12 глава

2002 рік

Трава лакросного поля ще зберігала вечірню прохолоду, хоча після виснажливого тренування саме повітря здавалося важким, гарячим і густим. Ворен і Еверетт сиділи поруч на низькій дерев'яній лаві біля порожніх трибун, повільно переводячи подих.
У долонях Еверетта стискалася пластикова пляшка з водою. Прозорі боки вкрилися великими краплями конденсату, які повільно стікали на пальці. Ворен глибоко, важко зітхнув і протер запітніле від поту обличчя та шию жорстким махровим рушником.
На стадіоні панувала глуха, майже чужа тиша. Десь далеко за межами поля зрідка долинав шум дороги, але тут, між порожніми трибунами та темними воротами, вечір ніби застиг. І ця тиша лише гостріше підкреслювала їхній фізичний виснажений стан.
Ворен опустив рушник на коліна й кілька довгих секунд нерухомо дивився собі під ноги, стежачи за тим, як суха земля вбирає краплі поту. Потім його пальці нервово стиснули грубу тканину, зминаючи її в кулаці.
— Я хотів дещо з тобою обговорити. Це стосується Мері.
Голова Еверетта одразу смикнулася в його бік. Будь-яка згадка про молодшу сестру зазвичай миттєво привертала його увагу, але глухий, напружений тон друга змусив його здивовано звести брови.
— Це відбувається вже доволі давно, — продовжував Ворен.
Він на мить замовк, провів язиком по пересохлих губах і знову опустив очі, ніби збирав докупи залишки рішучості.
— І... мене це починає серйозно хвилювати.
Еверетт м'яко посміхнувся й коротко хмикнув, злегка хитнувши пляшкою в руці так, що вода всередині сплеснула. Він щиро розважався із ситуації, сприймаючи її як чергову підліткову драму.
— Та ти їй просто дуже подобаєшся, — мовив він із легким глузуванням. — Мені навіть здається, що вона закохана в тебе по вуха.
Ворен на кілька секунд застиг, наче від раптового удару. Потім зарився пальцями у вологе від поту волосся, нервово ковтнув і безсило опустив плечі.
— Розумієш... її закоханість, як ти висловлюєшся, заходить уже занадто далеко, — нарешті мовив він і повернув обличчя до Еверетта.
Цього разу він не відвів погляду. У його очах промайнуло щось абсолютно нове й тривожне — темрява та страх, яких Еверетт у ньому раніше ніколи не бачив.
— Уже деякий час вона передає мені листи. То особисто в руки віддає, то підкладає в мою шафку в університеті... Еверетте, вона робить речі, які мене по-справжньому лякають.
Усмішка миттю сповзла з обличчя Еверетта.
Пляшка в його руці раптово хруснула під неконтрольованим натиском пальців — тонка тріщина побігла посередині. Він завмер, витріщившись на Ворена, ніби раптом перестав упізнавати звичну розмову.
— Боже... — видихнув він, із трудом знайшовши голос. — Ворене, про що ми взагалі зараз говоримо?
Кілька секунд Еверетт мовчав, ковзнувши поглядом убік, на темні лінії лакросного поля, ніби намагався зібрати розсипані думки в щось цілісне. Потім знову повернувся до друга.
Почуте абсолютно не вкладалося в його уявлення про сором'язливу Мері. Він інстинктивно вчепився в найпростіше пояснення — те, яке дозволяло не бачити в ситуації нічого катастрофічного.
— Стривай... Серйозно? — Еверетт хитнув головою, силою повертаючи обличчю спокійний, трохи зверхній вираз. — Ворене, ну... це, звісно, перебор, тут я не сперечаюся. Але зваж на те, що Мері ще геть мала! Це ж її перша закоханість. Ну начиталася дівчинка якихось готичних романів, от і вирішила додати драми. Я, звісно, з нею про це поговорю, але не вважаю це чимось дійсно страшним. Звичайні дурощі.
