11 глава

Тиша в кабінеті Еверетта Канга нависала важким серпанком. Вона застигла серед темних меблів із чорного дуба, забилася в глибокі складки шкіряного дивана й двох масивних крісел, розчинилася між тисячами корінців на книжкових полицях, що закривали цілу стіну від підлоги до стелі.
Біля високого панорамного вікна, за яким вечірнє місто вже запалювало перші вогні, стояла його дружина Алісія. У тонких пальцях вона тримала бокал із темним червоним вином. Час від часу повертала його, і рідина тихо хлюпала об кришталеві стінки.
Вона не поспішала обертатися до чоловіка.
Кілька секунд просто дивилася на місто, а тоді промовила в темряву за вікном:
— Еверетте... ти знову переніс нараду ради директорів?
Еверетт сидів на глибокому шкіряному дивані. На його колінах лежала розгорнута книжка, але він уже давно не читав. Рядки розпливалися перед очима, не затримуючись у свідомості. Палець машинально лежав між сторінками, утримуючи місце, хоча він уже кілька хвилин навіть не намагався прочитати наступний абзац.
Він поправив окуляри на переніссі й перевів погляд на силует дружини.
— Так, переніс, — стримано відповів він.
Голос пролунав сухо й глухо.
Алісія нарешті обернулася. Її погляд затримався на знайомому обличчі чоловіка, ніби вона намагалася зрозуміти, скільки ще залишилося до чергової сварки.
Потім підійшла до дивана.
Поставила бокал на пристінну тумбу й опустилася поруч. На мить притулилася до нього, влаштовуючись під його рукою — ніби навіть після стількох років спільного життя все ще шукала в цих обіймах хоч трохи тепла.
Еверетт не відповів одразу.
Його рука залишилася на її плечі, але пальці ледь помітно напружилися. Тіло відреагувало на її дотик раніше, ніж він сам устиг щось вирішити.
Алісія підвела на нього очі.
— Коханий... ти не вважаєш, що це вже занадто? — спитала вона.
Еверетт подивився на неї, потім на книжку у своїх руках.
Повільно закрив її й відклав убік.
— Я хочу, щоб ніхто й ніколи не забував про цей день, — мовив він.
У голосі вже звучала сталь.
Алісія опустила погляд на свої руки. Великим пальцем вона провела по краю нігтя, ніби шукала спосіб сказати наступне так, щоб він не почув у цьому заперечення.
— Ми й так не забуваємо про цей день... Усі ці двадцять чотири роки. Мері була хвора, Еверетте. І те, що сталося...
— Припини!
Еверетт різко перебив її.
Він відсторонився, розриваючи обійми. Його рука зісковзнула з її плеча й лягла на край дивана. Між ними одразу пролягла знайома холодна дистанція.
— Ти ж чудово знаєш, що все могло скластися зовсім інакше! — його голос здригнувся від напруги. — Аби він тоді знайшов секунду й відповів на її телефонний дзвінок... Хоча б на один. Один із тих клятих семи дзвінків! Мері зараз була б жива.
Алісія зустріла його погляд.
Не відвела очей.
Лише сильніше стиснула пальці на коліні.
— Так, можливо, вона була б жива, — тихо мовила вона. — Або їй стало б гірше через рік. Через три. Через сім років. Можливо, все сталося б інакше. Але ти цього не знаєш, Еверетте. Ніхто не знає.
Вона на мить замовкла.
Погляд сам собою ковзнув до темного вікна.
— Мері була зламана зсередини. І ця темрява могла наздогнати її будь-коли.
Еверетт скривився, наче ці слова фізично завдали йому болю. Він схрестив руки на грудях і відкинувся назад.
— Чому ти завжди захищаєш його? — з гіркотою запитав він. — Чому з-поміж усіх людей саме ти шукаєш йому виправдання?
Алісія заплющила очі.
Повільно похитала головою.
Нічого не відповіла.
І цього було достатньо, щоб обоє зрозуміли: вони знову прийшли до того самого місця.
