10 глава

Кабінет Ворена Ешворта дихав стриманою, але беззаперечною розкішшю справжнього чоловічого простору. Повітря просякло ароматами вичиненої шкіри, дорогого тютюну й тонкими нотками навощеного дерева. Центральне місце займав масивний стіл із червоного дерева, оздоблений по краях складною різьбою. Уздовж стін тягнулися високі стелажі приватної бібліотеки, вщерть заповнені фоліантами в грубих палітурках. М'яке тепле світло настільної лампи відбивалося в глибокому глянці темного шкіряного дивана й масивних крісел для гостей, а на краю столу тонким сяйвом світився монітор, додаючи строгій класиці відтінку сучасної практичності.
Сорокачотирирічний Ворен відкинувся на високу спинку шкіряного крісла на коліщатах. У широкій долоні спочивала важка кришталева склянка. Він неквапом похитував її, спостерігаючи, як бурштиновий Jack Daniel's огортає прозорий кубик льоду, а потім зробив кілька довгих ковтків. Пекуче тепло алкоголю обпекло горло, але не змогло розігнати липку тривогу, яка вже не перший день сковувала його зсередини.
Двері кабінету безшумно прочинилися, і в кімнату м'якою ходою зайшла Джасмін. Вона не стала переривати тишу зайвими словами — просто підійшла до нього зі спини, обхопила руками його плечі й, трохи нахилившись, тепло поцілувала в чоло.
— Все нормально? — стиха запитала вона, не розмикаючи рук.
Ворен підвів на неї погляд. У ньому темними тінями лежала втома безсонних ночей.
— Ні, — відповів він.
Джасмін видихнула. Поклала долоню йому на голову й провела пальцями крізь волосся, ніби разом із пасмами намагалася розгладити й його думки.
Ворен не відводив від неї очей. Кілька секунд мовчав, ніби вагався, чи варто взагалі вимовляти це вголос. Нарешті сказав те, що отруювало його думки кожної самотньої хвилини:
— Інколи я замислююся над тим... чи реально я не був винен у тому, що сталося з Мері?
Джасмін завмерла. Її пальці на його плечі стиснулися трохи сильніше. Вона опустила очі, наче ховаючи в них щось важке, а тоді знову підняла їх на чоловіка й похитала головою.
— Коханий... Мене дуже хвилює те, що ти взагалі починаєш розглядати можливість власної провини як один із варіантів.
Ворен нічого не відповів. Лише знову опустив погляд на склянку, повільно прокрутивши її в пальцях.
Джасмін кілька секунд дивилася на нього, а тоді мовила:
— Коханий, ходімо спати.
Вона стиснула його плече долонею й затримала руку там на секунду довше, ніж було потрібно.
Ворен підняв очі на дружину, а тоді перевів погляд на майже порожню склянку в долоні, де танули останні прозорі крихти льоду.
— Можу я ще трішки посидіти? — запитав він, шукаючи в її очах мовчазного дозволу залишитися наодинці зі своїми думками.
Джасмін ледь помітно посміхнулася самими куточками губ. У цьому русі читалися тиха мудрість і розуміння, вироблені роками поруч.
Вона простягла руку до пляшки Jack Daniel's, що стояла неподалік на полірованій стільниці, вправно відкрутила кришку й тонкою бурштиновою цівкою долила йому ще.
— Звісно, що можеш, — лагідно прошепотіла вона, повертаючи пляшку на місце. — Але, будь ласка, не забивай голову різною дурнею.
Вона знову схилилася над ним, тепло поцілувала в чоло й попрямувала до виходу.
Уже біля самих дверей Джасмін зупинилася. Її силует на мить застиг у м'якій напівтемряві прорізу. Вона повернулася до нього й тихо мовила:
— Я кохаю тебе.
Ворен подивився їй просто в очі. У куточках його втомлених очей з'явилися ледь помітні зморшки — перша за вечір усмішка.
— І я кохаю тебе, — відповів він без вагань. — Так само, як і в той день, коли освідчився тобі.
Двері безшумно зачинилися, залишивши Ворена в тиші великої кімнати.
Слова про освідчення ще кілька секунд крутилися в його голові. Він зробив невеликий ковток, приплющив очі — і спогад сам повернув його на двадцять чотири роки назад.
