Глава 9

ВІТА

Я вся на нервах. Не можу заспокоїтися. Адже після всього Юркові ще вистачило нахабства прийти сюди. І бачте, він прийшов до мене, бо йому потрібна лише я. І це після того, як зрадив мене з моєю найкращою подругою. Але вже краще одній, ніж...

Повертаюся на кухню з гіркотою, усвідомлюючи, що тепер у мене ані подруги, ані коханого чоловіка. Я не вибачу їм такої підлості. Хай тепер залишаються разом. Я зраду нізащо не пробачу. Сльози скочуються з очей, бо якби я не намагалася видатися сильною, мені дуже болить.

— Віто, відчини! — волає з-за дверей Юрко. — Я не піду звідси. Чуєш?!

— Іди до біса. — відмахуюся і беру чашку з кавою. Руки тремтять. Роблю ковток і ловлю себе на тому, що всі речі Юрка у мене. Але це не страшно, я зараз все виправлю.

Ставлю чашку, з якої розхлюпалася кава, та на емоціях йду до дверей.

— Віто, негайно відчиняй! Мені чистий одяг потрібен.

— Іди на вулицю, я через балкон тобі все спущу. Можеш Нелю набрати. Хай допомагає позбирати.

— Віто, охолонь ти, що ненормальна...

Гукає з-за дверей мій колишній, але мене його слова уже ніяк не зачіпають. Після його підлого вчинку, його для мене більше не існує. Я переживу цей біль, але Юрка поруч зі собою бачити не хочу.

Увійшовши у спальню, не зважаю на крики та прохання за дверима, беруся до справи. Оце у сусідів сьогодні драйв. Друга серія моєї сімейної драми. Мають на, що подивитися, і тепер точно матимуть, що обговорювати певний час, але мені байдуже.

Збираю речі Юрка у валізи, все до дрібниць. Не кваплюся. Не хочу щось забути, аби він потім знову приходив та стояв під дверима. Хай іде раз і назавжди.

Трохи більше ніж за годину я зібрала всі речі Юрка. Все до найменших дрібниць, навіть подарунки. Все спакувала, поставши біля дверей. Вийшло чимало: дві валізи, дорожня сумка, і ще два великих сміттєвих пакети. Тут все: документи, одяг, сувеніри, книги, ювелірні прикраси. Болтики, гайки і навіть карбюратори та повітряні фільтри від його корча. Одним словом, все.

Хоча найдивніше, що мій кавалер і досі товчеться за дверима. Принісши останній пакет до дверей, заявляю.

— Ну, що готовий ловити свої скромні пожитки? Нелю покликав? Бо я пішла провітрювати твої сорочки, штани, шкарпетки та білизну. — ледь стримую істеричний сміх.

— Віто, тобі реально болти зрізало? Ти цього не зробиш...

— Уже зробила. Іди збирай. — фиркаю.

Йду на балкон, обурюючись подумки: це в твоєму корчу болти може зрізати, а я висновки зробила, зраднику проклятий. Коли побачила Юрка внизу, для так годиться викидаю з п’ятого поверху сорочку та дві його футболки, і доки він гонить та ловить їх, кидаюся до дверей.

Поспіхом виставляю всі речі уже колишнього в коридор та, зачинивши двері, замикаю їх на ключ. Видихнувши, йду на балкон.

Побачивши мене, Юрко реве.

— Віто, тобі гайки. Хай я тільки до тебе доберуся.

— Ага. Гайки і твоєму недоламаному корчі. — Мій погляд наштовхується на м’яч колишнього на балконі у кутку, і я, схопивши його, навіть не дивлячись, зі злістю кидаю його вниз. — Лови. А ще, твої речі за дверима, забирай їх і вимітайся з мого життя назавжди.

Кліпаю і завмираю, бо м’яч ловить не Юрко, а мій нічний візитер. Я в цю ж мить стерпла. Не розумію, що він тут робить. Хоча розумію, і це мене лякає. От зараза. Як же соромно, що ще й він став свідком моїх розбірок з Юрком. Хоча яка тепер різниця, адже Вишневський так просто не прийшов. Напевно, ця істерична керуюча торговим центром таки видалила відео з камер. Мені вмить стає дуже страшно.