18 глава

1963 рік
Портленд зустрічав ранок холодом.
Затока ще лежала під низьким сірим небом, і з води тягнуло так, що пальці мерзли навіть у кишенях пальта. Біля причалу вже починали рухатися вантажники, і гуркіт металу змішувався з гудками суден, скрипом кранів і короткими окриками чоловіків, що перегукувалися між складами.
Ворота одного зі старих складів відчинилися з металевим скреготом, і Едвард Ешворт вийшов назовні, поправляючи комір пальта.
— Зачиниш, коли підеш?
— Якщо не забуду.
Едвард подивився на Самуеля Канга.
— Ти ніколи не забуваєш.
— От бачиш. Значить, не забуду.
Самуель тримав у руках папку з документами, на обкладинці якої вже проступили темні плями від вологи. Він намагався прикрити її полою пальта, але це мало допомагало.
— Вона зіпсується.
— Не зіпсується.
— Там контракт.
— Я знаю.
— Тоді не тримай його під дощем.
Самуель підняв очі до неба.
— Це не дощ.
— А що?
— Портленд.
Едвард коротко засміявся.
Вони знали один одного майже все життя — настільки давно, що вже ніхто не пам'ятав, коли саме вони перестали бути просто хлопцями, які росли в одному місті, і стали справжніми друзями. Їхні батьки теж дружили. Едвард і Самуель разом ходили до школи, разом прогулювали заняття й разом отримували прочухана за ті самі дурниці. Потім подорослішали, створили власні сім'ї, обросли дітьми, рахунками й обов'язками, але, коли справа доходила до роботи, однаково шукали товариства один одного.
Тепер їм було по тридцять, і вперше за багато років вони робили щось, що належало тільки їм.
— Ну? — Самуель кивнув на папку. — Ти домовився?
Едвард дістав із кишені пачку сигарет.
— Майже.
— Що означає «майже»?
Едвард мовчав, і Самуель кілька секунд дивився на нього.
— Едварде.
— Що?
— Скільки?
Едвард чиркнув сірником, прикриваючи полум'я долонею від вітру.
— Більше, ніж ми маємо.
Самуель видихнув.
— Чудово.
— Не дуже.
— Я саме це й мав на увазі.
Затягнувшись, Едвард подивився на воду, де повільно розвантажували чергове судно, і великі ящики один за одним зникали в кузовах вантажівок.
— Ми можемо це зробити.
Самуель глянув на нього.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— У нас немає достатньо грошей.
— Знайдемо.
— Немає власного судна.
— Візьмемо в оренду.
— Немає нормального складу.
— Знайдемо.
— Немає людей.
— Наймемо.
Самуель помовчав.
— А якщо не вийде?
— Тоді будемо винні гроші, — усміхнувся Едвард.
— Дуже переконливо.
— Я стараюся.
Самуель похитав головою, але теж усміхнувся.
Їхній перший офіс містився над старим складом. Сходи туди були такі вузькі, що двоє людей не могли на них розминутися; взимку вони промерзали, а під час дощу вода просочувалася крізь старий дах. У кімнаті стояли два столи — один старий, куплений за безцінь, другий ще старіший, який Самуель забрав у знайомого, — а між ними шафа з документами. На стіні висів календар і поруч карта узбережжя Нової Англії. Ні таблички, ні дорогого ремонту, ні секретаря — тільки два столи, телефон, кілька стільців і запах вогкості.
На одному зі столів лежав аркуш паперу, і Самуель поставив на нього чашку.
— Не став.
— Чому?
— Тут назва.
Едвард підійшов ближче й узяв аркуш, на якому було написано:
KANGSWORTH
— Kangsworth, — прочитав він уголос.
Ще раз подивившись на слово, він кілька секунд мовчав, а тоді поклав аркуш назад.
— Гаразд.
— Гаразд?
— Гаразд.
— І все?
— А що ти хочеш? Феєрверк?
Самуель засміявся.
— Було б непогано.
Едвард сів за стіл.
— Kangsworth Corporation.
Він вимовив це ще раз, наче перевіряв, як звучатиме через десять років, через двадцять, через тридцять.