24 роки тому.
Літо 2002 року.
Вечірній Портленд розмивався в теплих помаранчевих променях заходу сонця. Салоном новенького авто розливався басовитий мотив чергового хіта з радіоприймача, а через трохи прочинені вікна вривалося свіже вечірнє повітря.
За кермом сидів молодий Ворен, а поруч на пасажирському сидінні розвалився його найкращий друг Еверетт. Обоє досі були вдягнені у формені поло-джерсі — після виснажливого вечірнього тренування хлопцям зовсім не хотілося гаяти час у тісній роздягальні та чекати своєї черги в душ. У кожного залишалася купа справ на вечір, тож вони просто закинули спорядження в багажник і вирішили їхати як є.
Ворен на мить відвів погляд від дороги, кинув позирк на друга й з легкою посмішкою промовив:
— Я освідчився Джесс.
Еверетт різко повернувся до нього, розширивши очі від несподіванки, а вже за секунду його обличчя розпливлося в широкій щирій посмішці.
— Серйозно, чувак?! Блін, та це ж просто круто! Вітаю, брат!
Ворен лише посміхнувся й побарабанив пальцями по керму в такт музиці.
— Дякую, — відповів він.
Еверетт відкинувся на сидіння й кілька секунд дивився перед собою, ніби обмірковуючи почуте.
— У нас із Алісією ще не настільки серйозні стосунки, — похитав головою він і тихо, протяжно присвиснув. — Але дуже сподіваюся, що колись вони переростуть у щось подібне до того, що є у вас із Джасмін.
Машина тим часом плавно звернула з головної вулиці й м'яко пригальмувала на під'їзній доріжці біля розкішного особняка родини Кангів.
Еверетт відстебнув ремінь безпеки й повернувся до Ворена.
— Зараз винесу тобі ті диски. Чи, може, зайдеш зі мною?
— Та ні, серйозно, дуже втомився після тренування, — Ворен коротко похитав головою. — Почекаю тут, у машині.
Обоє вийшли із салону. Еверетт швидкою ходою попрямував до високого ґанку.
У цей момент із масивних дверей будинку йому назустріч вийшла молодша сестра — Меріан. Еверетт на ходу призупинився, тепло обійняв дівчину, коротко поцілував її в чоло й швидко зник усередині особняка.
Ворен тим часом обійшов авто й розслаблено вперся стегном у теплий капот, чекаючи на повернення друга.
Меріан рушила до автомобіля Ворена й зупинилася за кілька кроків. У її пальцях був витончений паперовий конверт із листом усередині.
Побачивши його, Ворен злегка насупився.
— Привіт, — стиха мовила дівчина.
— Привіт, — стримано відповів Ворен.
Меріан закусила нижню губу й тремтячими руками простягнула йому конверт.
Ворен не ворухнувся. Його руки так і залишилися вздовж тіла, а спина трохи випросталася.
Дев'ятнадцятирічна дівчина підняла на нього свої блакитні очі, в яких одразу забриніли сльози.
— Ти справді настільки кохаєш її? — майже пошепки запитала вона.
— Джесс? — Ворен подивився на неї з дорослою серйозністю й ствердно кивнув. — Так, я кохаю Джесс. Сьогодні я освідчився їй.
Нижня губа Мері злегка здригнулася. Вона ще сильніше стиснула конверт у кулаці, бліднучи на очах, але за мить опанувала себе й знову, вже наполегливіше, простягнула папір хлопцеві.
Ворен важко видихнув. Зрозумівши, що просто так вона не відступить, усе ж узяв конверт.
— Мері, слухай мене уважно, — промовив він, дивлячись на неї з дружнім співчуттям. — Ти — молодша сестра мого найкращого друга. Розумієш? Я пам'ятаю тебе ще зовсім дитиною, десятирічним дівчам. Я сприймаю тебе виключно як сестру. У мене немає до тебе жодних романтичних почуттів і, мабуть, ніколи не могло б виникнути, бо все, що я відчуваю до тебе, схоже на чисто братерську любов. Я щиро не хочу тебе образити чи зробити боляче, але, будь ласка... припини це.
