13 глава

У вітальні панувала затишна, але зосереджена атмосфера. Після всього, що вони вже встигли обговорити за останні години, ніхто особливо не поспішав говорити просто заради того, щоб заповнити тишу.
На дивані влаштувався Зейн, розвалившись у кутку й гортаючи щось у телефоні. Час від часу він відривав погляд від екрана, швидко оцінював ситуацію в кімнаті й знову повертався до смартфона.
У глибокому кріслі сидів Джуліан, трохи розслаблено відкинувшись на спинку. За його спиною, спираючись ліктями на м'яку верхівку крісла, стояв Кайден. Він вальяжно, майже машинально куйовдив волосся хлопця, перебираючи пальцями його чуб, зовсім не звертаючи уваги на розмову довкола, поки Джуліан навіть не намагався викрутитися.
Здавалося, Кайден робив це вже настільки звично, що сам перестав помічати власний жест.
Вонг сидів на іншому краю дивана з ноутбуком на колінах, вдивляючись у текст на екрані. Поруч із ним влаштувалася Меделін, схрестивши ноги й час від часу поглядаючи на те, що з'являлося на моніторі.
А за спиною Вонга, безцеремонно нахилившись через його плече, стояв Нейтан.
Перевівши погляд із монітора на Меделін, а потім знову на Вонга, Нейтан неоднозначно хмикнув:
— Тобто ось так просто, в один момент — і ви вже пара?
Меделін спокійно знизала плечима й зустріла його погляд без жодного збентеження.
— Ну так. Ми зустрічаємося.
Нейтан трохи нахилив голову, зазираючи Вонгу просто в обличчя.
— Не вважайте за нахабство, але... вам не здається, що це якось занадто швидко?
Вонг навіть не відвів очей від монітора. Його пальці продовжували впевнено й ритмічно вистукувати по клавіатурі.
— Якщо я з першої ж зустрічі зрозумів, що це моя жінка, то навіщо грати в дитячі ігри та гаяти час? Чому б одразу це не визнати й не бути разом?
Нейтан на секунду замовк, ніби справді обмірковував відповідь.
Зейн нарешті відірвався від смартфона, підвів погляд на Нейтана й дратівливо перебив:
— Якого дідька ти взагалі до них причепився? Тобі що, нудно? Краще зроби кілька дзвінків і з'ясуй, що за фігня там коїться із цією справою двадцятичотирирічної давнини.
Нейтан самовдоволено посміхнувся, випростався й склав руки на грудях.
— Звісно ж. Без мене ви б самі, як завжди, нічого нормально не розкопали.
— А якщо спробувати підняти бази даних приватних і державних клінік? — раптом подав голос Джуліан.
Він трохи схилив голову набік, і Кайден за його спиною продовжив звично куйовдити його чуб, наче розмова взагалі не стосувалася його руки.
— Тих, що спеціалізувалися на психіатрії та психотерапії. На початку двотисячних такі заклади вже активно вели цифрові реєстри й зберігали медичні картки.
У вітальні запала тиша.
Навіть Нейтан перестав усміхатися.
Кілька поглядів одночасно звернулися до Джуліана.
Зейн першим порушив мовчання. Він трохи подався вперед, опустивши телефон на коліна.
— А це справді робочий варіант, — підхопив він, схвально кивнувши. — Якщо в Мері справді були проблеми, батьки могли це помітити й анонімно звертатися до спеціалістів або взагалі таємно шукати для неї допомогу.
— Або навпаки, — додав Вонг, не відриваючись від екрана. — Могли зробити все можливе, аби ніхто не дізнався.
Меделін перевела на нього погляд.
— Що, враховуючи їхню репутацію, навіть більш імовірно.
Вонг лише на секунду затримав пальці над клавіатурою, а потім продовжив роботу.
Не гаючи часу, Вонг закрив вкладку, у якій досі переглядав загальні архіви, і відкрив новий захищений пошуковий шлюз.
На екрані з'явилося кілька полів.
Роки.
Регіон.
Тип медичного закладу.