Перший рік виявився важчим, ніж вони очікували. Працювали майже без вихідних: вранці — порт, удень — документи, дзвінки й переговори, увечері — склади, вночі — рахунки. Іноді один із них засинав просто за столом, і другий не будив, а лише забирав із його рук олівець і накривав старою курткою. Потім вони мінялися місцями.
Грошей постійно не вистачало. Один контракт затримали, інший ледь не зірвався, а одного разу вантаж надійшов пошкодженим, і довелося виплачувати компенсацію, на яку ніхто не розраховував.
Того вечора вони сиділи в офісі мовчки, над розкладеними на столі рахунками, і Самуель перераховував їх уже втретє.
— Якщо ми це заплатимо, залишиться...
— Знаю.
Самуель відклав олівець.
— Може, варто зупинитися?
Едвард підняв очі.
— Ти хочеш?
— Я питаю, чи варто.
— Ні.
Через кілька років у них з'явився перший власний склад — невеликий, неідеальний, зі старим дахом і воротами, що заїдали під час дощу. Але він був їхнім.
Самуель стояв перед ним, тримаючи в руці ключ.
— Ну?
Едвард дивився на будівлю.
— Потворний.
— Дуже.
— Нам підходить.
Ворота відчинилися, і з темного нутра пахнуло деревом, металом і пилом. Вони зайшли разом. Поки Самуель вів долонею по стіні, Едвард дістав із кишені той самий аркуш із назвою компанії — зім'ятий, кілька разів складений навпіл, з розмазаним по краю чорнилом.
Самуель кивнув на аркуш.
— Ти досі його носиш?
— Так.
— Навіщо?
— Не знаю.
Самуель усміхнувся.
— Збережи.
— Збережу.
Через десятиліття на місці цього складу постане великий логістичний центр, а потім ще один, і ще, а за ними — земельні ділянки, офісні будівлі, промислова нерухомість, фінансові активи, нові компанії. Але тоді їх цікавив лише наступний місяць, наступний контракт, наступний платіж і наступний склад.
Час минав, Kangsworth росла, а разом із нею росли їхні діти. Спочатку хлопчики приходили на склад тільки з цікавості — бігали між коробками, ховалися від батьків і отримували зауваження від працівників. Потім подорослішали й почали допомагати: спершу носили папери, згодом сиділи на зустрічах, а там і почали ставити питання.
Друге покоління поступово входило в курс справ, і батьки передавали йому не тільки бізнес, а й спосіб мислення: не витрачати більше, ніж можеш собі дозволити; не братися за те, чого не розумієш; не підставляти партнера; і завжди пам'ятати, хто був поруч на самому початку.
Kangsworth давно перестала бути маленькою компанією біля порту. Разом із нею змінювалося місто: старі склади поступалися місцем новим, з'являлися офісні будівлі, розширювалися маршрути, і компанія виходила за межі Портленда. Але дві родини, як і колись, усе ще сиділи за одним столом. Іноді сперечалися, іноді не погоджувалися, але поверталися до столу.
Завжди.
На одній зі стін старого офісу досі висіла перша фотографія: двоє чоловіків перед першим складом, у простих пальтах, з утомленими обличчями — молодшими, ніж їх тепер пам'ятали. Від пізніших портретів їх відрізняла одна деталь.
Обидва усміхалися.
Фотографію зробили випадково. Хтось із працівників запропонував сфотографувати засновників біля нового складу, і вони спершу відмовлялися, а потім погодилися.
— Станьте ближче, — сказав фотограф.
Едвард поклав руку Самуелеві на плече.
— Так нормально?
— Нормально.
Спалах.
І все.
Один короткий момент, який ніхто тоді не вважав важливим. Просто фотографія: двоє друзів, перший склад і компанія, яка тільки починала рости.
Вони не знали, скільки всього станеться після цього, скільки грошей пройде через їхні руки, скільки людей працюватиме в компанії, скільки будівель носитиме її назву і скільки разів наступні покоління скажуть: «Це створили наші батьки». І тим більше вони не могли знати, що колись їхні онуки опиняться в тому самому бізнесі, але вже не поруч, а по різні боки, і що дружба, яка пережила невдачі, борги й роки важкої роботи, одного дня зламається через трагедію.