Він опустив погляд на конверт, на акуратні, старанно виведені літери, і після короткої паузи додав суворішим, ніж хотів, тоном:
— Якщо ти не припиниш це робити, Мері... я буду змушений про все розповісти Еверетту. Ти ж розумієш, що так більше тривати не може.
Ці слова стали для дівчини останнім ударом.
Вона здригнулася, наче від фізичного болю, а з очей бризнули рясні сльози. Меріан затулила обличчя долонями, тихо схлипнула й, різко розвернувшись, побігла до будинку. Її легка сукня тріпотіла на вечірньому вітрі, поки дівчина швидко долала сходинки ґанку й зникала за темними масивними дверима.
Ворен ще деякий час залишався нерухомим. Він стояв, як і раніше, спираючись стегном об капот машини, і стискав у долоні той клятий конверт.
Його погляд усе ще був прикутий до порожнього ґанку, де щойно зникла Меріан.
У повітрі зависла тягуча тиша, яку порушувало лише рівне бурчання працюючого двигуна.
Наш час.
Тиша на кухні була густою, майже відчутною на дотик.
Коли Кайден спустився вниз, Кіліан уже був там. Старший брат стояв біля величезного панорамного вікна, за яким у перших променях сонця неквапом прокидалося місто. Його силует вирізнявся на тлі холодного ранкового світла — нерухомий, із напруженими плечима та грубою керамічною чашкою в руці. Гаряча пара звивалася над темною поверхнею кави.
Кайден демонстративно ігнорував цей мовчазний тиск. Не кваплячись, він пройшов повз брата просто до кавомашини. Дзеркальна панель приладу відбивала тьмяні відблиски, коли Кайден дістав із полиці кухлик, поставив його під дозатор і натиснув кнопку.
Тиху ранкову тишу розрізав глухий гуркіт зернорубки, а за мить приміщення виповнив терпкий, підбадьорливий аромат.
Кайден дочекався, поки чашка наповниться міцним американо, після чого додав густий струмінь молока, спостерігаючи, як воно розчиняється білими хмаринками в темній рідині.
— Де ти ночував? — запитав Кіліан.
Голос брата звучав рівно, майже байдуже, але в ньому виразно бриніла натягнута сталева струна. Він так і не повернув голови, продовжуючи дивитися крізь скло кудись у далечінь ще порожніх вулиць.
Кайден навіть не здригнувся. Дочекався, поки зупиняться останні краплі з дозатора, неспішно підняв чашку й так само, не повертаючись до брата, відповів:
— Ти знаєш, де я ночував.
— Ми з тобою домовлялися, — процідив Кіліан крізь зуби.
Кожне слово падало в тишу кухні важким тягарем.
Кайден розвернув голову й уперся важким, холодним поглядом у профіль брата.
— Домовленість скасовано, — відрізав він.
Дзвінкий сухий стукіт кераміки об дерево розітнув тишу. Кіліан нарешті розвернувся, кількома швидкими кроками підійшов до кухонного острова, з розмаху поставив чашку на стільницю й сперся на неї обома долонями.
Подавшись уперед, він завмер у напруженій, майже хижій позі, заглядаючи молодшому братові просто в очі.
— Ти взагалі розумієш, чим це все може закінчитися? — витиснув із себе Кіліан, і в його очах спалахнув стриманий гнів.
Вираз обличчя Кайдена залишався залізно спокійним. Жоден м'яз не здригнувся під цим тиском.
Він простягнув руку до кавомашини, зняв чашку з підставки й зробив ковток гарячого американо. Відставивши кухоль убік, Кайден знову зустрівся з поглядом Кіліана.
— Два роки тому мене ще хвилювали наслідки того, що я у стосунках із Джуліаном, — вимовив Кайден, і кожне його слово звучало як вирок. — Тепер мені абсолютно на це чхати. Це людина, яку я справді кохаю, і я не відмовлюся від нього нізащо. Тому мені глибоко плювати на тебе, на батька і на всі ті наслідки, які можуть потягнути за собою мої стосунки з ним.
Жорсткі риси обличчя Кіліана трохи розм'якли. У погляді з'явилася перша тріщина.
Він видихнув і трохи послабив напругу в плечах, але все ще не відводив погляду від брата.
