Глава 4

ВІТА

Після вечері ми з малечею пішли у ванну кімнату. Приготувалися до сну, і доки мала дивиться мультики на планшеті, я замовляю продукти з доставкою. Бо я маю ж чимось зранку погодувати дитину. Все обране показую дитині. Питаю, чи любить вона те чи інше, і показую у телефоні. Обравши продукти, замовляю їх і, чекаючи доставку, обіймаю малу, яка тулиться до мене.

Дивлячись мультик, вона розплакалася. Я заледве заспокоїла її, і вона одразу заснула. Доки привезли продукти, дитина вже міцно спала. А я картала себе докорами сумління.

Я ж, забравши доставку та розклавши продукти, з шаленим хвилюванням у тілі набираю Юрка, стоячи на кухні біля вікна. Довгі гудки рвуть душу на шматки, посилюючи напругу у тілі. Раптом слухавку беруть, і крізь гучну музику я чую дівочий голос.

— Чого ти причепилася до нього, мов п’явка?! Не до тебе зараз... Дай мужику спокій.

В мене ступор. Забираю телефон від вуха, аби глянути, чи правильно я набрала номер. Може, я комусь іншому подзвонила замість Юрка. Але ні, все вірно. І доки я розгублено дивлюся на екран, в телефоні вже лунають короткі гудки.

Сльози скочуються з очей. Як це розуміти? Що це було? Це що, пранк такий? Набираю свого коханого іще раз, але мій дзвінок скинуто.

Серце стискається. З голосу я не зрозуміла, з ким розмовляла, але хіба це важливо? Якби не ця дитина, я б просто зараз поїхала на святкування подруги і влаштувала б просто там розбір польотів. Мені байдуже, що у Нелі свято.

Схлипую, бо в мене зв’язані руки. Я не можу нічого, бо залишити чужу дитину без нагляду не можу собі дозволити.

Наревівшись на кухні досхочу, йду до дитини. Прилягаю поруч, як є, в одязі. Бо переодягатися немає сил. Нерви вимотали мене надто сильно. Вкриваючи пледом, просто лежу. І доки дитина тихенько та рівно дихає, я не можу ока зімкнути, в голову лізуть усілякі дурниці. А душа та серце щемлять від образи.

Я навіть незчулася, як заснула. Розбудив мене телефон. Вірніше, сигнал сповіщень, які приходили одне за одним.

З важкою головою сонно сідаю і беру телефон в руки. Мені прийшло купа повідомлень у телеграм, і всі вони від Нелі.

Стурбовано заходжу у додаток. І погляд біжить по першому текстовому повідомленні.

«Тепер Юрко мій! Я так чекала цього моменту! Ніхто не винен, що ти роззява і профукала такого мужика. Дякую за подарунок! Він просто лапонька».

Сльози знову котяться з очей, а погляд стрибає вниз, де купа фото Нелі та Юрка. Я вже почала видаляти все, але вчасно скасувала видалення. Завантажила фото собі на телефон та копіювала текст. Лише тоді заблокувала свою найкращу подругу. А за нею і Юрка.

Встаю з ліжка, боюся, що своїм ревінням, яке не можу стримати, розбуджу дитину. Я такої підстави не очікувала ні від Юрка, ні від подруги. Це підло. Я розумію, що тут справа не лише в подрузі, а й у моєму молодому чоловікові. Отже, він мене ані трохи не любив, якщо так просто пішов до іншої. Розуміти я це розумію, а от прийняти не можу. Болить, зараза, дуже оте розуміння.

Наплакавшись, сиджу в вітальні на дивані, кутаючись в плед, та дрімаю. Здригаюся від дверного дзвінка. Напевно, Юрко повернувся. Бо більше нікому. Вставши, заглядаю у напівтемряві у спальню — мала спить. Тому йду поспіхом до дверей. Бо зараз мій коханий піде звідси швидше, ніж сюди прийшов.

Витерши залишки сліз, з розмаху прочиняю двері і завмираю, бо на порозі стоїть незнайомий чоловік у дорогому темно-синьому костюмі. Але мене лякає, що позаду нього знаходяться іще двоє чоловіків. Кліпаю, бо не можу второпати, що відбувається.

— Доброї ночі! — вітається холодним невдоволеним басом чоловік попереду. — Коваленко Віта Андріївна тут проживає?

Нічого не розумію, лише розгублено відповідаю.

— Так, це я.

— Де ваш телефон, Віто Андріївно?

Я розгублено оглядаюся у глиб квартири, а потім переводжу погляд на незнайомців.

— Мій телефон зі мною.

— Тоді чому ми не можемо вам додзвонитися? Ваш номер не обслуговується, — холодно кидає привабливий незнайомець. Але я не можу второпати, що відбувається. Чоловік же тим часом простягає мені дорогий телефон, на екрані якого сфотографований мій номер, почерком написаним від руки. І остання цифра дивно написана. — Остання цифра вашого номера дев’ять? — уточнює незнайомець.

Нічого не можу второпати, але заперечую його слова.

— Ні. Остання цифра мого номера — нуль. На вашому знімку хтось нерозбірливо написав.

— Тепер це вже не важливо. Ми вас знайшли...

Від цих слів в мене по тілу пробіг мороз. Що означає «ми вас знайшли»? Хто ці люди? І, що їм від мене потрібно? Та ще й посеред ночі...