~ ~ ~
Портленд. Наш час.
Жовтень прийшов разом із туманом. Той не розходився вже третій день — стояв над затокою, повз вулицями й лягав на газони старих маєтків у західній частині міста, де будинки ховалися за високими кленами й кованими огорожами.
Еверетт заглушив двигун біля батькового будинку й ще хвилину сидів у машині. На пасажирському сидінні лежала тонка тека зі зламаною печаткою. Узявши її, він вийшов.
Батько, як завжди о цій годині, був у кабінеті — у кріслі біля вікна, з газетою, яку тримав на відстані витягнутої руки, бо окулярів принципово не носив. На столі стояли чашка з недопитим чаєм і шахова дошка з партією, яку він уже кілька тижнів розігрував сам із собою. На полиці за його спиною стояла та сама фотографія, що й у залі ради, тільки менша: двоє молодих чоловіків у пальтах перед складом — його батько й Едвард Ешворт.
Він не підвів голови, коли Еверетт зайшов.
— Ти не попередив, що приїдеш.
— Ні.
Підійшовши до столу, Еверетт поклав теку просто на шахову дошку, і кілька фігур упало.
Тільки тоді батько подивився на нього, потім на теку, на темний віск, що ще тримався на краю стрічки. Відкривати він не став.
— Вайс, — сказав він. Не спитав.
— Вайс.
Батько акуратно склав газету й поклав на підвіконня.
— Вона давала слово.
— Вона повернула тобі гроші, — сказав Еверетт. — А записи лишила. Двадцять чотири роки тримала їх у себе. Мабуть, чекала, поки хтось прийде й спитає.
Він сперся долонями на край столу.
— За два тижні, тату. Ти знав за два тижні. Тобі сказали, що її треба класти в лікарню. Негайно. А ти відповів, що Канги не лежать у психіатричних лікарнях.
Батько мовчав.
— А потім, коли вона... — Еверетт обірвав себе. — Ти дивився, як я роками ненавиджу Ворена. Ти сидів зі мною за одним столом на кожній раді, слухав, як я кажу про нього, і мовчав. Тобі так було зручніше. Поки я ненавидів його, ніхто не дивився на тебе.
— Я захищав прізвище, — сказав батько рівно.
— Ти поховав мою сестру заради прізвища.
У кабінеті стало так тихо, що було чути, як за вікном капає з кленового гілля.
Батько повільно підвівся. Він і досі був високим і досі тримав спину так, наче його ніколи в житті ніхто не змушував її згинати.
— Ти не розумієш, що таке відповідальність за родину.
— Розумію, — сказав Еверетт. — Тепер розумію.
Він випростався.
— Завтра рада директорів. Твого крісла там більше не буде.
— Ти не посмієш.
— Я вже посмів. Ворен підписав. Решта ради теж.
Батько розтулив губи й знову стиснув їх, а рука сама намацала спинку крісла.
Еверетт узяв теку зі столу.
— Мама щовечора шукала її по порожніх кімнатах, — сказав він тихо. — Двадцять років. А ти знав.
Він вийшов, і двері кабінету зачинилися за ним м'яко, без грюкоту.
Старий Канг так і стояв посеред кабінету. Потім нахилився, підняв із підлоги впалу шахову фігуру — білого короля — і довго тримав її в пальцях, дивлячись у вікно, за яким туман повільно поглинав сад.
~ ~ ~
Кабінет ради директорів Kangsworth Corporation займав увесь останній поверх головного офісу. Скляні стіни виходили на затоку — ту саму частину Портлендської затоки, біля якої колись стояв перший склад, а тепер височів логістичний комплекс із власним причалом. Місто за склом давно змінилося, але на одній зі стін, між сучасними графіками та дошкою для нарад, у простій дерев'яній рамці висіла та сама фотографія: двоє чоловіків у пальтах перед складом.
Дарен зайшов до кабінету першим, обережно, бережучи правий бік, а Кіліан — слідом, на ходу застібаючи піджак.