— Ти розумієш, що Джуліану лише дев'ятнадцять? — голос Кіліана втратив сталеві наказові нотки, став тихішим, але від того ще більш наполегливим. — Він ще зовсім юний, Кай. І далеко не факт, що він готовий нарівні з тобою вступати в цю жорстоку боротьбу. Воювати проти власної сім'ї... проти свого старшого брата й батька. Ти впевнений, що він витримає цей тиск?
На губах Кайдена з'явилася ледь помітна, майже хижа посмішка. У його погляді не промайнуло й тіні сумніву — лише абсолютна, вивірена впевненість.
— Ти дуже погано знаєш Джуліана, — мовив Кайден, тримаючи чашку в руках і навіть не моргнувши. — Він лише на вигляд такий пай-хлопчик, який любить дизайнерські пальта та гарні парфуми. Насправді це маленьке чортило в обличчі янгола. Повір, він справиться і з Дареном, і з Евереттом Кангом.
Кіліан коротко хмикнув, але цього разу без злості. Потер долонею підборіддя й на секунду відвів погляд убік.
— Розумієш... мені, в принципі, байдуже, з ким ти будуєш стосунки, — раптом сказав він.
На мить запнувся, підбираючи слова. Його зазвичай сухий, упевнений голос утратив колишню твердість.
— Єдине, що мене хвилює...
Кайден пильно вдивився в брата, намагаючись вловити найменшу зміну в його обличчі.
— Так поясни, — спокійно перебив його Кайден. — Що саме тебе хвилює?
Кіліан глибоко зітхнув, випростався й зняв долоні зі стільниці. Кілька секунд мовчав, ніби нарешті вирішував, наскільки відверто готовий говорити.
— Два роки тому мене хвилювало те, що тобі було лише вісімнадцять, — він обперся плечем об край шафи, дивлячись кудись повз брата. — Ти був занадто юним і не міг тверезо оцінити наслідки. Я не був упевнений, що твої стосунки з Джуліаном для тебе настільки важливі, щоб через них назавжди зіпсувати взаємини з батьком.
Він на мить замовк, покрутивши в пальцях порожню чашку.
— Але тепер, коли минуло стільки часу і Джуліан повернувся... я подивився на його реакцію на тебе й зрозумів: ваші почуття нікуди не зникли. Я ж не сліпий, розумію очевидні речі. Якщо ця закоханість триває вже третій рік, це справді серйозно. І я просто не маю права впливати на твоє рішення чи щось нав'язувати. Не скажу, що ти можеш на всі сто відсотків розраховувати на мою підтримку, але забороняти тобі спілкуватися з ним я більше елементарно не маю права.
Погляд Кайдена миттєво змінився.
Зник той холодний, оборонний щит, який він тримав від самого початку розмови. Брови злегка піднялися, а губи розтулилися, наче він на кілька секунд забув, що хотів сказати.
— Чесно кажучи, — мовив Кайден, уважно вдивляючись у брата, — я навіть не сподівався, що ти колись станеш на мій бік.
— Я не стаю повністю на твій бік, — поправив його Кіліан, і в голосі проступила втома. — Але я тебе розумію. І якщо через твій вибір щодо Джуліана мені доведеться втратити дружбу з Дареном — бо я сумніваюся, що Дарен поставиться до цього так само спокійно, як я, — то я, мабуть, навіть готовий із цим змиритися. Хоча ти маєш розуміти: для мене це дуже нелегко.
Кайден кілька секунд мовчав. Потім ледь помітно кивнув.
— Дякую.
Кіліан подивився на нього й криво всміхнувся.
— Не звикай.
Світло від екрана смартфона вкотре боляче вдарило по припухлих від безсоння очах.
На дисплеї — той самий незмінний, розчаровуючий текст: «Абонент поза зоною досяжності».
Кіліан стиснув телефон у долоні так, що аж побіліли суглоби, і з глухим зітханням уперся лобом у холодну дерев'яну поверхню парти.
Аудиторія університету гула звичним, монотонним життям. Викладач біля дошки неспішно креслив якісь схеми, крейда зі скрипом дряпала поверхню, а довкола перешіптувалися студенти, обговорюючи плани на вечір.