Вонг швидко виставив потрібні фільтри: 2000–2002 роки, регіональні та приватні психіатричні реєстри, архіви закритих клінік і бази амбулаторних карток.
Кайден трохи нахилився вперед, щоб краще бачити екран.
Джуліан підняв голову, стежачи за рухами Вонга.
Нейтан обійшов диван і став збоку, більше не жартуючи.
Чутно було тільки рівномірне клацання клавіш.
Вонг ввів повне ім'я Мері Канг і запустив глибокий пошук.
Система на кілька секунд завмерла.
Потім на екрані один за одним почали змінюватися рядки зашифрованих даних.
Холодний відсвіт монітора ліг Вонгу на обличчя, підкреслюючи втому під очима.
Зейн забув про телефон і підсунувся ближче, дивлячись через плече Меделін.
— Ну давай... — пробурмотів він.
Погляд Вонга швидко ковзав рядками.
Пальці на секунду завмерли над клавіатурою.
— На офіційному обліку в державних реєстрах її немає, — мовив він, провівши пальцем по тачпаду. — Що й не дивно. Твій батько ніколи б не дозволив, щоб прізвище Канг з'явилося в психіатричній базі даних.
Джуліан насупився.
— Але щось усе ж є?
Нейтан подався трохи вперед, майже торкаючись підборіддям плеча Вонга.
— Є.
Вонг збільшив приватний архів однієї з найпрестижніших закритих клінік того часу.
— Офіційної карти немає, але в журналі приватних прийомів за дві тисячі перший рік зафіксовано чотири консультації. Без госпіталізації, суто приватні візити.
Меделін повільно видихнула.
Чотири.
Здавалося, цифра сама по собі була маленькою. Але всі вони чудово розуміли, скільки за нею могло ховатися.
— Хто проводив сеанси? — запитав Зейн, випроставшись на дивані.
Вонг клацнув по зашифрованому коду лікаря.
Система видала ім'я.
— Професорка Елеонора Вайс, — зачитав він, підводячи погляд на присутніх. — На той момент — одна з провідних фахівчинь у галузі важких психоневрологічних розладів. Вона особисто консультувала Мері.
— Чотири сеанси... — повторив Джуліан із крісла.
Кайден за його спиною нарешті перестав куйовдити його волосся.
Його рука завмерла на спинці крісла.
— Тобто вона бачила Мері наживо й чула її. Вона має знати, у якому стані дівчина була насправді.
Вони нарешті знайшли не ще один документ, не ще одну непряму згадку й не чергову чутку.
Вони знайшли людину, яка могла пам'ятати.
Поки у вітальні обговорювали знайдену інформацію, Нейтан відійшов убік.
Він кілька секунд дивився на екран телефона, щось швидко перевіряючи, після чого вийшов на подвір'я.
Через засклені двері було видно, як він швидким кроком ходить терасою, роблячи один за одним короткі телефонні дзвінки.
Іноді він зупинявся.
Щось слухав.
Записував кілька слів у нотатки.
Потім знову телефонував.
Зейн краєм ока спостерігав за ним.
Приблизно через кілька хвилин Нейтан повернувся до кімнати.
Він сховав смартфон до кишені й окинув присутніх зібраним поглядом.
— До цієї професорки мають поїхати Дарен і Кіліан, — спокійно мовив він, зупиняючись у центрі вітальні. — І обов'язково треба взяти із собою Накая.
Кілька людей одночасно перезирнулися.
Джуліан трохи випростався в кріслі, а Зейн звів брову, чекаючи пояснень.
— Чому саме Накай? І чому без Джуліана, якщо він її рідний племінник? — не стримався Кайден.
Нейтан перевів на нього погляд.
— По-перше, Елеонорі Вайс уже далеко за шістдесят, — почав він, переводячи погляд з одного на іншого. — Вона поважна професорка старої школи. З ким вона, по-вашому, говоритиме серйозніше — з вами, дев'ятнадцятирічними, чи з дорослими чоловіками на кшталт Дарена та Кіліана? Вони вміють триматися й одразу викликають повагу.
Вонг трохи підняв голову від екрана ноутбука, слухаючи Нейтана.
