Глава 7

РОМАН

Притиснувши сонну доньку до себе, я нарешті трохи заспокоююся. Гадав, з розуму зійду за усі ці години пошуків. Адже ближче до завершення робочого дня я набрав няньку, а вона скинула дзвінок, що здалося мені дивним. Я набрав її ще раз. Але цього разу телефон вже був поза зоною. Я одразу набрав свого начальника безпеки. Та Макс повідомив, що нянька з донькою поїхали в розважальний центр для дітей. Вона повезла доньку до діток. У нас графік такий, у п’ятницю кожного тижня, няня возить доньку у центр розвитку. Видихнувши, я набрав водія, який повіз няньку, але його телефон теж виявився поза зоною. І от тоді мене охопила справжня паніка. Я підняв на ноги все місто...

І от нарешті видихнув, коли моя донька поруч зі мною. А моє серце, яке рвалося від тривоги та страху за неї, нарешті трохи заспокоїлося.

Покинувши помешкання цієї Віти, сердитий йду сходами під’їзду та тулю доньку до себе. Бо вона мій всесвіт. Найдорожче та найцінніше, що у мене є. І хоч сьогодні вже вихідний, я маю все з’ясувати. Та дізнатися, чому моя донька опинилася з цією чужою дівчиною і де в цей час насправді була моя нянька. І чому дитину знайшли покинутою в зовсім іншому місці. Адже цей торговий центр це не те місце, куди мала відвезти доньку нянька.

Виходимо з під’їзду, і заплакана білявка кидається до мене.

— Ну слава Богу. Добре, що ця викрадачка нічого лихого не заподіяла нашій дівчинці.

Нянька тягне руки до дитини. Але я не можу їй більше довіряти. В голові дзвенять слова цієї Віти: я б такій няньці навіть кота не довірила не те, що дитину. Зрештою після всього я не можу довіряти своїй няні.

— Анастасіє, заспокойтеся. Пізно вже, поїхали краще додому.

Холодно наказую та присідаю в авто з донькою. На дворі вже пізня ніч, а я тільки знайшов свою крихітку. Якби ж вона розмовляла, то, напевно, я знайшов її швидше, а так. Можу тільки уявити, скільки страху вона наїлася. А якщо ця Віта сказала правду? То це взагалі треш. Який я після цього батько? І як міг довірити такій безвідповідальній фурії свою дитину?

Але усі деталі я з’ясую завтра, а поки потрібно заспокоїтися. Хоча це складно навіть при тім, що донька вже дрімає, поклавши голову на мої груди. Я занадто перенервував, і тепер навряд чи вийде заснути. Але це вже не важливо. Добре, Евеліна поруч. Все інше — дрібниці.

Приїхавши додому, забираю доньку до себе у спальню і як є лягаємо. Вже не хочу нічого, лише вкриваю доньку пледом і ще не можу повірити, що я її знайшов.

Лежав я довго. Все прокручував в голові, аналізував. Дрімав та прокидався від жахливих сновидінь, але рівне дихання донечки поруч, заспокоювало мене, і я знову провалювався у сон.

На ранок прокинувся з першими променями і не відходив від доньки, доки вона спала. Але чимало вдалося зробити телефоном. І вже доки прокинулася Евелінка, я знав, що няньки і близько не було біля того центру, в який вона мала відвезти мою доньку. І найстрашніше те, що й минулої п’ятниці її там не було, і позаминулої також. З усього розумію, що увесь цей час вона возила мою дитину у торговий центр, в якому її знайшла Віта. Та для чого вона це робила, не розумію. Я готовий розірвати цю фурію на шматки, яка нахабно бреше і вдає, наче турбується про мою дівчинку. Але поки стримуюся. Мені потрібні результати з камер того центру, де знайшли малу. А ще я хочу переконатися в правдивості слів дівчини, яка начебто знайшла мою доньку одну.

Ми з донькою встигли поснідати, як приїхав мій начальник з безпеки і покликав мене на розмову в кабінет. Я забираю доньку зі собою і, пильно зиркнувши на няньку, йду за ним. Зачиняю двері, тримаючи Евелінку на руках, й зірвано питаю.

— Максе, що там?

Мій лисий вірний друг видихає і, пильно заглянувши мені в очі, випалює.

— На жаль, шеф, Віта Коваленко сказала правду. Ми перевірили всі камери у того центру, і ці три п’ятниці Анастасія возила дитину туди. Де залишала її на свою подругу, а сама їхала з водієм Дмитром у невідомому напрямку... І мою доньку справді знайшла та забрала до себе та сама Віта. Бо власниця закладу відмовилася викликати поліцію.

В мене шок. Я не можу в це повірити. У вухах шумить, і я, віддаючи доньку Максимові, йду на вихід з кабінету.

— Романе, охолонь. — різко перейшовши всі формальності, наказує мій начальник безпеки. — Не потрібно самосуду. Я вже викликав поліцію.

Вже в дверях оглядаюся. І, побачивши сльози доньки, таки зупиняюся. Повертаюся та забираю свою крихітку. Витираю її сльози і міцно обіймаю. Адже при тім, що вона не розмовляє, вона все чудово розуміє. Можу тільки уявити, як довго це триває і скільки страху наїлася моя дитина з такою нянькою. І тепер вона за все відповість перед законом. Адже вона нахабно користувалася тим, що Евеліна не розмовляє. І кидала мою дитину на призволяще на цілий день.