Але для Кіліана весь цей шум перетворився на суцільний білий гул.
Голова розривалася від утоми, а повіки здавалися налитими свинцем. Цієї ночі він так і не зміг заплющити очей більше ніж на п'ятнадцять хвилин. Кожен шерех за вікном, кожен тихий сигнал у коридорі здавався довгоочікуваним повідомленням, але екран уперто мовчав.
Дарен зник ще пізно ввечері.
Усе почалося з короткого тривожного дзвінка й гарячкових зборів. Вони вистежили черговий розплідник — місце, де бійцівських собак тримали в жахливих умовах, вирощуючи для підпільних боїв. Дарен просто не міг пройти повз таке. Для нього це була звична неофіційна місія, яку треба було закрити негайно.
Накай поїхав разом із ним, щоб прикрити спину й простежити, аби все не перетворилося на хаос. Контингент, що заробляв на собачих боях, явно не вирізнявся миролюбністю.
Вони мали повернутися ще до світанку.
Проста виправа, як казав Накай, щоб обрубати ще один хвіст цієї мережі.
Але світанок давно минув, перша пара вже добігала кінця, а Дарен так і не з'явився.
Його телефон був наглухо вимкнений.
Кіліан знову розплющив очі й подивився на годинник, який невблаганно відраховував хвилини.
У голові раз по раз крутилися найгірші сценарії: засідка, озброєна охорона, бійка, поліція...
Тривога стискала груди, не даючи нормально дихати.
Він сидів серед спокійної, освітленої сонцем аудиторії, оточений людьми, чиї проблеми обмежувалися майбутніми заліками, і почувався абсолютно чужим. Усе, про що він міг думати, — це темний, занедбаний розплідник десь за містом, звідки його друзі досі не подали жодного знаку життя.
Минуло ще хвилин десять — лекція з міжнародного корпоративного права вже була в розпалі, коли дубові двері аудиторії тихо прочинилися.
На порозі з'явився Дарен.
За суворими правилами їхнього елітного приватного університету запізнілі студенти мусили чекати в дверях мовчазного дозволу викладача, перш ніж пройти на своє місце.
Місіс Сміт, яка саме описувала складну правову схему біля дошки, неспішно повернулася й окинула Дарена льодяним поглядом.
З першого ж погляду було зрозуміло, що Дарен одягався в дикому поспіху: верхні ґудзики сорочки були хаотично розстебнуті, оголюючи ключиці, а краватка збилася набік і висіла геть низько.
— Містере Канг, — мовила місіс Сміт із сухим, отруйним сарказмом. — Я розумію, що ваше особисте життя, очевидно, настільки цікаве та насичене, що ви дозволяєте собі запізнюватися на мої пари. Але майте повагу подбати про те, щоб ваш зовнішній вигляд бодай трохи відповідав дрес-коду нашого закладу.
Дарен лише ледь помітно підняв одну брову. На його обличчі майнула звична зухвала посмішка, але він мовчки й спритно застібнув сорочку на всі ґудзики й одним рухом підтягнув краватку до самого горла.
Але для Кіліана, чиї нерви за цю безсонну ніч і без того були натягнуті до краю, це стало останньою краплею.
Щось у ньому наче луснуло.
— Місіс Сміт, — голосно, карбуючи кожне слово, перебив її Кіліан, відкидаючись на спинку крісла. — Я розумію, що вам, мабуть, дуже подобається стиль та характер містера Канга, але, можливо, ми вже припинимо чіплятися до нього без жодної причини й перейдемо безпосередньо до викладання матеріалу? Мої батьки платять шістдесят п'ять тисяч доларів на рік за навчання в цьому університеті явно не для того, щоб ми десять хвилин поспіль спостерігали, як ви милуєтеся містером Кангом.
У шокованій аудиторії всі мимоволі завмерли, і тиша стала такою густою, що, здавалося, її можна було торкнутися.
Кілька студентів тишком роззявили роти, а місіс Сміт від такої відвертої прямоти на мить просто заніміла. Щоки їй за секунду залило рум'янцем.
— Містере Ешворт!.. — лише й спромоглася видавити вона, різко випроставшись у кріслі.