— А по-друге... поки я щойно дзвонив, встиг заодно трохи пробити її приватне життя. Другий чоловік Елеонори — корінний американець. Вони в шлюбі вже років п'ятнадцять чи шістнадцять. Якщо поруч із Дареном і Кіліаном буде Накай, це може допомогти встановити додатковий рівень довіри. Можливо, підсвідомо вона буде менш настороженою.
Джуліан скептично підняв брову.
— Ти зараз серйозно пропонуєш використати її сімейну історію?
— Я пропоную не лізти напролом, — спокійно відповів Нейтан. — Є різниця.
Він опустив руки в кишені й знизав плечима.
— Якщо ж вона все одно впреться у свою лікарську таємницю й відмовиться співпрацювати... тоді вже доведеться діставати козирі й підключати зв'язки мого батька. Але спочатку краще спробувати вирішити все без зайвого тиску.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Потім Вонг коротко кивнув.
— Логічно.
Ніхто більше не заперечив.
Кайден відпустив спинку крісла, витягнув із кишені джинсів телефон і відійшов трохи далі від загального кола, ступивши в простір їдальні.
Швидко знайшовши потрібний номер, він набрав старшого брата.
Кіліан відповів після першого ж гудка.
— Так?
Кайден коротко, буквально в кількох реченнях, увів його в курс справи: розповів про знайдені Вонгом записи, чотири приватні сеанси Мері у професорки Вайс і думку Нейтана щодо того, чому їхати мають саме Дарен, він та Накай.
У слухавці на мить запанувала тиша, перебивана лише стишеним гулом автомобільного двигуна.
— Зрозумів, — стримано відповів Кіліан. Його голос лунав зібрано й ділово. — Ми якраз зараз із Дареном і Накаєм повертаємося з резервації. Будемо вдома хвилин через двадцять. Скиньте адресу клініки чи її будинку. Як тільки під'їдемо, одразу вирушимо до цієї докторки.
— Добре.
Кайден завершив дзвінок і повернувся до вітальні.
— Вони вже їдуть.
Після виснажливої напруги останніх годин атмосфера у вітальні нарешті трохи розрядилася.
Ніхто не розслабився повністю, але з кімнати зникло те відчуття, ніби всі боялися зробити зайвий рух.
Меделін звелася з дивана, поправила легку сукню й, прямуючи через їдальню в бік кухні, на ходу обернулася до Вонга:
— Тобі як завжди?
Вонг відірвав погляд від екрана ноутбука й втомлено посміхнувся кутиками губ.
— Так. Тільки додай цього разу ложечку цукру, будь ласка.
— Тоді вже й мені зроби, раз ти все одно там! — окликнув її Нейтан, зручніше вмощуючись на підлокітнику.
Меделін зупинилася на межі кухні й з усмішкою кинула через плече:
— Тобі лате?
— Ні, давай подвійний американо, — уточнив Нейтан.
Дійшовши до кухонного острівця, Меделін дістала чашки, поставила їх під дозатор і натиснула кнопку кавомашини.
Тихо загуркотів механізм.
За кілька секунд по приміщенню почав розходитися густий, затишний аромат свіжозмелених зерен, змішуючись із вечірньою прохолодою, що вже тягнулася від прочиненого вікна.
Після важкої розмови запах кави здавався майже недоречним. Настільки буденним, що від цього ставало трохи легше.
— Хтось ще щось буде? — голосно спитала Меделін.
Зейн підвівся з дивана, розправляючи затеклі плечі, й попрямував до кухні.
— Та ні, дякую, я, мабуть, просто содову вип'ю, — сказав він, підходячи до масивного холодильника. — І так із самого ранку вже чотири чашки кави в себе влив.
— Чотири? — перепитала Меделін.
— Може, п'ять. Я вже не рахую.
Він відкрив дверцята, дістав баночку содової й, клацнувши металевим язичком, сперся плечем об зачинену панель холодильника.
Меделін дістала склянку й глянула на нього.
— Як ти взагалі погуляв із сестрами?
Зейн на мить замислився, дивлячись на бульбашки, що піднімалися в банці, а потім щиро посміхнувся.
