Глава 3

ВІТА

Дитина спить, і я, видихнувши, повертаюся у вітальню до свого коханого, який реально квадратними очима дивиться на мене.

— Віто, ти нормальна взагалі? — уже тихіше питає він і теж йде до спальні. Я ж лише напружено спостерігаю за ним. І коли він повертається, то ловлю на собі його наляканий погляд. — Віто, де ти взяла цю дитину? Ти ж розумієш, що це не кошеня... І дитину не можна ось так просто забирати додому.

Шумно видихаю і, пильно дивлячись на свого коханого, невдоволено питаю.

— Юрко, ти гадаєш, в мене взагалі клепки нема?

— Я уже не знаю, — фиркає він. — Бо якщо ти все розумієш, то дитину в поліцію потрібно було відвезти, а не тягти додому.

— То давай поїдемо в поліцію, — роздратовано у пів тону кидаю. Бо правильність мого коханого бісить. — А як же день народження Нелі? — спантеличено питає він.

— То не поїдемо до Нелі. — відмахуюся.

Юрій роздратовано видихає на мої слова.

— Авжеж. Ми вже подарунок купили. І я поїду, а ти як хочеш...

Я шокована брутальністю свого коханого. Великими очима кілька секунд дивлюся на нього, а тоді питаю.

— А ти що, зі мною не залишишся?

Чомусь гадала, моєму коханому буде цікаво послухати, звідки взялася у нас дитина. Та, схоже, його зараз, окрім дня народження Нелі, не цікавить нічого. І мене це ображає.

— Звісно, не залишуся. Неля ж чекає нас. — на емоціях пояснює мій хлопець.

— Вона чекає нас, — наголошую і додаю, — а ти хочеш поїхати без мене. Це ж ненормально...

— Ненормально тягти додому чужих дітей, а все інше більше ніж нормально. — він, розвернувшись, йде до дверей. — Я в цьому участі брати не збираюся. Ще й мені біля тебе кримінал приписують. — кидає через плече він і, вже взуваючись, зауважує. — Як віддаси дитину, набереш мене, а поки можеш не турбувати.

Юрко забирає пакунок, який я щойно принесла, і йде з квартири, гримнувши дверима. В моїх очах з’являються сльози. Не можу повірити, що це щойно був мій Юрко. Здається, я зовсім не знала його. Не знала, що він такий черствий та бездушний.

Але мою увагу привертає шурхіт у спальні, тому прожогом кидаюся туди. Маленька білява красуня сидить на ліжку. З оченят котяться сльози. Поспіхом йду до неї. Присівши, обіймаю її, а вона тулиться до мене.

— Не плач, моя крихітко. Я поруч. Може, ти їсти будеш? — лагідно питаю. — У мене є картопелька, куряча котлета... — заглядаю в її заплакані очі і ще раз питаю. — Будеш?

Намагаюся триматися, бо від вчинку свого коханого готова розревітися з малою. Мені образливо, що він пішов до моєї подруги без мене. Навіть не намагався все зрозуміти чи навіть допомогти. Я ображена до глибини душі, бо якби він сам забрав подарунок раніше, то я б зараз їхала з ним. Видихаю. І дивлюся на дитину, яка налякано дивиться на мене.

— Ходімо, сонечко.

Беру малу на руки та, пригорнувши, несу на кухню. По дорозі забираю свій телефон. Адже на вулиці вже вечір. Дитину все ж повинен хтось шукати. Вірити не хочу, що хтось позбувся дитини у такий спосіб. Звісно, все можливо. Бо, на жаль, такі випадки трапляються, але я плекаю надію, що у малечі порядна сім’я. Просто щось трапилося.

Розігрівши їжу собі та дитині, вечеряємо. Я хотіла годувати дитину, але вона заперечила кивком голови і забрала у мене виделку. На моє здивування, дівчинка з’їла майже все, що я їй поклала у тарілку. Пропоную малечі чай, і вона погоджується, знову кивнувши головою. Не витримавши, питаю.

— Лялечко, ти що, взагалі не розмовляєш?

Вона незгідно киває головою. А я не можу втриматися і, готуючи чай, знову питаю.

— А хоч колись розмовляла?

Дитина згідно хитає головою. Я видихаю, бо про решту питати не хочу. Мені шкода це дитя, бо ж мало що могло трапитися. Напевно, є причини, через які вона не розмовляє. Мовчу, а в голову лізуть неприємні думки. Може, батьки навмисно її покинули, бо вона не розмовляє. Здоровий глузд відмовляється в це вірити, але й не можу виключити цього.

П’ємо з малою чай. Вона ж не випускає свого ведмедика, тримаючи його однією рукою, а я все ж питаю, що дитина їсть, перераховую продукти, бо розумію, що мені потрібно чимось її годувати зранку. Я нічого не знаю, але підстрахуватися не завадить. Хоча, якщо ніхто увечері не приїде за дитям, то я буду змушена звернутися в поліцію зранку. Я не можу тримати вдома чужу дитину.