Глава 6

ВІТА

Входимо у спальню, де горить одна з нічних ламп, що стоїть на приліжковій тумбі. Батько одразу кидається до доньки. Присідає поруч і обережно бере тендітну ручку дитини і, піднісши її до вуст, цілує. Але дівчинка спить, лише ледь поворухнулася крізь сон.

Чоловік пильно зиркає на мене і холодно питає:

— Може, хоч щось поясните мені?

— Може, не тут? — цікавлюся пошепки роздратованим тоном.

Мене бісить, що цей чоловік бачить у мені ворога. Казала колись бабця — не робити нікому добра, то й винен не будеш. Тепер розумію цю фразу. Але тепер пізно.

Чоловік вкриває дитину пледом та підіймається. В його погляді повно невдоволення, і я розумію, що він дуже сердитий.

Видихаю та йду за ним. Опиняємося у вітальні, і він, оглянувшись, суворо питає:

— Навіщо ви забрали дитину до себе додому? Ви хоч розумієте, що це справді викрадення?!

Видихнувши, закочую очима. І холодно кидаю на його слова:

— Напевно, потрібно було залишити її там голодну, аби адміністрація виставила потім дитину на вулицю. Або вона так і не залишилася б у торговому центрі? Де-небудь заснувши у кутку... Так було б в рази краще... Так? — нервово зволожую вуста і розлючено фиркаю. — І знаєте, наступного разу я так і зроблю. Бо, як показує практика, добро робити не варто. Люди готові зрівняти тебе зі землею за добрі вчинки... — мені стає настільки байдуже, що буде далі, що я контролювати себе не можу. І зухвало заявляю: — Іще я нічого пояснювати вам не буду. Давайте, викликайте поліцію, бо я не скажу більше ні слова. Тільки камери у торговому центрі завтра не забудьте переглянути. І оту свою притрушену білявку перевірте. Я так розумію, це вона залишила дитину напризволяще. Чудова з неї матір...

— Це нянька! — холодно виправляє мене чоловік.

— Тим більше, я б такій няньці навіть кота не довірила, не те, що дитину. А тепер даруйте, вже пізно. Або викликайте поліцію, або...

Замовкаю. Нерви здають. Я хочу спати. Ще й підлість Юрка та подруги випалює душу. Я хочу тиші та спокою, а не розбірок.

Раптом у спальні чую шурхіт і першою кидаюся туди. Мала сіла на ліжку. Напевно, ми розбудили її розмовою. Присідаю поруч, а вона тягне до мене рученята. Беру її на руки і зірвано шепочу:

— Все добре, моя маленька. За тобою тато приїхав.

Мала відхиляється і великими сонними очима дивиться на мене, а тоді нахиляється, дивлячись за мене. Її очі враз наповнюються сльозами. І вже за мить батько забирає дитину від мене. А вона розплакалася іще дужче. Напевно, це сльози радості та відчаю.

Чоловік зірваним голосом шепоче заспокійливі слова дитині та тулить її до себе. І коли дитина трохи заспокоюється, він питає:

— Евелінко, тьотя не ображала тебе?

Дитина лише незгідно киває головою, а мене такі питання шокують. В цього татуся всі клепки на місці, чи, може, від хвилювання їх розривало? Я все розумію, але це перебір.

— Послухайте, шановний, вам не здається, що ви перегинаєте?!

— Я хвилююся за свою доньку, — відмахується він. — Я від шостої вечора місця собі знайти не міг. Доки ви безвідповідально притягли мою доньку до себе додому...

Тааак. Тут розмови не буде. Я винна. Ну і нехай. Не можу стримати своє роздратування. І на звинувачення чоловіка зірвано кидаю:

— Викликайте поліцію і не бісіть мене. А я наступного разу тисячі разів подумаю, чи потрібно допомагати... Краще пройти повз.

— Досить істерики, Віто Андріївно. Це типова поведінка правопорушників. Не потрібно тиснути на жалість. Вам це аж ніяк не допоможе.

— Тиснути на жалість?! — великими очима дивлячись на брутального мужлана, перепитую я. — Послухайте, таточку, ви взагалі адекватні?

Чоловік з дитиною на руках наближається до мене і, зупинившись впритул, зірвано шипить:

— Це ти послухай, кралечко. Я завтра перевірю камери того центру, і якщо моя нянька права і ти справді викрала мою доньку... То ти сядеш у мене по повній. Зрозуміло?

Хмикаю. Мене трясе від нервів, тому зухвало кидаю:

— Навіщо чекати до завтра. Давай, викликай поліцію просто зараз. Хай посадять мене в КПЗ. Тільки цікаво, за що? Якби я викрала твою дитину, то не залишала б ні своєї адреси, ні номеру телефону. Тож, шановний, прикуси язик, перш ніж зводити на мене наклеп. За це, між іншим, теж стаття є.

Батько дитини шокований. Напевно, він не очікував такого від мене. Але не потрібно було мене бісити своїми звинуваченнями.

— Дуринда неадекватна, — випльовує він та йде з дитиною у прихожу.

В мене шок. В очах з’являються сльози. От що отримуєш, коли робиш те, про що тебе не просять. Я вся тремчу і не в силах більше стояти, присідаю на диван. Не можу дати ради своїм сльозам. Схоже, в мене в житті почалася чорна смуга. І, напевно, в усіх цих подіях винна я сама. Бо зробила жахливу помилку. Не пройшла повз малу заплакану дитину.