— Блін... насправді класно. Ми ходили в той новий дитячий розважальний центр. І знаєш, за ці дві години, що я провів із дівчатами, я реально почав розуміти, скільки всього втратив. Просто дурно прогавив час, граючись із батьком у «характерного сина», який вирішив показово демонструвати свої принципи.
Меделін сперлася стегном об кухонний острівець і слухала.
Зейн замовк, провівши великим пальцем по краю банки.
— Навіть якщо ми не обираємо, у якій родині народитися... Навіть якщо нам геть не до душі те, чим наша сім'я заробляє гроші, — це ж не робить наших рідних поганими людьми. Яким би не був батько, він мій батько. І тільки зараз, коли ми нарешті почали просто адекватно розмовляти, я усвідомив, як мені його не вистачало весь цей час. Його, мами, нормального спілкування з дівчатами... Усе це дитяче відчуження було просто безглуздою помилкою.
На останніх словах його голос став тихішим.
Меделін поставила чашку перед Вонгом, а потім ще одну — перед Нейтаном.
Нейтан посміхнувся й перевів погляд на Зейна.
— А мені, якщо чесно, було б узагалі похрін, чим займається мій батько, — мовив він, опершись ліктями на підлокітники. — От якби навколо всі люди були виключно святими й лише мій промишляв би якоюсь хернею, тоді ще, можливо, я б перебирав харчами. А так... У нашому світі, де геть усе крутиться навколо великих грошей, ця грань між добром і злом із часом просто стирається.
Він знизав плечима.
— Тож хоч би чим він займався, я б усе одно залишався з ними. Родина є родина, і за будь-яких розкладів я був би її частиною, незважаючи ні на що.
Вонг закрив кришку ноутбука, зняв його з колін і відклав на журнальний столик поруч.
Він кілька секунд просто сидів, дивлячись на чорний корпус.
Потім відкинувся на м'яку спинку дивана, перевів погляд на Нейтана.
— Тобі легко говорити, — сухо, з іронією мовив Вонг, упершись ліктями в підлокітники. — Особливо коли знаєш, що років так через десять-п'ятнадцять тобі не доведеться очолити найсерйозніший мафіозний синдикат у цьому штаті.
Зейн перестав усміхатися.
Джуліан тихо видихнув.
Кайден перевів погляд на Вонга, на мить замислився, а потім підійшов назад до крісла, у якому сидів Джуліан.
Він природним рухом опустив долоню на руку Джуліана й переплів їхні пальці.
Джуліан трохи повернув голову, зустрівшись із ним поглядом.
— А ти взагалі не можеш просто... відмовитися? — запитав Кайден.
Вонг втомлено видихнув і ледь усміхнувся кутиками губ.
Він так і залишився напівлежати на дивані, закинувши голову й розглядаючи світлі візерунки на стелі.
— Ні, — промовив Вонг. — За законами клану та непорушним правом спадкоємності відмова не передбачена. У нашому світі влада передається від батька до сина — це кодекс крові. Якщо ти відмовляєшся від спадщини, це сприймається як зрада сім'ї або ганебна слабкість, яка одразу робить тебе мішенню. З цієї системи не можна просто взяти й вийти.
Він замовк.
Погляд Вонга залишався прикутим до стелі.
— Дід ніколи в житті не дозволить мені відступити. Він цей синдикат буквально власною кров'ю будував цеглина за цеглиною.
Його голос не звучав ані гордо, ані жалібно.
Швидше так, ніби він просто констатував факт, який давно перестав для нього бути предметом вибору.
Вонг заплющив очі, ніби намагався зібрати думки.
— Тільки Небесам відомо, крізь що йому довелося пройти й скільки голів покласти, аби втримати цю владу у своїх руках і закарбувати наше прізвище на самій вершині. Він витратив усе життя, аби передати цей стіл мені. Ідея про те, щоб віддати управління комусь чужому чи просто «вийти з гри», для нього не просто неприйнятна — це прокляття.
Він розплющив очі й подивився в бік Кайдена та Джуліана.