Ворен різко підвівся з лави — старе дерево тихо й болісно скрипнуло під його вагою.
— Ти не розумієш! — його голос затремтів від глухого, відчайдушного роздратування. — Вона може телефонувати мені серед ночі. Вона годинами ридає в слухавку, істерує... Вона говорить речі, які вже не можна просто списати на підліткову закоханість, Еверетте! Вона погрожує завдати собі шкоди, якщо я негайно не покину Джасмін!
Еверетт повільно підвів на нього очі.
Цього разу він уже навіть не намагався видавити посмішку. Він відставив тріснуту пляшку на лаву, подалі від власних рук, провів долонею по запітнілому чолу й важко опустив руку на коліно.
— Чорт... — видихнув Еверетт, зацьковано опустивши плечі. — Добре, Ворене, це реально вже переходить усі межі. Я зрозумів. Я обіцяю, що справді серйозно з нею поговорю і спробую її врозумити. Але... благаю, не переймайся ти так сильно. Я не думаю, що вона справді має на увазі те, про що говорить. Це просто дурний, безглуздий спосіб привернути твою увагу.
Ворен нічого не відповів.
Він залишився стояти перед лавою, до білого болю в пальцях стискаючи рушник. Кілька секунд просто слухав густу, мертву тишу, яка знову накрила порожній стадіон.
Потім повільно видихнув і подивився на Еверетта — на ці занепокоєні, але все ще впевнені у своїй правоті очі.
І з гіркотою зрозумів: він не достукався.
Еверетт усе ще чіплявся за найпростіше пояснення. Для нього Мері залишалася просто дитиною, маленькою сестричкою, яка заплуталася у своїх перших почуттях. Він не був готовий побачити в її поведінці щось страшніше.
Ворен опустив погляд на свої зчеплені долоні. Пальці так сильно переплелися між собою, що кісточки повністю побіліли.
Зрозумівши, що цей бар'єр йому не пробити, він різко розвернувся, кинув зім'ятий рушник прямо на дерев'яну лаву поруч із Евереттом і, не мовивши більше жодного слова, швидким кроком пішов геть у темряву стадіону.
Еверетт залишився сидіти сам. Поруч на лаві досі лежала тріснута пляшка.
Ворен залишився в цій ситуації абсолютно один: людина, від якої він найбільше чекав підтримки та розуміння, так і не осягнула справжнього масштабу того, що відбувалося.

Портленд. Наш час.

Кіліан Ешворт сидів у своїй кімнаті, яка радше нагадувала просторий двозонний комплекс: одна частина слугувала затишною спальнею, інша була облаштована як робочий кабінет, де поруч із масивним письмовим столом компактно розмістилося кілька сучасних тренажерів.
Сам він влаштувався у глибокому м'якому кріслі біля панорамного вікна, що виходило на лоджію, і байдуже гортав стрічку на екрані планшета. За вікном ще тримався пізній, вицвілий вечір, і холодне світло екрана час від часу відбивалося на його обличчі, але Кіліан майже не звертав на це уваги, занурений у власні думки.
У двері коротко й сухо постукали.
Голови він не підняв, лише ледь помітно повів бровою.
— Заходь, — кинув він, не роблячи жодної спроби піднятися чи хоча б змінити позу.
Двері відчинилися, і на порозі з'явився Дарен. При вході він на мить пригальмував, ніби вагався, чи варто взагалі переступати поріг, але потім усе ж пройшов углиб приміщення.
Злегка озирнувшись і оцінивши загальну обстановку, він підійшов до спальної зони, на мить затримав руку на покривалі й опустився на край ліжка.
— Хотів з тобою поговорити, — сказав він, уважно стежачи за кожним рухом Кіліана.
Той неспішно відклав планшет на тумбочку. Екран згас, зануривши куток кімнати в напівтемряву, і Кіліан випростався в кріслі, змінюючи вальяжну позу на більш зібрану й уважну.
Кілька секунд між ними стояла важка тиша.