— Повернувся-таки, — сказав Кіліан.
— Батько попросив, — Дарен не обернувся. — Уперше в житті попросив, а не наказав.
Кіліан хмикнув.
Нарада мала початися за десять хвилин, але зала була ще порожня. Важке шкіряне крісло на чолі довгого столу, у якому двадцять років сидів старий Канг, хтось відсунув до стіни.
Дарен зупинився перед фотографією. Він бачив її сотні разів, але цього разу затримався довше, ніж зазвичай.
Засунувши руки в кишені, Кіліан підійшов і став поруч.
— Едвард Ешворт і Самуель Канг, — прочитав він табличку внизу рамки, хоча знав напис напам'ять. — Тисяча дев'ятсот шістдесят третій.
— Знаю.
— Просто вголос.
Кілька секунд вони мовчки дивилися на знімок, а за склом повільно жив порт: кран повертався над водою, і черговий контейнер зникав у трюмі судна.
Кіліан першим відвів погляд.
— Цікаво, чи знали вони, у що це переросте.
Дарен коротко видихнув носом.
— Навряд чи. Дивись на них. У пальтах, біля порожнього складу. Вони думали про наступний контракт, а не про три покоління наперед.
Кіліан кивнув.
— Джуліану все це не потрібно, — сказав Дарен.
— Знаю.
— Кайдену теж.
— Так.
— Це будемо ми з тобою.
Помовчавши, Кіліан знову перевів очі на фотографію.
— Мене це не лякає.
— А мало б?
Кіліан знизав плечима, і Дарен ще раз обвів очима знімок.
Двері відчинилися, і першими до зали зайшли Еверетт і Ворен — разом, плече в плече, наче так було завжди. Ворен на ходу щось сказав, Еверетт коротко хмикнув у відповідь, і обидва, не змовляючись, обійшли відсунуте до стіни крісло. Слідом потягнулися інші члени ради, і розмова біля фотографії стихла сама собою.
Нарада забрала більшу частину дня. До вечора головний офіс спорожнів, поверх за поверхом гасли вікна, а місто за склом поступово вкривалося сутінками.
~ ~ ~
У резервації туман тримався між соснами до обіду, а потім розійшовся, наче хтось відсунув завісу.
Теплиця стояла за городом Елеонори, біля самої межі лісу, — нова, ще з наліпками виробника на склі, з дверима, які Накай уже вчетверте знімав із петель і вішав знову, бо вони не хотіли зачинятися щільно.
— Ще раз, — сказав він сам до себе, підважуючи двері плечем.
На дальньому кінці лугу Нейтан якраз розвертав Спіріта на друге коло. Кінь ішов рисцю, і Нейтан сидів у сідлі так, наче все життя тільки цим і займався, — тільки руки, що вчепилися у вуздечку, видавали правду. Коба бігав за ними вздовж огорожі, гавкаючи з таким захватом, ніби це його вперше посадили на коня.
Двері теплиці нарешті зачинилися з м'яким клацанням, і Накай відступив на крок, оглядаючи свою роботу.
Елеонора вийшла з комори з кошиком на руці, а за нею, трохи накульгуючи на задню лапу, ішов сірий пес із порваним вухом. Шви на боці вже зняли, і шерсть там почала відростати клаптями. Пес тримався біля її ніг, а коли вона зупинилася, зупинився й він, притулившись плечем до її коліна.
Елеонора опустила руку й почухала його за порваним вухом.
— Він досі сахається, коли хтось різко підходить, — сказала вона. — Але вночі вже спить біля мого ліжка. Кіт поки що не в захваті.
Накай усміхнувся.
— Звикнуть.
— Звикнуть, — погодилася вона.
Вона подивилася на теплицю, на двері, що нарешті зачинялися як треба, на Накая з тирсою на рукавах і смугою бруду на щоці.
— Дякую, — сказала вона просто.
— Це від Дарена, — відповів Накай. — Він хотів приїхати сам. Але сьогодні в нього рада, а за кермо йому ще не можна.
