Глава 1

ВІТА

Я ледь дочекала, доки закінчиться робочий день. П’ятниця наче короткий день, але сьогодні він тягнувся нескінченно довго. Я буквально вилітаю з офісу, на ходу застібаючи пальто і судомно перевіряючи телефон.

Я запізнююся. Страшенно не люблю запізнюватися, але майже постійно нікуди не встигаю.

Відкриваю повідомлення від Юрка і буквально закипаю від злості.

“Віт, пробач, я не встиг забрати подарунок. Байк треба було глянути...”

— Та ти серйозно?.. Ну, Юрко. — шиплю собі під ніс, згортаючи повідомлення.

Дідько, байк йому, бачте, треба було покрутити. Ну скільки можна крутити того старого корча. Краще б подарунок забрав. А тепер, що? Я знову не встигну спокійно зібратися. І знову запізнюся. Видихаю всю свою злобу. Я дуже сердита, дуже. Серджуся на себе, на свого Юрка, який реально підставив мене, не забравши подарунок, а ще сердита на Гелю, якій приспічило відзначати день народження сьогодні.

Ловлю таксі і, сівши в машину, знову обурююся подумки. Геній мій Юрко, просто геній. Замість підтримати мене, знову крутить свій металолом. І знову, замість аби пахнути нормальним парфумом, буде пахнути бензином та мастилами. Він прийде до мене з чорними руками, бо мазут в’ївся в шкіру так, що не відмиєш.

Видихаю і повертаюся думками до подруги. Ну чому Неля вирішила святкувати день народження сьогодні? Можна було перенести на завтра. Тоді я б все встигла, бо сьогодні хтось вирішив, що гайки важливіші за мене.

Хвала небесам, таксист попався хороший і до торгового центру домчав мене швидко. Вистрибнувши з машини, мчу у велетенський людний заклад. Сподіваюся, в такій годині черг не буде.

Діставшись потрібного поверху, мчу коридором. Серце ледь не вистрибує з грудей. Але мою увагу привертає маленька дівчинка у червоній сукні та з великими голубими очима. Маленьке красиве заплакане личко обрамляють біленькі кучері. Вона притискає до себе біленького ведмедика та одна йде, тримаючись осторонь.

Зітхаю. Іще одна ображена душа. Напевно, дорослі відмовилися їй купувати чергову іграшку, от вона і образилася.

Я мимоволі пригальмовую. Оглядаюся. І все ж чому вона одна?

Погляд ще раз ковзає навколо — дорослих поруч повно. Спробуй вгадай, хто її батьки. Все наче спокійно, але ніхто не звертає на дитину уваги. Всі кудись поспішають. Як і я.

Напевно, мама справді десь поруч. І, швидше за все, таки не купила їй щось, от вона і влаштувала сцену.

Буває.

Я стискаю ремінець сумки і змушую себе рушити далі. Це не моя справа. Мені ще подарунок забрати. І поквапитися потрібно. Бо Юрко ж за мною не приїде. Зараз знову прийде злий, замурзаний та скаже, що його байк не завівся.

Вбігаю в подарункову крамничку, а тут наче на зло черга і вона здається нескінченною.

Я нервово постукую пальцями по стійці, дивлюся на годинник кожні пів хвилини і знову згадую Юрка недобрим словом.

— Наступний, — нарешті кидає продавчиня.

Видихнувши, майже вириваю подарунок із її рук. Ставлю підпис, кидаю коротке “дякую” — і я вже знову мчу коридором торгового центру.

І… знову завмираю. Та сама дівчинка, вона знову одна. Сидить тепер у кутку, притиснувшись до стіни, і тихо плаче, розмазуючи сльози по обличчі. Моє серце стискається. Чому вона одна? Де дорослі? Це зовсім уже не смішно. Серце знову стискається від страху за цю дитину, та так сильно, що навіть дихнути складно.

— Та, що ж це таке? — шепочу, відчуваючи, як всередині щось ламається.

Знову озираюся навколо. Але бачу лише холодну байдужість, нікому ніякого діла нема до дитини. Всі поводяться так, наче її просто не існує.

— Чорт… — видихаю і, навіть не усвідомлюючи, що роблю, підходжу ближче.

Присідаю перед нею, обережно, щоб не налякати.

— Ей… маленька, — м’яко звертаюся до неї. — Ти загубилася?

Вона піднімає на мене великі заплакані очі. І мовчить.

— Як тебе звати, сонечко? — лагідно цікавлюся.

Але на моє запитання вона шморгає носиком та, заховавши личко за ведмедиком, знову плаче. Я в ступорі. Я не знаю, як діяти, але просто пройти повз не можу. І байдуже, що я поспішаю. Ставлю свій пакунок та сумочку просто на підлогу і пригортаю малу до себе. Від неї приємно пахне малиною. Дитина доглянута, отже не може бути покинута. Вона просто загубилася.

— Манюня, не плач, — майже пошепки прошу. — А тоді заглядаю на неї і ще раз питаю: — Ти загубилася?

Вона витирає сльози кулачком і згідно киває головою. В душі видихаю, ну хоч щось.

— Ти з мамою була? — знову питаю.

Дитина зі свіжими сльозами киває незгідно головою.

— З татом?

Знову така ж реакція. І я вже не знаю, що думати.

— З кимось з рідних? Дідусь? Бабуся? Сестра? Брат?

Але дитина знову незгідно киває головою. Стурбовано видихаю. Я не можу залишити цю дитину одну. Тому беру пакунок та сумочку і прошу:

— Сонечко, ходи до мене на ручки. Підемо все з’ясовувати.

Дівчинка кілька хвилин дивиться на мене з недовірою, а тоді зиркає навколо, наче шукає когось. Та за якусь мить таки тягне до мене рученята. Беру її на руки та йду на пошуки адміністрації. Я все одно вже запізнилася, тож можна й не поспішати. Зараз головне — знайти батьків дитини та повернути її додому.