— Йому простіше буде власноруч мене прикінчити й зарити десь у лісі, ніж дивитися, як я підставляю родину й відмовляюся від нашого спадку. Для людини такого гарту, як мій дід, сором і зрада власної крові гірші за будь-яку смерть. Тож у мене просто немає вибору. Я не можу підставити сім'ю.
Зейн пройшов вітальнею з баночкою содової й знову вмостився на своєму місці.
Він зробив невеликий ковток, затримав баночку в руці й кілька секунд дивився перед собою.
— Ну, тут я тебе насправді розумію.
Кайден із Джуліаном одночасно перевели на нього погляди.
Зейн помітив їхню реакцію, злегка посміхнувся й знизав плечима.
— Та що ви так дивитеся? Я цілком серйозно. Знаєте... після того, як ми з батьком нарешті почали нормально спілкуватися, у мене всередині ніби щось клацнуло. Я просто прийняв те, чим він займається, і перестав бачити в цьому привід для вічного дитячого бунту. Я не кажу, що занурюся в усе це прямо сьогодні чи завтра, ні... Але на майбутнє, коли для цього настане відповідний момент, я для себе вирішив: я стану поруч із ним у його бізнесі. Це наша сім'я, і більше бігати від цього немає жодного сенсу.
Джуліан трохи подався вперед у кріслі.
— А як же твої стосунки з Ерікою?
Зейн на мить замислився, стиснувши баночку в руках, а потім його погляд став серйознішим.
— Еріка — моя жінка, — мовив він без тіні сумніву. — Я планую провести з нею решту свого життя. І зрозуміло, що її батько рано чи пізно про це все дізнається. Те нинішнє прикриття, яке ми вигадали, — це справді круто, але воно працює лише зараз, поки ми просто зустрічаємося. З часом я все одно захочу з нею одружитися, і її батькові так чи інакше доведеться дізнатися правду. От коли цей час прийде, тоді я й буду над цим заморочуватися.
На обличчі Зейна з'явилася легка хитра посмішка, і він перевів погляд із Кайдена на Джуліана.
— А так... вибач, Джуліане, але тобі доведеться ще деякий час ділити свого хлопця з моєю дівчиною. Наразі це найкращий і найбезпечніший варіант, аби ми з Ерікою могли спокійно бачитися й розвивати наші стосунки.
Джуліан щиро посміхнувся й м'яко стиснув пальці Кайдена у своїй руці.
— Ну, в принципі, я взагалі не проти. Вважай, що я абсолютно нормально до цього ставлюся.
Кайден ледь усміхнувся.
— Дуже великодушно.
— Я стараюся.
Напруга остаточно розтанула.
Саме в цей момент ззовні долинув глухий гуркіт двох потужних двигунів.
Зейн повернув голову до вікна.
— Приїхали.
Першим на подвір'я заїхав важкий чорний пікап Накая, а одразу за ним повернув і зупинився джип Дарена.
Обидві машини припаркувалися біля гаражів.
За мить у дворі по черзі загримали дверцята.
З пікапа вистрибнув Накай, а з другої машини вийшли Дарен із Кіліаном.
Проте першим біля будинку опинився зовсім не хтось із них.
Із заднього сидіння пікапа кулею вискочив Коба.
Пес на повній швидкості промчав через ганок, упевнено штовхнув важкі вхідні двері масивною лапою й радо увірвався до будинку.
— Ого, здорованю! Ну ти й швидкий! — здивовано вигукнув Кайден, трохи випроставшись.
Коба з гучним сапанням пронісся через усю вітальню.
На ходу він ткнувся мокрим носом у долоню Вонга, закрутив хвостом біля Меделін, а потім підбіг до Зейна й Джуліана, по черзі вимагаючи ласки від кожного, хто потрапив під його гарячу лапу.
— Ей, спокійно, — засміявся Зейн, коли пес мало не збив його коліном.
Коба навіть не подумав зупинятися.
За дверима вже чулися важкі кроки й приглушені голоси хлопців, які піднімалися сходами.