Кивнувши, Елеонора поставила кошик на землю й дістала з кишені фартуха невеликий оберіг на тонкому ремінці — з трьома сірими пір'їнами й однією бусиною кольору старого бурштину.
— Передай йому. Хай повісить над ліжком, поки рана остаточно не загоїться.
Накай обережно взяв оберіг і сховав у нагрудну кишеню.
Пес біля Елеонориних ніг підняв голову, подивився на нього й знову притулився до її коліна.
З лугу долинули Нейтанів крик і тупіт копит.
— Він знову йде на третє коло, — сказала Елеонора, примружившись.
Накай заплющив очі.
— Тільки не на третє.
~ ~ ~
Далеко від кабінету ради директорів день закінчувався зовсім інакше.
Меделін сиділа на кухонному острівці, бовтаючи ногами, поки Вонг готував каву, і в кухні стояли тільки рівний гул кавомашини й запах свіжозмелених зерен.
Якийсь час вона спостерігала за ним, а потім усміхнулася.
— Слухай, — сказала вона, коли Вонг із тією самою методичною точністю, з якою робив усе, відміряв чергову порцію зерен. — А коли ти зрозумів? Ну, що це я?
Вонг відповів не одразу. Натиснувши кнопку кавомашини, він дочекався першого струменя.
— Коли ти зайшла он у ті двері, — він кивнув на вхідні двері будинку, — у день нашої першої зустрічі.
— Це неправда.
— Це чиста правда.
Меделін засміялася.
— Найромантичніша історія кохання.
— У нас щось не так із романтикою? — Вонг поставив перед нею чашку. — Все ідеально.
Узявши чашку обома руками, Меделін зробила ковток і кілька секунд мовчала, а тоді поставила її назад.
— Батькам розкажемо?
Вонг завмер над своєю чашкою й подивився на неї.
— Коли настане момент — розкажемо. Не бачу сенсу поспішати.
Меделін кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала, і вдруге не питала.
Дім жив своїм звичайним вечірнім життям.
У вітальні Кайден лежав на дивані, закинувши ноги на бильце, а Джуліан, загорнувшись у плед, сидів на підлозі біля його голови, спираючись спиною на диван і гортаючи стрічку в телефоні.
— Еріка написала, — сказав Джуліан, не підводячи очей. — Питає, чи ви із Зейном домовилися про суботу.
— Домовилися. Я забираю її о сьомій, «проводжу на побачення з Зейном», повертаюся десь опівночі й роблю зацікавлене обличчя, коли Кроуфорд питає, як пройшов вечір.
— Ти чудовий актор.
Кайден знизав плечима, дивлячись у стелю.
— Чого не зробиш для кращого друга.
Джуліан відірвався від телефону.
— Кроуфорд рано чи пізно дізнається, що його єдина донька зустрічається з сином Ашера Готорна.
— Дізнається. Будемо вирішувати проблеми, коли вони з'являться.
Перебираючи пальцями край пледа, Джуліан трохи закинув голову назад і притулився потилицею до диванної подушки, біля самого Кайденового плеча.
— Хоча знаєш... — Він примружився, розглядаючи стелю. — Те, що ти маєш оце... як це називається? Ну, фіктивні стосунки чи псевдостосунки з Ерікою...
Пальці, що перебирали край пледа, зупинилися.
— ...це ж грає нам на руку.
Кайден тихо засміявся, одразу зрозумівши, куди той хилить, і поволі перебрав кілька пасом темного Джуліанового волосся, ледь торкаючись пальцями шкіри.
— Угу. — Він повернувся на бік, нахилився й м'яко торкнувся губами його потилиці, а тоді рука ковзнула з волосся на плече Джуліана. — Ані твоя родина, ані моя нічого не запідозрять, поки для всіх довкола я нібито зайнятий Ерікою.
Задоволено видихнувши, Джуліан намацав на своєму плечі Кайденову долоню, переплів із нею пальці й легенько стиснув, а тоді, повернувши голову й роздивляючись їхні руки, погладив великим пальцем тильний бік Кайденової долоні. Шкіра на Кайденових кісточках досі була суха й потріскана: відтоді він мив руки довше, ніж треба. Великий палець Джуліана зупинився на тріщинках і кілька разів повільно пройшовся по них.