— Просто виконуйте роботу, за яку вам платять гроші, — спокійно, з кам'яним виразом обличчя відрізав Кіліан, навіть не кліпнувши.
Дарен тихо хмикнув, кинувши на Кіліана короткий вдячний погляд із бісиками в очах.
Не чекаючи подальших коментарів від спантеличеної викладачки, він пройшов похилим амфітеатром лекторію й зайняв своє звичне місце — якраз позаду Кіліана.
Щойно Дарен сів, Кіліан одразу трохи повернувся до нього.
— Усе добре? Я вже не знав, що й думати.
— Усе в порядку, — відповів Дарен, ледь усміхаючись і поправляючи комір. — Виникли деякі непередбачувані обставини, але ми з Накаєм усе владнали.
Кіліан кілька секунд уважно вивчав його обличчя.
— Ти точно цілий?
— Цілий.
— Накай?
— Теж.
Кіліан нарешті видихнув і відкинувся на спинку крісла.
— Добре. Бо я вже встиг у голові поховати вас обох.
Дарен тихо засміявся.
— Драматизуєш.
— Я всю ніч не спав, Канг. Мені можна.
Коли пролунав дзвінок, вони разом вийшли із задушливої аудиторії у просторий, залитий сонячним світлом коридор.
Біля рядів високих металевих шафок панувала звична студентська метушня — усі поспіхом міняли підручники перед наступною парою.
Кіліан відчинив свої дверцята й почав витягати об'ємні томи з правознавства.
Дарен зупинився поруч, але замість того, щоб діставати речі, завмер на кілька секунд. Він неуважно дивився на металеву поверхню шафок, занурений у власні думки.
У розсіяному погляді все ще вгадувалася втома після виснажливої ночі, але з'явилося й щось нове — тінь рішення, яке він поки не наважувався озвучити.
Нарешті Дарен повернув голову до Кіліана, сперся плечем об сусідню шафку й мовив:
— Той будинок на території кампусу, який університет надав моїй родині... ну, замість звичайного студентського гуртожитку. Він має два окремих крила. Наразі ми живемо там тільки втрьох — я, Кай і Коба. І для нас це аж занадто багато місця.
Він зробив паузу, кинувши на Кіліана ледь помітний, але виразний погляд.
— Якщо маєш бажання — перебирайся до нас. Забирай Нейтана і заселяйтеся в західне крило.
Кіліан закляк із підручником у руках.
Тривога й утома після безсонної ночі раптом відступили кудись на другий план. Він кліпнув очима й кілька секунд просто дивився на Дарена, намагаючись переконатися, що той говорить абсолютно серйозно.
— Ого... — Кіліан нарешті полегшено видихнув, і на його обличчі з'явилася перша за цей виснажливий день усмішка. — Ну, я в принципі взагалі не проти. Думаю, Нейтану ця ідея теж неабияк сподобається.
Дарен кивнув.
— Тоді вирішено.
— Отак просто?
— А ти хотів офіційне запрошення з гербовою печаткою?
Кіліан тихо засміявся.
— Від тебе — ні. Від університету я б не відмовився.
Уже за кілька днів переїзд став реальністю. Нейтан і Кіліан зібрали свої речі й без зайвого галасу влаштувалися в західному крилі просторого маєтку, де відтепер панувала їхня власна, відокремлена від решти світу атмосфера.
Звісно, жодна з їхніх впливових родин — ні Ешворти, ні Канги — гадки не мала про це раптове новосілля. Якби Ворен Ешворт або Еверетт Канг дізналися, що їхні сини ділять один дах, це викликало б справжній скандал.
Але ймовірність того, що правдиве становище речей колись випливе на поверхню, здавалася майже нульовою.
Університет свято беріг автономію та приватність своїх заможних студентів. Тут діяли суворі правила: територія кампусу була абсолютно закритою зоною, і батьків туди не підпускали й на гарматний постріл у будні.
Батьківська участь обмежувалася лише трьома офіційними візитами на рік.
Усі вони збиралися разом на урочистій лінійці на честь початку навчального року, на розкішному благодійному Зимовому балу напередодні новорічних свят та на фінальній церемонії вручення дипломів і закриття сезону навесні.
Решту часу молоді люди належали самі собі.