Нейтан оцінив поглядом Кайдена, який усе ще стояв біля крісла Джуліана й тримав його за руку, і з притаманною йому легкою іронією мовив:
— Так, Каю, відійди-но трохи від свого хлопця. Бо навіть якщо Кіліан із Дареном уже чудово в курсі ваших стосунків, спостерігати вживу, як ви тут тримаєтеся за ручки й гладите один одного по голові... Вони до такого візуалу, мабуть, поки що не готові. Давайте не будемо травмувати ваших старших братів і трохи потримаємо дистанцію.
Кайден одразу кумедно насупився, зиркнувши на Нейтана з удаваною суворістю.
— Дуже смішно.
Але руку Джуліана все ж випустив і відступив на крок.
Джуліан лише стримано посміхнувся, ледь хитаючи головою.
Меделін, яка стояла на кухні з чашкою кави, хихикнула:
— Господи, та нехай звикають помаленьку! Корисно для їхнього гарту.
Двері передпокою відчинилися, і до будинку зайшли Кіліан, Дарен та Накай.
Від них ще віяло прохолодним свіжим повітрям і духом тривалої дороги.
Кіліан стягнув куртку, кинув короткий погляд на всіх присутніх, а потім одразу звернув увагу на Вонга.
Дарен окинув оком вітальню, де Коба вже встиг влаштуватися біля ніг хлопців, і ледь помітно посміхнувся.
— Пригляньте за Кобою, — мовив він, скидаючи куртку й вішаючи її на гачок. — А ми одразу їдемо до цієї професорки Вайс.
Накай кивнув, підтверджуючи готовність, поки Кіліан звів погляд на Вонга, перевіряючи, чи всі координати й адреса вже скинуті.
Дарен ступив ближче до центру кімнати.
Його погляд затримався на Кайдені.
Цього разу в ньому вже не було колишньої напруги.
Лише спокійне прийняття.
Кайден витримав його погляд так само спокійно, без виклику чи потреби щось доводити.
Між ними зависла коротка пауза.
Дарен ледь кивнув.
Кайден відповів таким самим коротким рухом голови.
Дарен повернувся до справи:
— Переговоримо з нею віч-на-віч. Треба якомога швидше розібратися в усьому, що стосується тих чотирьох сеансів Мері, і дізнатися правду. Чим швидше ми зрозуміємо, що там відбувалося насправді, тим скоріше матимемо розуміння, як це використати, аби нарешті вирішити цю кляту проблему між нашими сім'ями.
Кайден ще секунду дивився на Дарена, а потім відвів погляд.
У вітальні знову закипів рух.
Меделін присіла на край кухонного острівця, спершись ліктями об стільницю, а Коба, задоволено потягнувшись, влігся прямо на килимі між Зейном і Вонгом, поклавши масивну голову на лапи.
Нейтан забрав свій телефон зі столу, поправив комір сорочки й ступив у бік хлопців.
— Я поїду з вами, — сказав він, окинувши трійку практичним поглядом. — А то мало що. Додаткова голова або ж юридичні козирі точно не завадять, якщо розмова піде важко.
Кіліан хитнув головою, погоджуючись із аргументом Нейтана, і одразу ж обернувся до дивана.
— Вонге, скинь мені зараз на телефон усю інформацію, яка може нам знадобитися під час розмови з докторкою Вайс. Усі деталі про ці чотири сеанси, дати, будь-які зачіпки.
— Вже роблю, — відповів Вонг, знову відкриваючи кришку ноутбука.
Пальці швидко пробігли по клавіатурі.
За кілька секунд телефон Кіліана коротким вібросигналом сповістив про отримання файлів.
Кіліан глянув на екран, швидко переглянув перші рядки й прибрав телефон.
— Добре, їдемо, — підсумував Дарен.
Усі четверо — Дарен, Кіліан, Накай та Нейтан — вийшли з будинку на прохолодне подвір'я.
Коба підняв голову, ніби хотів піднятися за ними, але Зейн поклав долоню йому на спину.
— Ти залишаєшся тут, здорованю.
Пес важко зітхнув і знову поклав голову на лапи.