— Отож, — зітхнув він. — Випробовувати на міцність психіку як твого батька, так і мого — задоволення таке собі.
Кайден сів, спустивши ноги на підлогу обабіч нього, і Джуліан, не відпускаючи його руки, зручніше вмостився між його колінами, спершись потилицею на стегно. Кайден вільною рукою зарився в його волосся, повільно розчісуючи пасма.
— І давати їм ще один привід для ворожнечі, яка розтягнеться років на двадцять чотири... ну, якось взагалі немає бажання. — Джуліан підніс зчеплені руки до губ і легко торкнувся вустами Кайденових кісточок.
Тихий момент у вітальні перервало клацання замка. Вхідні двері відчинилися, і першим до будинку ускочив Коба, а за ним, неспішно, увійшли Нейтан і Накай. Нейтан цього разу був у звичайній футболці, об'ємному худі й кросівках, без жодного пафосу.
Притишивши крок, пес попрямував просто до Кайдена з Джуліаном. Джуліан одразу простягнув руку й почухав його за вухом, а Кайден погладив по масивній голові.
— Ну, привіт, велетню.
Коба застрибнув на диван і вмостив свою важку морду просто йому на ногу, а Кайден підвів очі на хлопців.
Ще не роззувшись до кінця, Нейтан емоційно розвів руками, звертаючись до Накая:
— Боже, чому я раніше не їздив із тобою до резервації?! Це ж просто неймовірно — яка там природа, яке повітря! Я навіть два кола промчав, уявляєте?
— Три, — сказав Накай, знімаючи куртку.
Він кинув її на стілець і, пройшовши до кавомашини, похитав головою.
— І в мене серце разів десять зупинялося, поки ти не зліз зі Спіріта.
— Та я повністю контролював ситуацію! — обурився Нейтан, приклавши долоню до грудей.
— Звісно.
— Я серйозно.
— Саме це й лякає.
Нейтан пирхнув, а Джуліан із Кайденом перезирнулися й тихо засміялися.
— Як вона? — спитав Джуліан.
— Теплицю добудували, — сказав Накай. — До морозів помідори встигнуть.
— Накай будував, — уточнив Нейтан. — А я — моральна підтримка.
— З коня, — додав Накай.
Коба тим часом остаточно влаштувався на дивані, ніби повернувся додому після довгої відсутності. За вікнами темнішало, але вечір ще не закінчувався.
~ ~ ~
Пізніше будинок майже затих. Світло з кухні вже не падало в коридор, і розмови стихли.
На лоджії, на тому самому дивані, де відбувалася більшість їхніх розмов, сиділи Кайден і Джуліан. Джуліан лежав, поклавши голову йому на плече й тримаючи розкриту книжку — «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, а Кайден обіймав його, час від часу ліниво куйовдячи пальцями його волосся або нахиляючись, щоб легко поцілувати в маківку, і не відривався від того, що читав через Джуліанове плече.
Джуліан уже кілька хвилин не гортав сторінку. Кайден помітив це, коли вдруге дочитав до кінця розвороту, і, нахилившись, торкнувся губами його шиї під вухом — там, де пахло кавою, папером і чимось тонким, ледь чутним. Джуліан затримав подих.
— Ти заважаєш, — сказав він, не відриваючи очей від книжки.
— Ти на цій сторінці вже п'ять хвилин.
Джуліан закрив книжку, заклавши палець між сторінками, і повернувся до нього.
За склом темнів сад, а далі, за смугою туману, починався ліс. Цього вечора звідти не долинало ані звуку.
У кам'яній альтанці біля басейну сиділи Дарен, Кіліан, Нейтан і Накай, і на столі між ними стояла пляшка віскі. Нейтан долив усім потроху. Коли горлечко пляшки схилилося над Дареновою склянкою, Кіліан мовчки накрив її долонею й підсунув йому пляшку води.
Накай поліз у нагрудну кишеню сорочки.
— Ледь не забув. Це тобі.
Він поклав на стіл перед Дареном оберіг — три сірі пір'їни й бурштинова бусина на тонкому ремінці.