Потім він уперся ліктем у підлокітник і зосередив погляд на співрозмовникові.
— Так. Я тебе слухаю.
Дарен на секунду завагався, збираючись із думками. Глибоко видихнув, провів долонею по коліну, згладжуючи складку на штанах, і лише тоді підвів очі.
— Чому ти не сказав мені про стосунки Кая і Джуліана?
Брови Кіліана ледь злетіли вгору, губи розімкнулися, але відповідь не прийшла одразу. Він явно очікував чого завгодно, тільки не цього запитання, і на мить просто застиг, здивовано вдивляючись у Дарена.
— Не міг, — глухо мовив він за кілька секунд, коли перша розгубленість минула.
— Не міг? — перепитав Дарен, подавшись трохи вперед.
Кіліан злегка примружився, провів долонями по обличчю, затримавши їх біля щелепи, ніби намагаючись зняти втому.
— Я боявся, — зізнався він.
Дарен не відповів одразу. Його плечі трохи опустилися, напруга в позі помітно спала.
Кіліан відвів очі до панорамного вікна, за яким уже згущувалися сутінки над темним лісом позаду паркану кампусу.
— Коли я про це дізнався — це було більше двох років тому, — продовжив він, не чекаючи на подальші розпитування. — Я тоді був у повному шоці й геть не уявляв, як на таке реагувати. Ми з тобою на той момент навіть не спілкувалися.
Пальці його сильніше стиснулися на шкіряному підлокітнику, але голос залишався рівним і контрольованим.
— У голові просто не вкладалося: мій Кай зустрічається з твоїм Джуліаном, і це в той час, коли наші сім'ї відкрито ворогують.
Дарен слухав, не перебиваючи й не відводячи погляду.
— Єдине, що мені тоді спало на думку, — жорстко поговорити з Каєм, — Кіліан на мить стиснув щелепу так, що випнулися вилиці. — Я фактично пригрозив йому, аби він негайно покінчив із цими стосунками. Невдовзі після того Джуліан поїхав до Парижа, а Кай почав зустрічатися з Ерікою — і я щиро повірив, що все нарешті вляглося, стало на свої місця і ця історія остаточно лишилася в минулому.
Дарен трохи нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.
— І що було далі?
— А далі ми з тобою поступово зблизилися, потоваришували, зрештою почали жити під одним дахом, — Кіліан провів великим пальцем по краю підлокітника, машинально повторюючи той самий рух. — Я безліч разів за цей час обдумував, чи розповісти тобі. Дійсно хотів.
Він ненадовго замовк, збираючи докупи складні емоції.
— Але коли ти повідомив, що Джуліан вступатиме до нашого університету й житиме разом із нами... я помітив у Каї раптові й надто сильні зміни. Він чекав на його приїзд.
— А коли Джуліан опинився тут? — запитав Дарен.
— Ці зміни стали просто очевидними, — Кіліан підняв голову й глянув Дарену просто у вічі. — Я збагнув, що Кай досі має до твого брата глибокі почуття. Я знову провів із ним розмову, заборонив йому навіть наближатися до Джуліана... але я не можу повністю ним керувати.
Він замовк, кілька секунд дивився на власні руки, а потім додав уже тихіше:
— І, чесно кажучи, я вже сам не впевнений, що маю на це бодай якесь право.
Дарен підвівся з краю ліжка й повільно підійшов до панорамного вікна, стаючи трохи осторонь від Кіліана. За склом вечірнє світло встигло помітно вицвісти — те, що ще недавно було глибоким помаранчевим присмерком, тепер поступалося густій сірувато-синій темряві, а вогні кампусу внизу горіли вже яскравіше, ніж на початку розмови.
— Я також вважаю, що ані ти, ані я не маємо права лізти в їхні стосунки, — твердо мовив він, дивлячись кудись у бік лісу за парканом.
Брови Кіліана злегка зсунулися — такої реакції він абсолютно не очікував.
