Глава 2

ВІТА

Заледве з малою на руках я знайшла адміністрацію закладу. Добре, що дорогою трапилася жінка-охоронець, яка і провела мене до кабінету керуючої закладом.

Доки ми ходили, дівчинка, виснажена та втомлена, дрімає у мене на плечі. Про себе відзначаю, що вона важкенька. Опинившись в кабінеті керуючої, переповідаю їй ситуацію і прошу.

— Пошукайте батьків дівчинки або викличте поліцію...

— Ви серйозно, — зривається невдоволено білявка. — Тільки поліції мені через якусь шмаркачку не вистачало. Звідки мені знати, чия це дитина. А може це взагалі ваша донька?! Вона ж не говорить, то, відповідно, і не скаже нічого.

Я нервово ковтаю. В мене просто немає слів. А ще нервую, бо в сумочці вже вдруге дзвонить мій телефон. Напевно, Юрко.

— Послухайте, Іванно Петрівно, годі вигадувати. Я знайшла цю крихітку одну у вашому центрі. Ви зобов’язані прийняти міри. Бо мені ніколи. Я поспішаю. Я не можу взяти чужу дитину з собою.

— Та дитина, напевно, голодна. Хтозна, від коли вона блукає тут сама...

Почала бідкатися охоронниця, яка привела мене сюди.

— Яніно, не починайте, — гримає на неї керуюча. — Не треба тут драму розводити. Я не винна, що якась непутня залишила своє чадо і сама повіялася невідомо куди. Скільки в нас таких горе-матусь?

Я зиркаю на дитину, бо розумію, що щось не так. Дитина знову плаче. В мене стискається серце. При всьому я не можу залишити цю крихітку тут. Совість не дозволить.

— Послухайте, як вас там. — звертається до мене зверхня білявка. — Ідіть і не робіть мені нерви. Хочете — везіть самі дитину в поліцію. Не хочете — не везіть. І взагалі робіть, що хочете, тільки мене залиште в спокої.

Притискаю малу до себе і пошепки прошу.

— Не плач, моя маленька. Я не залишу тебе саму. Поїдемо до мене.

Погляд стрибає на жінку-охоронця, яка кивком голови кличе мене за собою. Видихнувши, йду за нею, міцніше притискаючи дитину до себе. Можу тільки уявити, як їй страшно. Тому не можу її залишити. І в поліцію, мабуть, не повезу. Що я скажу. Ще мені інкримінують викрадення дитини.

Коротше, я в ступорі. Але все ж залишаю Яніні свій номер телефону та домашню адресу про всяк випадок та йду з малечею до виходу. Дорогою викликаю таксі. І, поклавши телефон у сумочку, притримуючи малу, чую, як відвалюються в мене руки. Хоч дитина крихітна, напевно, я не звикла до такого вантажу.

Доки чекала таксі, дитина знову дрімає в мене на плечі. А в мене дилема. Чим нагодувати дитину? Що вона їсть? Що їй можна? Але у мене зараз загострення шлунка, і в холодильнику є парові котлети з курятини та картопляне пюре. Гадаю, таку їжу можна всім дітям.

Сівши в таксі, видихаю. Мені реально руки потерпли. Це від незвички. Напевно, таки потрібно записатися в спортзал, а то від аркушів та ручок м’язи не наростуть.

Приїхавши додому, ледь вийшла на третій поверх. Дівчинка задрімала, і я віднесла її у спальню, скинувши сумочку та пакет з подарунком у прихожій. Бо мій телефон розривається.

Вкладаю дитину на ліжко у нашій спальні і вкриваю пледом. Вона ж, обіймаючи свого ведмедика, спить.

Видихаю і повільно покидаю кімнату. Хай поспить. Йду у прихожу. Виймаю телефон, на якому десять пропущених від Юрка. Знову видихаю і набираю свого хлопця. Поняття не маю, як йому все подати і як сказати, що я з ним на день народження до Нелі не піду. Звісно, я не хочу, аби він ішов туди сам, але я знаю, що він піде.

— Алло. Віто, де в біса твій телефон? Чому ти трубку не береш? Ти де?

— Вдома. Я не могла... — лише відмахуюся і теж питаю у відповідь. — А ти де?

— Ось саме під’їхав. Одягайся. Я вже підіймаюся.

Він кидає слухавку, а я розгублено дивлюся на телефон. Можу уявити, що зараз буде, коли Юрко дізнається правду. А ще мене дивує, що він приїхав. Отже, його байк таки завівся.

Підіймаю все з підлоги і, нервуючи, ходжу туди-сюди. За кілька хвилин в квартиру вбігає мій хлопець і з порогу, змірявши мене, питає.

— Ти, що, ось так поїдеш?

— Тихіше, будь ласка, — прошу його і одразу ставлю до відома. — Я не поїду взагалі.

— Тобто?! — зривається Юрко. — Ти, що, на приколі?

— Тихо, Юрку. Чому ти кричиш? У нас у спальні спить дитина...

— Яка іще дитина? — шоковано перепитує мій лисий коханий. — Віто, ти при розумі? Звідки у нас дитина?

Я нервово ковтаю. І, розвернувшись, йду до спальні глянути, чи бува від криків Юрка мала не прокинулася. Не хочу, аби вона знову плакала.