Глава 5

ВІТА

Спантеличено кліпаю. Бо слова чоловіка напружують. Тому одразу чіпляюся за слова незнайомця.

— Що означає, ви мене знайшли? Ви хто?

Але чоловік не встигає нічого відповісти, як наперед нього вистрибує на кілька років старша за мене дівка і писклявим голосом заявляє.

— Це вона. Це вона вкрала Евелінку. Я все бачила.

Я шоковано дивлюся на білявку і лише тепер розумію, про що вона. Схоже, ці люди шукають дитину, яку я забрала до себе. Але я теж не встигаю нічого сказати, як чоловік напроти зірвано цікавиться.

— Віто Андріївно, дівчинка, яку ви забрали вдень з торгового центру, ще у вас?

— Так.

— А я, що казала. Вона поцупила дитину. Вона зробила це навмисно, аби підставити мене, — ледь не плюється, шипить на емоціях білявка.

— Анастасіє, ану тихо! — гримає на неї чоловік і, невдоволено глянувши на мене, питає: — Де дитина?

— Спить, — лиш тихо відмахуюся. Бо мене лякають заяви цієї білявки. Набираю повні легені повітря й питаю: — Я не зрозуміла, що це за звинувачення у мій бік?

— Що ти незрозуміла? — лютує білявка. — Ти вкрала дитину з торгового центру. А тепер прикидаєшся невинною. Ти злодійка...

Дівчина хоче увійти в помешкання, та я не даю їй цього зробити. Перегороджую їй дорогу і заглядаю в сині очі чоловіка.

— Послухайте, шановний! Якщо ви не заспокоїте свою дівчину, то я викличу поліцію. Бо я нікого не викрадала. Я підібрала зарюмсану дитину, яка ледь не годину блукала сама торговим центром. І ніхто її не шукав, та й на оголошення ніхто не прийшов. Мені приховувати нічого. Це все є на камерах запису у центрі...

— Романе Павловичу, вона бреше, — репетує дівка. — Вона нахабно бреше. Вона поцупила дитину, доки я відвернулася.

В істериці кидає білявка, явно хоче виправдати себе, та чоловік у синьому костюмі наказує.

— Анастасіє, ідіть до машини. Я сам розберуся. І, до речі, камери з центру теж перевірю.

— Ви, що мені не довіряєте? — обурюється білявка.

— Після всього, що сталося, ні.

Дівка кілька секунд великими очима дивиться на чоловіка, а тоді, обурюючись, демонстративно йде. А він в цю мить, пильно зиркнувши на мене, питає.

— То, що робити будемо, Віто Андріївно? Невже ви готові справді викликати поліцію? Ви ж розумієте, що ви підозрювані у викраденні дитини? Сподіваюся, ви усвідомлюєте, чим вам це зробить?!

Великими очима дивлюся на привабливого чоловіка навпроти. Мені дуже страшно та неприємно. Адже не те, що в мене прикрощі, то ще й сусіди матимуть, що обговорювати. Але мені вже втрачати нічого.

— Я нікого не викрадала. Просто забрала до себе самотню дитину та залишила свої дані. У цьому криміналу немає, — кажу впевнено, хоча розумію, що це далеко не так. Але виказувати свої страхи і хвилювання не збираюся, тому зухвало питаю: — А ви хто? Може, для початку, представитися, перш ніж накидатися на мене із звинуваченнями?!

— Я Вишневський Роман Павлович, батько дівчинки, — сухо кидає чоловік і наказує: — Може, вже годі тримати мене на порозі. Пустіть мене до дитини.

Ач який шустрий. Не так швидко, любчику. Обурююся в душі і наказую.

— Для початку покажіть документ, який підтверджує вашу особу, та доведіть, що ця дівчинка справді ваша донька. Бо кому попало я дитину віддавати не буду. Тоді вже справді краще викликати поліцію. І, зрештою, що ви за батько такий?

Чоловік з хвилину пропалює мене розлюченим поглядом синіх очей, але я не здаюся.

А він тим часом виймає з кишені піджака документи. Показує мені ID, яка підтверджує його особу, і простягає книжечку — закордонний паспорт дитини. Я гортаю документ. На фото справді дівчинка, яку я знайшла, і в графі «батьки» вказане прізвище та ім’я цього ж чоловіка. Тут сумнівів бути не може, але я все ж питаю.

— У що була одягнена дитина?

— У червону сукню. А ще вона не розмовляє. Як ви взагалі з нею спілкувалися?

Видихаю та відступаю. Ігноруючи питання батька дитини, прошу.

— Проходьте.

Мені лячно. Бо розумію, що чоловік може викликати поліцію. І мене точно можуть арештувати, але ж, якщо переглянуть відео з камер центру, то це моє алібі. І тоді мене відпустять. Але сподіваюся, до цього не дійде. Але чи буде хтось з цим розбиратися?

Прізвище чоловіка досить знайоме. Напевно, він один з відомих особистостей. А може, ні, бо інакше б його дитину не загубили у торговому центрі.

— Проведіть мене до доньки.

Лунає позаду холодний наказ. Тому одразу йду до спальні. Чую, як чоловік позаду наказує своїм людям чекати його у прихожій.