До тієї самої стіни, об яку розбивалися всі їхні розмови про Мері.
За двадцять чотири роки нічого не змінилося. Алісія намагалася прийняти те, чого вже неможливо було повернути чи змінити. Еверетт продовжував шукати винного, бо визнати власну безпорадність перед тією давньою трагедією виявилося для нього набагато важче.
Алісія зрозуміла, що далі ця розмова не приведе ні до чого.
Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, потім сперлася долонею об диван і підвелася.
Забрала бокал із тумби.
— Добраніч, Еверетте, — сказала вона.
Він не відповів.
Алісія попрямувала до дверей.
Еверетт не зупинив її.
Двері зачинилися з тихим клацанням.
Він залишився сам.
Кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на закриті двері. Потім зняв окуляри, прикрив долонею втомлені очі й відкинув голову на спинку дивана.
Він міг би повернутися до книжки.
Міг би відкрити телефон, перевірити пошту, знайти будь-яку справу, яка змусила б мозок переключитися.
Але знав, що це не допоможе.
Думки, які він стільки років намагався тримати під суворим контролем, уже знову тягнули його назад.
У 2002 рік.
Той вечір мав бути звичайним родинним вечором.
На першому поверсі особняка Кангів апетитно пахло вечерею, але Мері так і не спустилася до столу. Еверетт, як турботливий старший брат, вирішив сам піднятися до неї.
Він піднявся сходами, зупинився біля її дверей і постукав у темне дерево.
— Мері? Ти йдеш? Усе охолоне.
У відповідь — тиша.
Еверетт постукав ще раз, сильніше.
Нічого.
Він завмер біля дверей, прислухаючись.
За ними не було чути ані кроків, ані голосу, ані звичайного руху кімнати.
Лише тиша.
Неприродна.
Лякаюча.
Еверетт натиснув на ручку й зайшов усередину.
Кімната була занурена у вечірній напівморок. Лише з прочинених дверей ванної пробивалася вузька смуга світла.
Щось усередині нього одразу стиснулося.
Він зробив кілька швидких кроків.
Побачене назавжди врізалося в його пам'ять.
Наступні хвилини залишилися у свідомості лихоманковими уривками — паніка, власний розпачливий крик, марні спроби покликати на допомогу, тремтіння рук і страшне усвідомлення того, що він запізнився.
— Мері!..
Голос зірвався на хрип.
Він кликав сестру знову й знову, але відповіді так і не почув.
Того вечора Еверетт Канг уперше зрозумів: є речі, які людина готова виправляти будь-якою ціною, але однаково не здатна повернути назад.
Коли офіційне розслідування завершилося, смерть Меріан кваліфікували як самогубство.
Але справжнім ударом для родини стали деталі, що відкрилися під час перевірки її телефону.
В останні хвилини життя Мері сім разів телефонувала Ворену Ешворту.
Сім викликів.
Сім шансів, які Еверетт згодом навчився сприймати як сім невідповіданих прохань про допомогу.
Ворен не відповів.
Для Еверетта цього виявилося достатньо.
Того самого дня дружба, яка роками єднала двох хлопців, закінчилася.
Відтоді Еверетт більше не бачив у Ворені друга.
Він бачив людину, яка, на його глибоке переконання, могла опинитися поруч у найпотрібніший момент — але не зробила цього.
Саме тоді й народилася та глуха ворожнеча, яка пережила їхню молодість, шлюби, народження дітей і цілих двадцять чотири роки життя.
Вони обидва назавжди застрягли в одному минулому.
Просто кожен дивився на нього з іншого боку.
Портленд, наш час.
Вечірній шум штату Мен поступово розчинявся у вологій тиші.
Після нещодавньої зливи сосновий ліс навколо будинку густо пахнув мокрою землею та хвоєю. Між стовбурами дерев стелився молочний туман, а краплі води час від часу падали з гілок на дерев'яний настил лоджії.
