Глава 8

ВІТА

Я прокинулася пізно. Стрілки годинника показували майже обід.

Видихаю і дякую небесам за те, що сьогодні вихідний. Бо інакше б я на роботу не пішла. Зрада Юрка щемить у серці. Бо щодо Нелі, я ніколи їй не вірила. Вона завжди стріляла очима перед Юрком, і навіть кілька разів просто в очі мені казала, що я не заслуговую такого чоловіка, як він. Бо ж за, що мені таке щастя? А от вона була б йому хорошою парою.

Образа роздирає душу на шматки. Змушую себе встати та йду в душ.

Кілька хвилин у ванній кімнаті і вже йду на кухню. І доки готую каву, поринаю у спогади вчорашньої ночі.

Мій нічний візитер забрав свою доньку і, обізвавши мене, пішов. А я, поревівши, заспокоїлася, а тоді вирішила залізти в Гугл, адже батько дитини здався мені знайомим. Ні, я не знайома з ним особисто, і точно не бачила його на вулиці. Але сто відсотків могла бачити на просторах інтернету. Якби ж іще знати його прізвище?! Зітхаю та заганяю в пошукову систему текст.

«Роман Павлович відома особистість...». І за секунди отримую результат. Троє відомих чоловіків з іменем Роман, і лише один Павлович. І це — Вишневський Роман Павлович. Копіюю ці ініціали та знову вставляю в пошукову систему текст. За секунди є результат. З фото того ж чоловіка, що нещодавно покинув моє помешкання.

Погляд пробігся по рядках, і волосся ледь не стало дибки.

Вишневський — відомий мультимільйонер. Розлучений. Завидний холостяк, що залишився з донькою на руках. Його дружина — Осадча Валерія Олександрівна, покинула його рік тому. Чоловіку тридцять, і він у такому віці уже зробив прорив у бізнесі та став відомим мільйонером.

Далі я читати не стала. Не цікаво. Але в мене шок. Я забрала до себе не просто чужу дитину, а доньку мільйонера. І тепер мені реально потрібно молитися, аби цей чоловік не засадив мене за ґрати за викрадення. Бо якщо власниця торгового центру зітре записи з камер, то мене не врятує ніщо.

На плиті засвистів чайник, вириваючи з думок та спогадів.

Мені реально страшно. Я боюся. Я ж хотіла як краще. Але в мене, як завжди, все виходить не як у людей. Мені залишається лише молитися, аби все обійшлося. Бо як чутки дійдуть до мами за кордон, то вона мене заклює. А що я можу зробити зі собою?! В мене це з дитинства недолік такий розвинувся — тягти все додому. От не можу пройти повз, якщо бачу, що комусь потрібна допомога.

Готую каву. Ліплю бутерброд уже за звичкою, хоча апетиту нема. Дивлюся на свій вранішній обід і відчуваю відразу до їжі. Після всього кусок в горло не лізе. Зітхнувши, набираю склянку води. Встигаю зробити кілька ковтків, як дзвонить дверний дзвінок.

Я ледь не випустила склянку із рук. Невже це поліція по мою душу? Раптом промайнуло в голові. І від тієї думки, аж у піт кинуло. Якщо це так, то це капець. При чому повний.

Ставлю склянку на стіл і босоніж на пальчиках іду в прихожу. Заглядаю у вічко і бачу невдоволену гримасу Юрка. Моє серце миттю починає битися частіше, але образа уже кипить в мені.

Напевно за речами приперся. Набираю повні легені повітря і розлючено прочиняю двері, все ж залишивши їх на ланцюжку. Бо в квартиру, цього зрадливого мачо, впускати не збираюся.

— Чого прийшов?

— Поговорити треба, — холодно кидає він.

— Мені не треба. Я все зрозуміла. Я не Неля, мені десять раз повторювати не потрібно, — роздратовано випльовую.

— Віто, годі. Відчиняй. Я все одно не піду. Чи можеш ти хочеш, аби нашу з тобою розмову чув весь під’їзд?!

Я з хвилину мовчу, мені, звісно, не хочеться виносити особисте на всезагальний осуд, але раптом стає абсолютно байдуже, і я із злобою випалюю:

— А хай чують, та знають, чому я тепер одна. Так навіть краще... Не потрібно нікому нічого пояснювати.

— Віто, годі гнати. Відчиняй. Твоя подруга підставила мене...

Хмикаю. Невже Юрко розраховує, що я це проковтну. Серце гуде у грудях, сльози стоять в очах, тіло тремтить, але я з іронією заявляю:

— Бідолашний. То я тепер маю пожаліти тебе... Так?!

— Віто, молю, припини. Краще впусти додому, — проситься Юрко. — Я прийшов, бо мені потрібна ти...

Моє серце щемить від його підлої зради. Сльози душать зсередини. Але я більше не хочу це чути, бо це нагла брехня. Бо в іншому випадку Юрко був би вдома одразу, ще вчора, як тільки Неля почала до нього чіплятися. Хоча це ще питання, хто до кого клеївся.

Зачиняю двері і, замкнувши їх на ключ, йду на кухню, по дорозі вимкнувши дзвінок. Я не хочу бачити Юрка, хай котиться туди, звідки прийшов.