Розділ 40

Минув місяць 

За цей час вона і слова не сказала, приходила до дітей. Натякала, що забере Мейсона, але в загалому для цього ще нічого не робила. Я не знав, що вона думала і хотіла робити, головне те, що я вже все знав. Я дізнався про кожну дрібницю, що з нею сталася протягом 5 місяців..

Але те, що вона зробила і де ми зараз з нею стоїмо пропалюючи один одного гнівними поглядами лише її бажання та мета.

 - Чому ви вирішили розірвати шлюб? - запитав суддя, я глянув на Авенір і чекав, що вона скаже.

 - Не кохаємо один одного, а жити все життя з тим кого не кохаєш це не правильно. Ми обоє можемо бути щасливими з іншими, у нас не вийшло бути сім'єю. Ми вважаємо це правильним рішенням. - відповіла вона, я стиснув кулаки до побіління кісточок. Яка ж вона брехуха..

 - Відповідь приймаю, що скажете ви Містере Дженкінс? - заговорив суддя до мене і я глянув на нього.

 - Нічого не скажу, я..я погоджуюсь зі словами Авенір. - відповів я через силу, не погоджуюсь я, не можу так..

 - Добре. Місіс Дженкінс чи бажаєте ви розірвати шлюб з Картером Дженкінс по своєму бажанню без натиску знайомих чи рідних? - запитав її суддя, вона кинула на мене короткий погляд і глянула на суддю.. Благаю, скажи ні, ти ж не хочеш цього..

 - Так, це лише наше рішення та бажання. - відповіла вона. Я був готовий рознести тут все, але з усіх сил стримувався.

 - Картере Дженкінс чи з власного бажання та рішення ви хочете розірвати шлюб з Авенір Дженкінс? - тепер суддя звернувся до мене, я глянув на Авенір і мовчав. Я не міг нічого сказати, я не хотів її втрачати..

 - Містере Дженкінс відповідайте. - промовив суддя.

 - Ні, я не дам розлучення. - відповів я дивлячись на Авенір. - Вибачте. - я вийшов з судової зали і пішов на вихід. Я не міг її покинути, не міг і не хотів. Я не розумів її вчинку, для чого розлучення? Вона не хотіла цього!

 - Картере стій! - крикнула вона коли ми обоє були на вулиці. Я зупинився спиною до неї, видихнувши глянув на неї.

 - Чого ти хочеш? - спитав я дивлячись як її оченята наповнюються тією ненавистю за якою ховає любов.

 - Ти слабак! Ти не зміг там сказати елементарне "так", зрозумій це кінець. Я не кохаю тебе. - сказала вона.

 - Ні, ти кохаєш мене. В тобі немає ніякої ненависті, це лише твоя маска. Годі всім брехати, я знаю все, що ти приховувала. Але для чого розлучення я не розумію. Не хочеш мене то йди, але Мейсона ти не забереш. - гаркнув я.

 - Ні, я заберу свою дитину! - крикнула вона і стала бити мене по грудях. - Заберу і піду, чуєш? Ти ніколи нас не побачиш! - кричала та била вона, я міцно її обійняв і вона заплакала.

 - Я так хочу тебе ненавидіти.. - прошепотіла вона, я провів рукою по її волоссю та поцілував у скроню.

 - Я чекав тебе, бо єдиний вірив, що ти жива Авенні. - прошепотів я та почув її схлипи. 

 - Поїхали додому і поговоримо, прошу тебе. - сказав та глянув на неї. Витерши її сльози я коротко поцілував її в губи та глянув на її реакцію, спокійна..

Я взяв її за руку та ми пішли до машини, коли ми сіли то рушили з місця у напрямку додому. Я взяв її за руку, вона глянула на наші сплетені руки, а потім на мене.

 - Картере. - видихнула вона і відвернулася до вікна.

Коли ми зайшли додому вона тихо пішла у вітальню, я зробив для неї зелений чай і прийшов до неї.

 - Тримай. - сказав я передавши їй напій і сів поряд, вона зробила ковток і легко посміхнулася.

 - Дякую. - тихо сказала вона тримаючи чашку в руках.

 - Я не хочу почути від тебе пояснень за ті 5 місяців знущань, я хочу почути одне: ти кохаєш мене? - сказав я і спостерігав за нею, вона поставила чашку на журнальний столик та дивилася на свої нігті.

 - Картере, я..я..так, я закохана в тебе як маленька дівчинка. - сказала вона і глянула на мене, я не міг стримати посмішки.

 - Чого ти посміхаєшся? - обурено сказала вона.

 - Бо я не втратив тебе Авенні. - я притягнув її в обійми і поцілував у волосся. Вона підняла на мене свій погляд і підсіла ближче.

 - Я скучила за тобою. - прошепотіла вона і по-моєму серцю розлилось тепло.

 - Я теж дуже сильно скучив, найкоханіша моя. Пробач, що я був не в силах знайти тебе. - сказав я. Її губи накрили мої в ніжному та такому бажаному поцілунку. Я відсторонився від її губ і глянув у її очі.

 - Я не знаю за, що заслужив таку жінку як ти, але я готовий днями та ночами молитися на тебе. Ти неймовірна дружина та мама, мені шалено пощастило стати твоїм чоловіком. Я кохаю тебе, моя найкоханіша Авенні. - зізнався я, на її щоках проступив рум'янець і вона посміхнулася.

 - І тебе кохаю, мій чоловіче. - відповіла вона і засміялася. Я міцно її обійняв насолоджуючись нею.