Дарен сидів на просторій лоджії, спостерігаючи, як сутінки остаточно поглинають лісовий краєвид.
На столику поруч стояла майже недоторкана чашка. Він час від часу проводив пальцем по її теплому краю, навіть не дивлячись на напій.
Поруч, згорнувшись на дивані, спокійно спав Коба. Пітбультер'єр лише зрідка ворушив вухами, реагуючи на далекий шелест вітру.
Тихий, але рішучий стук у двері порушив вечірню тишу.
Коба підняв голову.
Прислухався.
Почув знайомі кроки й знову поклав морду на лапи.
За мить до кімнати зайшов Джуліан.
Звичної юнацької легкості на його обличчі не було. Він виглядав зосередженим і втомленим. Плечі тримав напружено, руки сховав у кишені штанів.
Він пройшов до лоджії й зупинився біля дверей.
— Нам треба поговорити, — сказав він.
Дарен кивнув і коротким поглядом указав на вільне місце поруч із Кобою.
— Сідай. Що за нагальна справа?
Джуліан опустився на самий край дивана. Не відкидався на спинку, сперся ліктями на коліна.
Кілька секунд мовчав.
За вікном темнів ліс.
Нарешті він підняв погляд.
— Мій від'їзд до Парижа... Це не було простою забаганкою чи імпульсивним бажанням змінити обстановку. У мене були на це дуже вагомі причини.
Дарен трохи нахилив голову.
— На той момент у мене були стосунки з Кайденом, — сказав Джуліан, не відводячи погляду від темніючого лісу.
Дарен миттєво випростався.
— Стосунки з Кайденом? — перепитав він, відчуваючи, як напружуються м'язи. — З Ешвортом? З нашим Каєм?
— Так.
Джуліан ковзнув долонею по коліну.
— І це тривало понад чотири місяці, — продовжував він, і його голос звучав надзвичайно серйозно. — Вони були для мене надзвичайно важливими... Я мав дуже сильні, справжні почуття до Кая.
Дарен кілька секунд мовчав.
Пальці на його коліні міцно стиснулися, потім повільно розтиснулися.
Джуліан нарешті повернув голову до брата.
— Але після однієї розмови з Кіліаном Кай раптово вирішив усе припинити.
Він провів долонею по коліну, ніби впорядковуючи думки.
— Я чітко усвідомлював: якщо залишуся в Портленді й постійно натраплятиму на нього в школі чи на вулицях, я просто не витримаю цього адекватно. Мені б розірвало душу. Тому поїздка до тітки Олівії в Париж була не втечею заради відпочинку, а єдиним способом урятувати себе.
Дарен важко видихнув.
Погляд на мить упав на чашку, що так і залишалася недоторканою.
— Кіліан... він у курсі цього всього?
— Так, у курсі, — твердо відповів Джуліан. — Але не думаю, що ти маєш злитися на нього через це. Увесь цей час він робив усе можливе й неможливе, аби наші з Каєм стосунки просто припинилися і не мали жодного права на існування.
Дарен задумався.
Його погляд ковзнув кудись за плече Джуліана.
Потім він поставив запитання, яке першим спало йому на думку:
— Тобто... тобі подобаються хлопці?
Джуліан заперечно похитав головою.
— Ні, мені не подобаються хлопці. Я просто закоханий у Кая. Це була моя перша усвідомлена закоханість... і, швидше за все, остання.
Дарен звів брову.
Коба поруч глибоко зітхнув уві сні й перевернувся на інший бік.
— І що між вами відбувається зараз?
— Зараз ми розставляємо пріоритети й з'ясовуємо стосунки, — спокійно відповів Джуліан. — І, скоріш за все, це закінчиться тим, що ми будемо разом.
Дарен подивився на нього довгим поглядом.
— Тебе взагалі не цікавить, що на це все скаже батько?
Він зробив паузу.
— Хоча ні... Тебе абсолютно не цікавить, що скаже наш батько.
Джуліан повільно випростався.