— Розумієш... — він хитнув головою, підбираючи влучні слова. — Я був переконаний, що ти розлютишся. Що твоя реакція буде геть не на мою користь і це взагалі поставить під удар наші дружні стосунки.
Він ненадовго замовк, із полегшенням відкинувшись на спинку крісла.
— Я просто не знав, як розпочати цю розмову, і вагався, чи маю право взагалі це порушувати. Це особисте життя мого брата й твого брата.
Погляд Кіліана ковзнув до темного скла панорамного вікна, де тепер стояв Дарен. За ним у нічній темряві тягнувся густий, невидимий за склом ліс, але сам Кіліан ніби не бачив нічого навколо.
— Те, що я став його мимовільним свідком, усе одно не давало мені права обговорювати це навіть із тобою.
У кімнаті знову запанувала тиша.
Дарен ще кілька секунд постояв біля вікна, дивлячись на темний ліс, а потім повернувся й неквапом підійшов назад до ліжка. Кіліан повільно відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, випускаючи з грудей тривале, стомлене зітхання.
Ця мовчанка вже не була напруженою. Вона радше нагадувала короткий перепочинок двох людей, які раптово опинилися в одному човні посеред сильного шторму.
— І що ми з цим усім будемо робити? — нарешті запитав Дарен, підводячи погляд.
Кіліан відкрив очі, повернув голову до нього й довго, пронизливо дивився.
— Я дуже добре знаю свого Кая, — глухо мовив він. — Якщо він справді кохає Джуліана... то ніхто — ні мій батько, ні твій — не змусить його відмовитися від нього. Він піде проти всього світу, якщо знадобиться.
Дарен гірко хмикнув і розвів руками, беззастережно погоджуючись із кожним словом:
— А я, у свою чергу, занадто добре знаю свого молодшого брата. Джуліан лише на перший погляд здається абсолютно спокійним і пофігістичним до всього навколо. Але це помилка сприйняття. У нього це, здається, десь на рівні заводських налаштувань — він не дозволить абсолютно нікому вказувати, як йому жити й що робити. Я й сам не розумію, звідки в ньому стільки цієї глухої сили волі. Навіть я інколи пасую й відступаю перед нашим батьком, а Джуліану геть байдуже на норов, характер і погрози нашого старого. Він відстоюватиме своє до останнього.
Хлопці перезирнулися.
І Кіліан, і Дарен чітко збагнули — їм обом доведеться встати пліч-о-пліч із Каєм та Джуліаном і разом із ними виборювати їхнє право бути разом, який би опір їм не влаштували власні родини.
— Будемо прикривати їх стільки, скільки зможемо, — мовив Дарен, повільно провівши долонею по шиї. — Просто продовжуємо жити так, як і жили до цього. Будемо приховувати від наших родин статус стосунків хлопців і те, що вони пара. А якщо це все-таки вийде назовні й батьки про все дізнаються... що ж, тоді вже й будемо обдумувати, що робити далі, мірою того, як загострюватиметься обстановка.
Кіліан уважно подивився на нього, і в його погляді промайнула тінь щирої вдячності, змішана з чимось схожим на жаль.
— Якби я знав раніше, що ти відреагуєш саме так... можливо, я сказав би тобі про все одразу, як тільки ми почали адекватно спілкуватися.
Дарен трохи сумно посміхнувся й похитав головою.
— Ні. Насправді чудово, що ти мені цього тоді не сказав. Півтора року тому я б, мабуть, нізащо не сприйняв цю новину так, як зараз. І лише з однієї причини — тоді я взагалі не знав Кая.
Він зробив паузу, злегка подавшись уперед і дивлячись прямо перед собою.
— А зараз ми вже майже рік живемо під одним дахом. Я чудово пізнав твого брата, і він мені дійсно подобається. Моя реакція така саме через це. Повір, якби на місці Кая опинився будь-який інший хлопець і про це мені повідомив Джуліан... моя реакція точно не була б такою поблажливою та адекватною.