— Від Елеонори. Сказала — над ліжком, поки рана остаточно не загоїться.
Дарен узяв оберіг і покрутив у пальцях.
— І ще, — Нейтан простягнув йому телефон.
На екрані була фотографія: Елеонора виходила з нової теплиці з кошиком на руці, а поруч, притулившись до її коліна, ішов сірий пес із порваним вухом.
Дарен довго дивився на знімок, а потім усміхнувся — відкрито, так, як рідко всміхався людям.
Кіліан помітив це й відкинувся на спинку крісла.
Повернувши телефон, Дарен так і залишив оберіг у руці, а іншою гладив Кобу, що дрімав, поклавши важку голову йому на коліна й важко видихаючи вві сні.
Вони вже майже не говорили — у цьому не було потреби. Нейтан ще щось тихо сказав Накаю, той відповів, і Дарен кивнув. Коба ворухнувся вві сні й знову завмер.
~ ~ ~
Десь у місті, в невеликій затишній кав'ярні на розі, в альтанці, обвитій густим плющем, сиділи Вонг із Меделін і Зейн з Ерікою. Розмова текла неспішно, майже впівголоса. За невисокою огорожею шуміли автомобілі, час від часу хтось проходив тротуаром, але в їхньому маленькому закритому просторі вечір здавався відокремленим від решти міста.
Вонг тримав Меделін за руку, час від часу проводячи великим пальцем по її долоні. Зейн недбало закинув руку на спинку лави за плечима Еріки, а вона щось тихо розповідала, зрідка сміючись і схиляючи голову йому на плече.
Ліс за будинком стояв темний і нерухомий, як завжди. Вода в басейні вже не рухалася, і в кам'яній альтанці залишилася тільки порожня склянка на столі. На лоджії перегорнулася сторінка, десь унизу клацнули двері, і будинок знову затих.
Світло в кімнаті на другому поверсі згасло останнім.
~ ~ ~
На іншому кінці міста, в будинку Ешвортів, ще горіла лампа над старим секретером.
Нагорі, за зачиненими дверима кабінету, Ворен говорив по телефону. Слів було не розібрати — тільки голос, низький і розслаблений, а потім сміх, короткий, по-хлоп'ячому, яким він не сміявся вже дуже давно.
Джасмін знала, з ким він говорить.
Вона сиділа на підлозі перед секретером, підібгавши ноги, і нижня шухляда була відчинена. На колінах у неї лежав пожовклий конверт із надірваним краєм і поштовим штемпелем — серпень дві тисячі другого року. Адресу було виведено округлим, старанним дівочим почерком, і ім'я адресата — Ворен Ешворт.
Лист прийшов через три дні після похорону, і Джасмін тоді першою спустилася по пошту.
Вона дістала з конверта складений учетверо аркуш і розгорнула його. Вона знала його напам'ять, але все одно розгорнула.
Більшу частину аркуша займав малюнок: будинок біля води, високий чоловік, дівчина поруч, що тримала його за руку, і хвилі, намальовані кількома нерівними дугами. Лінії були не чорнильні — бурі, нерівні, засохлі до темної іржі, подекуди тонкі, ніби малювали кінчиком пальця, подекуди розмиті.
Унизу, під малюнком, тим самим округлим почерком, звичайним чорнилом:
───────────────
Ворене.
Я намалювала нас. Тебе, мене і будинок біля води. Бачиш? Її тут немає. Тут тільки ми.
Сьогодні ввечері я подзвоню.
Не бери.
Цього разу — не бери.
М.
───────────────
Нагорі Ворен знову засміявся.
Джасмін підвела голову й довго дивилася на стелю.
Потім склала аркуш учетверо — рівно, по старих згинах, — вклала в конверт і поклала його на дно шухляди, під пачку старих листівок, туди, де він пролежав двадцять чотири роки. Засунула шухляду, повернула ключ і поклала його туди, де він лежав завжди.
Підвівшись, вона поправила плед на кріслі й вимкнула лампу.
Над секретером стало темно.
За вікном, над Портлендом, стояв туман.
─────────────