— Суть навіть не в тому, що мені дев'ятнадцять і я вже вважаюся самостійною людиною. Коли мене народжували, у мене не питали згоди. Ніхто не питав, чи хочу я взагалі з'являтися на цей світ, у якій сім'ї рости й яких батьків мати. Мене просто народили.
Він замовк, набираючи повітря.
Дарен не перебивав.
— І саме тому я вважаю, що жодна людина у світі — у якому б віці я не перебував — не має права вирішувати за мене, як мені жити. Мої рішення — це моя відповідальність. Ні мій старший брат, ні мій батько, ні моя мати не будуть відповідати за мої вчинки. Тільки я сам.
Дарен на мить заплющив очі.
У вологій тиші лоджії було чути лише рівне дихання Коби та шелест соснових крон.
Він чудово розумів, наскільки важливим для Джуліана був цей вибір.
І, можливо, саме тому його слова зачепили його сильніше, ніж він очікував.
Дарен повільно підвівся.
Окинув брата важким поглядом і затримав його на ньому довше, ніж зазвичай.
— Мені абсолютно начхати, що на мене ніхто не покладав цієї відповідальності, — сказав він. — Ти — мій молодший брат. І я сам, особисто, поклав на себе цей обов'язок: захищати тебе й завжди бути на твоєму боці.
Він зробив крок уперед.
— І мені плювати, наскільки неправильними чи божевільними твої вчинки здаватимуться всім навколо. Мені плювати, що з цього приводу думає наш батько. Якщо мені доведеться стати між тобою й ним або між тобою та всім цим бісовим світом — я стану. Зрозумів мене?
Плечі Джуліана опустилися.
Кілька секунд він мовчки дивився на брата, перш ніж усміхнутися.
— Ти ж у курсі, що ти найкращий брат у світі, так?
Дарен лише похитав головою.
У куточках його губ майнула коротка теплота.
Він повернувся до дивана й опустив долоню на коротку шерсть Коби. Пес задоволено вигнув шию під його рукою.
— Можливо, — трохи чутно пробурчав Дарен.
За секунду його обличчя знову стало серйозним.
Погляд ковзнув у бік темного лісу.
— Але з Кіліаном мені все ж таки доведеться переговорити. Я якось наївно вважав, що наші з ним дружні стосунки базуються на повній взаємодовірі...
Він міцно стиснув щелепи.
— І, чесно кажучи, я трохи розчарований, що він вирішив грати в ці таємниці за моєю спиною й нічого мені не сказав.
Джуліан нічого не відповів.
Лише дивився на брата.
Він добре знав: ця розмова змінила між ними значно більше, ніж здавалося на перший погляд.
Минуло кілька годин.
Ніч остаточно накрила кампус. На лоджії залишалося лише м'яке тепле світло декоративних свічок та тихий шелест листя за вікном.
Кайден і Джуліан сиділи поруч, упівголоса обговорюючи прочитану книжку — «Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінга.
Вона лежала на журнальному столику, розгорнута саме на тому місці, де вони її залишили.
Джуліан час від часу гортав сторінки, повертаючись до окремих моментів, про які вони сперечалися.
— Ну а що б ти зробив? — запитав Кайден, уважно дивлячись на Джуліана. — Ти реально не хотів би повернути власного сина, якого любив понад усе у світі?
Джуліан на кілька секунд замислився.
Провів пальцем по краю сторінки.
— Те, що сталося, — вже сталося, — спокійно відповів він. — Я не знаю... Але, мабуть, у мені б усе ж таки спрацював здоровий глузд. Я б сім разів подумав перед тим, як зважитися на подібний крок.
Кайден заперечно хитнув головою.
Його погляд став задумливим.
— Туга й горе настільки розбивають людину зсередини, що вона просто перестає належати сама собі. У такому стані ти втрачаєш глузд і робиш учинки, які потім не здатний логічно пояснити ні собі, ні комусь іншому.
Джуліан трохи відкинувся назад на подушки.
