапаю телефон, у прихожій беру дві пари ключів, сумочку та вже в порозі оглядаюся на уже колишнього.

— Юрко, через годину тебе тут не повинно бути.

Переступаю через валізи і, оминувши Вишневського, йду вниз.

— Віто, зачекайте!

Наполегливо просить він, йдучи позаду, мій гість. Я зупиняюся на сходовій клітці внизу. Я не можу стримати сльози, але мені байдуже. Різко розвертаюся і зірваним голосом питаю.

— Що вам потрібно?

— Цікаві у вас ігри, Віто Андріївно, — наближаючись, констатує чоловік.

І мене це зауваження, чи то насмішка, виводить з рівноваги.

— Ви прийшли щоб мені це сказати, що може щоб зіпсувати мій день остаточно?! — різко питаю, заглядаючи у сині очі чоловіка. — Через вас у мене тепер купа проблем. Що вам іще потрібно?

— Віто Андріївно, нам потрібно поговорити, — надто пильно дивлячись на мене та цілком серйозно заявляє Вишневський.

Опускаю очі, бо він весь такий інтеліґентний, охайний, доглянутий, що я явно гублюся на його фоні. Незручно опускаю очі і тихо кидаю.

— Кажіть. Я слухаю.

— Не тут, Віто Андріївно. Ходімо краще на вулицю. — пропонує він.

Я ж шалено хвилююся і розумію, що він має рацію. Розмовляти тут на сходах не найкраща ідея. Йду вперед, шалено нервуючи, бо впевнені кроки позаду змушують мене іще більше переживати та почуватися не надто зручно.