Кіліан ледь помітно всміхнувся. Уперше за всю цю важку розмову в його погляді промайнуло щось схоже на стримане, тепле розуміння.
Дарен зчепив пальці в замок і кілька секунд мовчки дивився на власні коліна, перш ніж важко зітхнути.
— Боже... Я, звісно, розумом усе це усвідомлюю. Чесно намагаюся сприймати це адекватно й доросло... Але коли починаю задумуватися, як усе це взагалі відбувається насправді... І якщо, не дай Боже, вони вже настільки зблизилися, що... ну, це вже вийшло за межі просто стосунків... Чорт, для мене це просто капець як важко для сприйняття. Мозок відмовляється це переварювати.
Кіліан розуміюче похитав головою.
— Я розумію, про що ти. Мабуть, у мене просто було куди більше часу, аби змиритися з цією думкою й укласти це в голові. До того ж... зараз я, мабуть, навіть радий, що вони все-таки разом.
Він відвів погляд до вікна, пригадуючи часи, які волів би назавжди викреслити з пам'яті.
— Після того як Джуліан поїхав до Парижа, Кая круто понесло. Мотоцикли, нелегальні перегони, закриті траси, постійні проблеми з поліцією... Вони із Зейном ночами пропадали невідомо де, вешталися по якихось закинутих будівлях, де влаштовували ті небезпечні заїзди. Я тоді просто місця собі не знаходив і дуже за нього переживав.
Він знову звернувся до Дарена, і в його зазвичай суворому голосі з'явилися м'які, теплі нотки.
— А поруч із Джуліаном Кай стає абсолютно іншим. Я це виразно помічаю. І, вибач, але мені це дійсно подобається. Бачити його знову живим і спокійним для мене дорожче за все.
Раптом двері кімнати різко, без попередження відчинилися, вдарившись об обмежувач, і всередину майже залетіла Меделін.
На ній була дивовижна біла сукня в підлогу з бузковими квітковими візерунками та пишними рюшами. Вона граційно підтримувала поділ обома руками, щоб не перечепитися.
Забігши всередину, вона різко зупинилася й швидко окинула кімнату допитливим поглядом — спочатку на Кіліана, потім на Дарена, зчитуючи атмосферу.
— О, а що це ви тут робите? Про що розмовляєте?
Кіліан повільно звів на неї важкий, стомлений погляд.
— Тебе стукати взагалі не вчили?
— Ні, наші батьки нас погано виховували, — легко відмахнулася Меделін, абсолютно не збентежившись його тону, і зробила впевнений крок углиб кімнати. — То про що ви тут розмовляєте?
Дарен подивився на неї, оцінюючи її реакцію й намагаючись зрозуміти, наскільки вона в курсі подій.
— Ти ж теж про все знаєш.
Меделін злегка задумалася, кумедно схиливши голову набік, ніби справді намагалася пригадати, про що саме йдеться.
— Взагалі-то... про що ти?
— Ну, про те, що відбувається між Каєм і Джуліаном, — виділяючи кожне слово, терпляче пояснив Дарен.
— М-м-м... а що відбувається між Каєм і Джуліаном? — з награною невинністю протягнула Меделін, округливши очі.
Уже за секунду її обличчя розпливлося в хитрій, лукавій посмішці, і вона весело сплеснула в долоні.
— Божечки, тільки не кажіть, що ви вирішили організувати тут ціле засідання з обговорення їхніх стосунків!
Хлопці майже одночасно синхронно закотили очі від її театральності.
Меделін відступила вбік, поступаючись дорогою, і за нею до кімнати вальяжно, з поважним виглядом зайшов Коба.
Дівчина одразу повернулася до Дарена, зробивши абсолютно невинуватий вигляд.
— Ми прогулялися біля супермаркету. І, між іншим, солодкого я йому майже не давала!
Дарен невдоволено похитав головою, зітхнувши.
— Ну серйозно, Мед? Я ж тобі казав, йому категорично не можна солодке. Він дуже швидко набирає зайву вагу, і це потім жахливо позначається на здоров'ї!