— Не можу з тобою погодитися, — м'яко заперечив він. — Людина в будь-якій ситуації має контролювати себе. Свої думки, свої вчинки, свої емоції. Жодний біль не є виправданням для втрати самоконтролю.
Кайден зітхнув, і на його обличчі з'явилася усмішка.
— Щастя моє, давай ти, мабуть, трохи зміниш позу й злізеш із мене... Бо я вже ледь стримуюся і з останніх сил контролюю себе.
Джуліан щиро засміявся.
— Ну... то, може, не будеш стримуватися?
Кайден знову похитав головою.
— Ти не розумієш, про що говориш.
— Розумію.
Кайден нічого не відповів. Він просто нахилився ближче, розчиняючи всі сумніви в сутінках кімнати.
Їхній поцілунок почався майже буденно — як природне продовження розмови, яку вони переривали вже надто багато разів. Забута книжка так і залишилася лежати на столі, а м'яке світло свічок тихо тремтіло на стінах. Цього разу між ними не залишилося й краплі тієї обережності, що з'являлася щоразу, коли вони торкалися спогадів про минулі два роки.
Проте вже за кілька секунд ця початкова легкість розвіялася. Кайден упевнено перехопив ініціативу: його долоня повільно зсунулася з плеча Джуліана на потилицю, а пальці міцно заплуталися в волоссі, утримуючи його обличчя. Викликана провокація спрацювала — стриманість Кайдена остаточно тріснула, не залишивши й сліду від колишнього самоконтролю.
Джуліан відчув, як вага чужого тіла зсунула його назад, вщент знищуючи будь-яку відстань між ними. Гра закінчилася, поступившись місцем важкому, гарячому ритму прискорених подихів. Кожен дотик ставав точнішим і відвертішим: гаряча долоня Кайдена ковзнула під край сорочки Джуліана, а пальці торкнулися оголеної шкіри на ребрах, змушуючи того на мить затамувати подих. Джуліан у відповідь лише сильніше притис його до себе, зариваючись пальцями в тканину сорочки Кайдена, а потім просто підтягнув її вгору, звільняючись від усього зайвого.
Далі їм уже не були потрібні слова. Кімнату наповнив лише тихий шелест одягу, що падав на підлогу, глибокі видихи в шию та глухий стук пульсу, який відчувався від кожного дотику. Кайден нахилився нижче, провівши губами вздовж шиї Джуліана до самої ключиці. Джуліан тихо, рвано видихнув його ім'я, міцно стиснувши його плечі й остаточно віддаючись цьому моменту.
Ритм їхніх рухів, живе тепло шкіри та суцільна темрява навколо зробили все решту неважливим. Останні межі між ними остаточно зникли.
А коли все вщухло, і в кімнаті залишилося лише згасаюче, м'яке світло свічок, Джуліан мовчки лежав поруч із Кайденом, слухаючи рівний і заспокійливий ритм його серця.
За якийсь час вони вже просто лежали поруч.
У кімнаті було тихо. Лише рівне дихання Кайдена порушувало тишу.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Джуліан заговорив:
— Я поговорив із Дареном, — мовив він. — Я розповів йому про нас.
Рука Кайдена на мить завмерла на ковдрі.
Він глибоко вдихнув і подивився в темну стелю.
Хвилювався не за себе.
За Кіліана.
— І що він сказав? — запитав Кайден, повернувши голову до Джуліана.
— Я понад усе у світі не хочу, щоб наші стосунки хоч якось зашкодили дружбі наших старших братів.
Джуліан мовчки слухав.
Кайден провів долонею по ковдрі, на мить затримавши пальці на її складці.
— Ти ж знаєш, наскільки Кіліан прив'язаний до Дарена, — продовжував він. — Він реально надзвичайно цінує цю дружбу. Кіліан ризикнув усім — пішов проти родини, проти батькових принципів, коли почав із ним спілкуватися. Він чудово знав, що наші батьки — закляті вороги, але все одно протягнув руку Дарену.