Так у стінах величезного будинку почався новий розділ їхнього життя.
Під одним дахом опинилися ті, чиї сім'ї звикли контролювати кожен крок своїх спадкоємців. Але тут, за високим парканом університетського кампусу та під захистом суворих правил закладу, вони нарешті отримали свій власний острівець свободи.
2002 рік.
Меріан Канг — для нечисленних друзів просто Мері — сиділа за письмовим столом у своїй кімнаті кампусу. Це був лише початок її першого курсу в університеті, але їй неймовірно пощастило з розселенням. На відміну від більшості першокурсників, змушених ділити кожен квадратний метр із гамірними сусідами, Меріан отримала повністю окремий куточок: затишну кімнату, власний вихід до компактної ванної, простору гардеробну, де легко поміщалися всі її речі, і навіть вихід на невеличкий балкончик, з якого відкривався вид на старі дуби внутрішнього дворика.
За вікном панував 2002 рік. З боку алей кампусу доносився глухий, віддалений гомін студентського життя, періодично розбавлений шурхотом шин та уривками популярних треків, що лунали з чийогось касетного магнітофона чи портативного плеєра. Проте всередині кімнати Меріан панував зовсім інший світ — тихий, трохи відсторонений і наповнений особливим спокоєм.
На її робочому столі не було ані громіздкого комп'ютерного монітора, ані стосів підручників. На гладкій дерев'яній поверхні, освітленій м'яким жовтуватим сяйвом настільної лампи, акуратно лежали лише кілька щільних аркушів текстурного паперу, гранована скляна чорнильниця та витончена ручка з металевим пером. У цій неквапливій, майже архаїчній естетиці було щось дивно привабливе.
Меріан повільно занурила перо в темну, дзеркально-гладку рідину, зачекала секунду, поки надлишок чорнила стече назад у скляну шийку, і торкнулася гострим кінчиком білосніжної поверхні. З легким, ледь чутним шелестом перша крапля всоталася в паперові волокна, перетворюючись на вишуканий закруток букви. Вона виводила слово за словом, ритмічно та зосереджено, занурюючись у власний внутрішній світ. У кожному русі відчувалася особлива уважність, поки затишне рипіння пера об папір ставало єдиним звуком, що порушував спокій цього осіннього вечора.
Раптову тишу кімнати порушив знайомий гучний сміх, що долинув збоку алейок під вікном. Меріан завмерла, трохи підвівшись над стільцем і прислухаючись. Це був голос її старшого брата, Еверетта. Намагаючись розгледіти щось крізь шибку, вона зрозуміла, що вечірні тіні роблять силуети надто розмитими, тому піднялася на повний зріст і ступила крізь скляні двері на прохолодний балкон.
Навколо вже швидко смеркало, осінній сутінок огортав кампус густим покривалом, але вздовж брукованих доріжок один за одним спалахували м'які жовті ліхтарі. Саме їхнє світло вихоплювало з темряви невеличку компанію: Еверетт, кілька його найближчих університетських друзів і вони двоє.
Погляд Меріан миттєво, ніби прикутий невидимою ниткою, зупинився на Ворені Ешворті.
Він ішов поруч із Джасмін, тримаючи її тендітну долоню у своїй. Другою рукою Ворен невимушено обіймав дівчину за талію, час від часу ніжним, майже захисним рухом притискаючи її сильніше до себе. Уся п'ятірка про щось весело гомоніла, раз у раз вибухаючи щирим сміхом. Джасмін сміялася найголосніше, відкидаючи голову назад, і її розкішне світле волосся довгими, довільними кучерями розсипалося по плечах, торкаючись аж нижче поясниці.
Меріан спостерігала за цією картиною, не в змозі відвести очей. На її очах з'явилися легкі сльози, що розмивали тепло світла ліхтарів унизу, на алеї. Навіть не усвідомлюючи цього, дівчина настільки сильно стиснула витончену перову ручку, яку так і не випустила з долоні, що її власні нігті впилися в шкіру. Коли дзвінки чужого сміху почали стихати вдалині, на долоні Мері залишилися виразні червоні сліди — мовчазне свідчення почуттів, про які ніхто з присутніх там, унизу, навіть не здогадувався.