Через засклені двері було видно, як хлопці розсідаються по машинах, заводять двигуни й за кілька хвилин залишають територію.
Джуліан мовчки провів поглядом автомобілі, що зникли за воротами.
Він ще кілька секунд стояв біля вікна.
Потім відійшов, склавши руки на грудях.
— Блін... це насправді так дивно, — стишено мовив він, дивлячись кудись у простір перед собою. — Протягом багатьох років уся ця історія з нашою тіткою отруювала життя нашим батькам, розбивала їхню дружбу й остаточно розводила сім'ї по різні боки конфлікту. А тепер... та сама ситуація, виринаючи з минулого, робить абсолютно протилежне. Замість того щоб роз'єднати нас, вона чомусь нас зближує.
Зейн слухав його мовчки.
Кайден теж нічого не відповідав.
Він просто стояв неподалік, засунувши руки в кишені.
Джуліан злегка сумно й водночас іронічно посміхнувся, хитаючи головою.
— До сміху печально... Подумано геть парадоксально: як цікаво працюють закони Всесвіту. Одна й та сама причина, одна й та сама травма, але які різні наслідки. Колись це зруйнувало стосунки наших батьків і розвело їх по кутах, а тепер, через роки, навпаки — збирає нас докупи, змушуючи нарешті розплутати цей спільний вузол.
Він замовк.
Меделін тихо підійшла до дивана й опустилася поруч із Вонгом.
Той підняв руку, запрошуючи її ближче, і Меделін одразу притулилася до нього, поклавши руку йому на плече.
Вонг пригорнув її однією рукою й провів пальцями по її довгому волоссю, перебираючи пасма.
— Та це й справді дивно, — мовив він, дивлячись кудись у простір перед собою. — Іноді я замислююся: чи справді існує якась вища доля, чи все в цьому житті залежить виключно від наших власних учинків та рішень?
Меделін легко всміхнулася, трохи підняла голову й подивилася на нього з хитрою іскоркою в очах.
— Мені чомусь здається, що все набагато простіше — усе в наших власних руках. От якби я свого часу не почала першою приділяти тобі увагу і не показала, що ти мені реально сподобався... Хтозна, може, ми б досі ходили навколо та коло і взагалі не були б у стосунках.
Вонг перевів на неї погляд.
У його темних очах з'явилася тепла, впевнена усмішка.
Він легенько торкнувся пальцями її щоки.
— Ти серйозно думаєш, що я б довго тягнув і не зробив би перший крок сам? Навіть якби мені знадобилося трохи більше часу, щоб наважитися... повір, ти все одно була б моєю.
Меделін тихо засміялася й опустила погляд.
— Самовпевнений.
— Реаліст.
Зейн, який усе ще тримав баночку содової, скептично фиркнув із дивана.
— Оце зараз було дуже скромно.
Вонг лише посміхнувся.
Кутик губ Кайдена смикнувся, а Джуліан похитав головою.
Напруга остаточно відступила.
Зейн перевів погляд на Кайдена, який усе ще стояв неподалік разом із Джуліаном, і кивнув на двері.
— Каю, поїхали. Заберемо Еріку, поки є час.
Кайден на мить зиркнув на Джуліана, шукаючи мовчазної підтримки.
Джуліан лише тепло всміхнувся й легким рухом руки махнув йому: мовляв, їдь, усе нормально.
Кайден зробив кілька кроків до Джуліана.
На секунду зупинився поруч.
Опустив руки й м'яко поцілував його в скроню, затримавшись на секунду.
Джуліан підняв на нього погляд, і в очах промайнуло тепло.
Після цього Кайден разом із Зейном рушив до виходу.
Хлопці вийшли з будинку й попрямували до припаркованого біля другого гаража автомобіля Зейна.
За ними на кілька секунд зачинилися двері.
Коба сонно сопів на килимі.
Ноутбук Вонга знову світився на журнальному столику.
На кухні пахло кавою, що вже почала вихолоджуватися в забутих чашках.
За вікнами повільно спускався вечір, фарбуючи ліс за парканом у глибокі сині тони, а перші зорі несміливо проступали над верхівками сосен.