Кайден замовк.
Тиша між ними цього разу тривала довше.
— І я смертельно боюся, Джуле... боюся, що через цю приховану правду, через нас із тобою, Дарен зараз відчує себе ошуканим. Озлобиться на Кіліана. Я не переживу, якщо їхні справжні, міцні братерські стосунки переростуть у таку ж безглузду й отруйну ворожнечу, яка роками знищує наших батьків.
Джуліан підвівся трохи вище й подивився йому прямо в очі.
— Я дуже добре знаю Дарена, — впевнено сказав він. — Попри всю його зовнішню холодність, відстороненість і вічну любов до самотності, я бачу те, чого не помічають інші.
Він зробив паузу.
— Він настільки глибоко й щиро прикипів серцем і душею до Кіліана... Це не той зв'язок, який можна так просто обірвати. І повір мені, я зі свого боку ні за що не дозволю цьому статися. Я говоритиму з ним, пояснюватиму все стільки разів, скільки знадобиться — хоч мільярд, — але не дам їхній дружбі зруйнуватися через нас.
Кайден кілька секунд мовчав.
Його напружені плечі поступово опустилися.
— Давай, мабуть, я візьму це на себе, — нарешті мовив він. — Я сам поговорю з Дареном і все йому поясню.
Він усміхнувся.
— Твій брат — напрочуд розумний і мудрий хлопець, як на свої двадцять два роки. Гадаю, він усе ж таки зрозуміє нас із тобою... і нарешті збагне, що Кіліан тут абсолютно ні до чого.
Кайден хмикнув.
— Кіліан просто намагався захистити тебе й мене так, як умів. І Дарен це зрозуміє. Ми з усім розберемося. Головне — що ми тепер не ховаємося один від одного.
Джуліан усміхнувся у відповідь.
Майже два роки.
Довгі шістсот днів, протягом яких Кайден вечорами самотньо відкривав профіль Джуліана в Instagram, а Джуліан у далекому Парижі так само гортав сторінку Кайдена.
Шістсот днів мовчання.
Шістсот днів, протягом яких вони жили так, ніби той інший назавжди залишився в минулому.
Тепер це нарешті закінчилося.
Вони знову були поруч.
2002 рік
Вересневі вихідні видалися чудовою нагодою для першокурсників ненадовго вирватися з кампусу та повернутися до рідних домівок.
На задньому дворі просторого будинку родини Кангів вирувало гамірне життя.
Вересень того 2002 року видався дивовижно й аж надто спекотним для цієї пори року, тож замість затишного осіннього вечора молодь влаштувала справжнє літнє свято.
Просто на доглянутому зеленому газоні стояв великий круглий надувний басейн із прозорою блакитною водою, яка заманливо виблискувала під сонцем.
Із портативного магнітофона, що стояв на дерев'яному столику, на увесь двір лунали бадьорі хіти Авріл Лавін та Nelly, змішуючись із безтурботними вигуками й плюскотом води.
Навколо басейну розгорнулася невелика, але жвава вечірка.
Ворен, як завжди, не випускав із обіймів Джасмін. Поруч у траві на покривалі влаштувався Еверетт зі своєю дівчиною Алісією, а неподалік дуріли кілька хлопців із університетської команди з лакросу разом зі своїми подругами.
На розкладних столиках апетитно пахла свіжа піца в картонних коробках. Із невеликого барбекю-гриля йшов густий димок від гарячих хот-догів та гамбургерів. У переносній сумці-холодильнику з льодом охолоджувалися безалкогольне пиво та газованка.
Мері вийшла з будинку й зупинилася біля скляних дверей тераси.
Обхопила себе руками за лікті.
Кілька секунд просто спостерігала за компанією.
Її обличчя залишалося відстороненим.
Першою її помітила Джасмін.
Дівчина радісно усміхнулася, помахала рукою й дзвінко крикнула:
— Мері! Ходімо до нас! Сьогодні надзвичайно тепло, ми навіть плануємо скупатися!