Меделін граційно пройшла вглиб кімнати й опустилася в крісло біля масивної шафи-купе, дбайливо розправляючи пишний поділ сукні.
Тим часом Коба підійшов до Дарена й затишно вмостив свою важку собачу голову йому прямо на коліно. Погляд Дарена одразу потеплішав, і рука сама потягнулася до пса — він почав ніжно, звично чухати його за вухом.
Коба задоволено завиляв хвостом.
— Привіт... Привіт, татусів хлопчик, — тихо й ніжно мовив Дарен, повністю змінюючи тон. — Що, стомився?
Потім він знову перевів суворий погляд на Меделін, намагаючись повернути серйозність.
Дівчина лише сплеснула долонями.
— Та я ж не винна! Ми зайшли з Вонгом у кав'ярню, я взяла собі круасан... А Коба дивився на мене такими очима! Звісно, мені довелося взяти круасан і йому! Я не вважаю, що від цього в нього одразу розвинеться цукровий діабет. І взагалі, ти надто суворий до його харчування!
Кілька секунд вона ще дивилася на Дарена з абсолютно серйозним виглядом. Потім випросталася в кріслі й поправила поділ сукні.
Уся легковажність із її обличчя раптово зникла. Пальці, що досі грайливо бавилися рюшами, завмерли на колінах.
— І взагалі, розмова геть не про це. Я прийшла поговорити з вами про набагато важливіші речі. Ми перемикаємося на дещо значно серйозніше.
Кіліан підняв брову й повільно похитав головою. Куточок його губ смикнувся — не усмішка, радше рефлекторний жест.
Як завжди, сестра вміла одним-єдиним реченням повністю змінити атмосферу в кімнаті.
Меделін зчепила пальці в замок, поклала руки на коліна, і вираз її обличчя за секунду став зібраним, майже офіційним. Вона по черзі перевела погляд на хлопців, ніби перевіряючи, чи готові вони сприймати важку інформацію.
— Ми нарешті з'ясували, що тоді сталося і чому все це тягнеться досі, — вона перевела погляд на Дарена й на мить затримала його. — Мері... вона була молодшою сестрою твого батька.
Дарен завмер.
Пальці, якими він до цього машинально чухав пса, зупинилися в повітрі.
— І вона була безтямно закохана в нашого батька, — Меделін кивнула в бік Кіліана, не відводячи очей від Дарена.
У кімнаті миттєво згасли останні залишки будь-якої невимушеності. Навіть тиша стала іншою — важчою, густішою.
Меделін на секунду замовкла, підбираючи правильні слова, і провела великим пальцем по кісточках іншої руки.
— І в результаті... Вона закінчила життя самогубством.
Вона на мить опустила погляд, а потім знову підняла очі на приголомшених хлопців.
— Еверетт усі ці роки живився цією ненавистю. Він звинувачує в смерті Мері нашого батька, — вона знову кивнула Кіліану. — Для нього він — єдиний винуватець того, що сталося з його молодшою сестрою.
Кіліан важко зітхнув, перехопив приголомшений, заціпенілий погляд Дарена й на секунду затримав дихання, перш ніж звернутися до сестри.
— Яким чином вам узагалі вдалося розкопати цю інформацію?
— Ми з Каєм, Джуліаном і Вонгом почали копати, — продовжила Меделін, трохи стишивши голос. — Звісно, самостійно ми б не впоралися, тому довелося залучити Зейна... і Нейтана.
Вимовляючи останнє ім'я, вона зробила паузу й виразно подивилася на Кіліана.
Той у відповідь лише повільно похитав головою, примружившись. Безслівний, але промовистий жест, у якому так і читалося: «Ну хто б сумнівався. Боже, без нього, як завжди, ніяк».
— Насправді те, що нам вдалося з'ясувати на цей момент, розставляє все по своїх місцях, — дівчина знову перевела погляд на інших. — Це реально пояснює дуже багато чого.