Мері мовчала.
Дивилася на неї так, що усмішка Джасмін поступово стала невпевненою.
У її погляді була неприхована неприязнь.
Бачачи цю паузу, до розмови дружньо приєдналася Алісія:
— Мері, ну серйозно, що тобі увесь час сидіти в кімнаті й зубрити? У тебе попереду ще п'ять років університету! Можна ж хоч інколи трішки розважитися. Приєднуйся до нас: у нас тут купа піци, хот-доги, гамбургери і навіть безалкогольне пиво!
Ворен сидів на зручному шезлонгу, ніжно обіймаючи Джасмін за талію та притискаючи дівчину до свого боку.
Почувши Алісію, він мимоволі перевів погляд на Мері.
Їхні очі зустрілися.
На мить шум вечірки ніби відійшов кудись убік.
У погляді Мері було стільки болю й докору, що Ворен першим не витримав.
Він опустив очі.
Подивився на воду в басейні.
Потім відкинувся на спинку шезлонга й відвернув голову в інший бік, остаточно розриваючи їхній мовчазний контакт.
Еверетт лише легенько похитав головою.
— Алісіє, облиш. Мері просто не любить гамірних компаній. Для неї це цілком нормально, усе вірно.
Він підвівся з трави, легенько стукнув ногою по крайці шезлонга Ворена й дружньо штовхнув його в плече.
— Ходімо, друже, все-таки витягнемо мангал із гаража та пожаримо ще сосисок.
Ворен підвівся.
Ніжно чмокнув Джасмін у лоб.
І без жодного слова рушив за другом.
Саме в цей момент Мері пішла від тераси в бік компанії.
Усі ці хвилини вона тримала руки за спиною.
Підійшовши впритул до Джасмін, перевела їх уперед.
У пальцях був затиснутий акуратно складений лист.
Вона простягнула його здивованій дівчині.
— На. Передаси Ворену.
Джасмін спантеличено подивилася на папір, а потім перевела погляд на Алісію.
Шукала підказки.
Алісія лише нерозуміюче знизала плечима.
— Що це? — запитала Джасмін, не поспішаючи забирати лист.
— Тебе це не стосується, — відрізала Мері. У її голосі забриніли сухі сталеві нотки. — Передай це Ворену, будь ласка.
Вона суворим рухом буквально вклала лист у руки Джасмін.
Після цього одразу розвернулася.
Пішла назад до будинку.
Вже біля дверей тераси Мері на секунду завмерла.
Обернулася.
Кинула через плече останній важкий погляд на спантеличену Джасмін.
А потім зайшла всередину й зникла в напівтемряві коридору.
Густі вечірні сутінки остаточно огородили місто від залишків денного тепла, перетворивши вулиці на миготливу стрічку жовтих ліхтарів та червоних стоп-сигналів.
У салоні автомобіля панувала напружена мовчанка.
Лише мірне гудіння мотора порушувало тишу.
Джасмін сиділа на пасажирському сидінні, поклавши долоню Ворену на ногу — ніби шукала в цьому русі бодай трохи спокою.
Ворен тримав кермо обома руками й мовчки вдивлявся в нічну дорогу.
Прямо перед ними, на панелі приладів, лежав той самий білий аркуш паперу.
Лист від Мері.
Ворен кілька разів кидав на нього короткий погляд, але так і не торкався.
Джасмін теж дивилася на нього.
Нарешті видихнула.
— Ворене... Мені якось зовсім не подобається все це.
Ворен насупився.
Пальці на кермі стиснулися сильніше.
— Я розумію тебе, кохана. Мені це теж страшенно не подобається, — глухо мовив він, не відриваючи очей від лобового скла. — Я, мабуть, усе-таки буду говорити про поведінку Мері з Евереттом. Тому що це вже реально переходить усі межі.
Джасмін злегка стиснула його стегно.
— Нічні телефонні дзвінки... вони досі продовжуються?
Ворен повільно кивнув.
— Так. Вона може кілька днів взагалі не дзвонити, писати лише СМС. А потім два-три дні підряд наганяє жах... Дзвонить посеред ночі, а коли я беру слухавку, просто ридає й несе якусь суцільну нісенітницю. Я вже просто смертельно заморився від цього.
Джасмін ненадовго замовкла.
— Згодна, — відповіла вона. — Варто реально поговорити з Евереттом. Тому що це абсолютно ненормальна поведінка для дев'ятнадцятирічної дівчини. У мене вже закрадаються серйозні підозри, що з Меріан щось не так.
Вона подивилася у вікно.
Місто ковзало повз них розмитими плямами світла.
— Знаєш, — повільно мовила Джасмін, пильно роздивляючись миготливі вогні вечірнього міста, — я нещодавно читала про щось подібне... Це чимось дуже нагадує еротоманію. Або так званий синдром Клерамбо. Чи бодай якусь важку обсесивно-компульсивну фіксацію.
Вона повернулася до Ворена.
— Це не просто юнацькі примхи чи звичайна дівоча закоханість, Ворене. Наскільки я знаю, це справді може бути серйозною проблемою. І, якщо їй справді потрібна допомога, це має бути професійне втручання, а не просто виховна бесіда з братом. Поки ситуація не стала ще гіршою, їй потрібно допомогти.
Ворен мовчки стиснув губи.
Слова Джасмін прозвучали переконливо.
І саме тому лякали.
Він на мить перевів погляд на білий конверт під лобовим склом.
Потім знову на дорогу.
— Саме тому мені потрібно якнайшвидше поговорити з Евереттом, — мовив Ворен.
— Еверетт... — Джасмін на мить замислилася, скептично звівши брови. — Ворене, ти ж знаєш його вдачу. Я сумніваюся, що він взагалі зрозуміє, наскільки все це реально серйозно. Так, він любить Мері, і для тебе він чудовий, вірний друг, але будьмо чесними: Еверетт — закінчений егоїст. Якщо щось не зачіпає його власний комфорт напряму, він просто відмахнеться від проблеми. Можливо, нам варто спробувати...
Вона замовкла.
Подивилася йому просто в очі.
— Можливо, варто було б поговорити напряму з її батьками? Наприклад, з її матір'ю. Це вже точно не той рівень, коли проблеми розв'язуються студентськими розбірками.
Ворен лише невизначено знизав плечима.
Його погляд залишався на дорозі.
Ідея йти до батьків свого найкращого друга й розповідати їм, що їхня дев'ятнадцятирічна донька настільки зациклилася на ньому, здавалася йому абсолютно безглуздою і дикою.
Йому самому було лише двадцять.
Він хотів звичайного студентського життя: вчитися, грати в лакрос, проводити вечори з коханою дівчиною, сміятися з друзями, сперечатися через дрібниці й не думати про те, що відбувається за чужими дверима.
Натомість опинився в центрі ситуації, яку вже не міг просто проігнорувати.
Сказати Еверетту — той або підніме все на сміх, або впаде в заперечення й образливо захищатиме сестру.
Піти до її батьків — це перетвориться на грандіозний сімейний скандал, де винним зрештою можуть зробити його.
Залишити все як є — означає щодня чекати нових листів, дзвінків і нічних розмов, яких він уже боявся.
Ворен сильніше стиснув кермо.
Він не бачив хорошого виходу.
І найгірше було навіть не це.
Він не розумів, як зупинити ситуацію так, щоб не зруйнувати власне життя, не втягнути в неї Джасмін і при цьому не знищити дружбу, яка ще вчора здавалася йому непорушною.
Можливо, саме тут і починалася та історія, яку через двадцять чотири роки кожен із них пам'ятатиме по-своєму.
Для Еверетта це буде день, коли він втратить сестру й друга.
Для Ворена — момент, коли він зрозуміє, що іноді правильного рішення просто не існує.
А для їхніх дітей — минуле, яке вони успадкують, навіть не обираючи його.