У розмову рішуче втрутився Дарен. Його погляд на мить розфокусувався, ніби він намагався скласти докупи фрагменти якоїсь дикої, жахливої мозаїки, а пальці на столі стиснулися в кулак.
— Чекай. Тобто ти зараз хочеш сказати, що у мого батька була молодша сестра? Що вона була закохана у вашого батька, він не відповів їй взаємністю... і через це вона покінчила життя самогубством?
Меделін важко зітхнула й зупинила на ньому прямий, співчутливий погляд.
— Ну... виходить, що так. Я розумію, як це звучить. М'яко кажучи, дуже дивно й важко для сприйняття. Але те, що ми знайшли, справді підтверджено.
Дарен потер перенісся, заперечливо похитавши головою, ніби відганяв марення.
— Мене насправді бентежить дещо інше, — повільно мовив він. У його голосі з'явилися напружені, різкі нотки розгубленості. — Я щиро не розумію, чому мій батько в усьому звинувачує вашого. Він же її не вбивав!
Він зробив паузу, стиснувши й розтиснувши пальці на коліні, і вичікувально подивився на Меделін.
— Отже, має бути щось іще. Щось набагато темніше чи глибше, що пояснило б таку жорстку, майже сліпу позицію.
Меделін тихо зітхнула й на мить задумливо опустила погляд, перш ніж відповісти.
— Знаєш, коли людина втрачає когось дуже дорогого і переживає таке нищівне горе... їй відчайдушно потрібен той, на кого можна все це перекласти, — повільно мовила вона, зустрівшись із ним поглядом. — Набагато легше жити й витримувати цей біль, коли ти спрямовуєш увесь свій гнів на конкретного винуватця. Звинувачувати когось іншого — це часто єдиний спосіб урятувати власний розум від руйнування.
Вона зробила паузу.
У її очах промайнула тінь якоїсь глибшої, ще не висловленої думки — про те, що за цим гнівом майже завжди може ховатися власна провина, яку батько Дарена просто не в змозі собі визнати. Але озвучувати це зараз вона не стала.
— Для нього це захисний механізм. Принаймні поки що це має саме такий вигляд.
— Чорт, мені здається, тут точно має бути щось іще, — у розмову врешті вклинився Кіліан, важко опершись ліктями об стіл і схрестивши пальці перед собою. — Бо це реально звучить якось геть не переконливо.
Він перевів погляд із Дарена на Меделін, примружившись від думок, які явно не давали йому спокою.
— Посудіть самі: вони ж були кращими друзями ще з початкової школи. Скільки років братерства, спільної історії, всього... І тут відбувається ця жахлива трагедія. Так, це катастрофа, це боляче. Але невже вони не могли якось доросло й адекватно сісти та розібратися в тому, що сталося? Навіщо було одразу перетворюватися на найзапекліших ворогів на цілих двадцять чотири роки?
Кіліан похитав головою, а в його голосі прорізалася жорстка, металева впевненість.
— Люди не руйнують дружбу довжиною в життя просто так. Там точно є якась дрібниця чи таємниця, про яку вони обидва мовчать уже майже чверть століття.
Він трохи помовчав, ніби ще раз прокручуючи все почуте в голові.
— І ще одне. Наш батько геть не схожий на людину, яка вважає себе винною.
Він опустив погляд і стиснув щелепи. Кісточки пальців на краю столу побіліли від напруги.
— Скільки себе пам'ятаю, прізвище Канг у нашому домі було табу. Ні слів про Еверетта, ні жодних пояснень, що сталося між ними. Його просто витерли з нашої історії. Але якби батько дійсно докоряв собі за чиюсь смерть, він би поводився інакше. В ньому взагалі немає каяття.
Він підвів очі, і на його обличчі промайнула гірка, зла посмішка.
— Зате є лють. На Еверетта. І ось її він точно ніколи від нас не приховував.
Дарен важко зітхнув, провів долонею по обличчю й спокійно подивився на Кіліана.
— Так, з цим реально треба розібратися.