9 глава

Після розмови Зейна з батьком вони з Кайденом затрималися в особняку Готорнів ще майже на годину. Час минув напрочуд легко й тепло: домашнє печиво, морозиво та щирий, безтурботний щебет дівчат остаточно розрядили напругу, яка висіла в повітрі від самого початку дня.
Коли Кайден із Зейном нарешті повернулися додому, Зейн вирішив виплеснути залишки емоцій і зібрався до тренажерного залу. Кайден же не мав найменшого бажання виснажувати себе фізично — голова й без того була переповнена думками про родинні таємниці, розмову з Ашером і все, що за нею стояло. Тож, відправившись без нього, Зейн поїхав на тренування разом із Дареном та Накаєм.
Залишившись у тиші порожнього будинку, Кайден повільно піднявся сходами на другий поверх і попрямував до своєї кімнати.
Зайшовши всередину, він скинув вуличний одяг і пішов до ванної. Гарячі струмені душу допомогли змити фізичну втому й хоча б трохи вгамувати потік думок, що вирували в голові після візиту до Ашера.
Переодягнувшись у зручні м'які домашні штани та легку вільну футболку, Кайден вийшов із кімнати й попрямував прямо на лоджію.
Як він і сподівався, Джуліан був саме там.
Той затишно вмостився на дивані, обклавшись м'якими подушками, а ноги щільно загорнув у новий пухнастий плед, що досі пахнув свіжим кондиціонером для білизни. Джуліан здавався повністю поглинутим книжкою: його погляд ковзав сторінкою, вихоплюючи рядок за рядком, а тонкі пальці час від часу беззвучно перегортали аркуші.
Небо над лісом за цей час встигло затягнутися важкими сірими хмарами, і легкий вітер, що ще годину тому пахнув сухою хвоєю, тепер приніс вологий, важчий запах близького дощу.
Кайден зупинився на порозі. Кілька секунд він просто стояв у тиші, спостерігаючи за ним.
У цьому зосередженому профілі, у легкому зсуві брів і м'якому світлі вечірнього ландшафтного підсвічування було щось до болю знайоме.
Легкий шерех розсувних скляних дверей порушив тишу лоджії. Джуліан не здригнувся й не показав жодного здивування. Лише повільно підвів очі від книжки й спокійно, розважливо зупинив їх на Кайдені, тепер уже уважно вчитуючись у вираз його обличчя.
Кайден неквапливо пройшов углиб і опустився на диван поруч із ним, залишивши між ними лише невелику відстань.
На якийсь час над ними знову зависла мовчанка.
Кайден сидів, повернувшись до Джуліана корпусом, і роздивлявся його. Джуліан спробував удавати, ніби повертається до читання, але сторінка так і залишилася неперегорнутою. Пальці, що тримали обкладинку, трохи сильніше напружилися, кісточки проступили виразніше, а подих став глибшим і рідшим.
Повітря між ними миттєво змінилося. Та сама ледь вловима напруга, яку обидва так старанно намагалися не помічати, знову опинилася між ними.
— Чому ти не поїхав із Меделін і Вонгом у місто? — запитав Кайден, опускаючи погляд на прохолодний профіль Джуліана.
Джуліан так і не підвів очей. Навіть вираз його обличчя не змінився, лише вії ледь помітно здригалися при кожному русі очей по сторінці.
— Я іноді люблю побути один, — мовив він спокійним, трохи глухим голосом. — У тому, щоб провести вечір на самоті, немає нічого поганого.
Кайден видав короткий, ледь чутний усміх — без глузування, радше з легкою гіркуватою ностальгією.
— Смішно, — півголосом зауважив він, опускаючи очі на пальці Джуліана, що міцно стискали паперові сторінки. — Хіба я казав, що в цьому є щось погане? Просто...
Кайден так і не договорив.
Слово «просто» зависло між ними в прохолодному вечірньому повітрі.
Він продовжував дивитися на Джуліана, наче намагався пробити поглядом той глухий захисний панцир, у який той звично загорнувся разом із цим м'яким пледом.
Джуліан це чудово відчував. Подих мимоволі перехоплювало, а кожен рядок у книжці розпливався перед очима. Він уже майже не читав — лише водив поглядом по словах, не сприймаючи жодного з них.
Відстань між ними на дивані була не більшою за пів метра, але ця коротка пауза повільно підводила їх до тієї самої межі, за якою вдавати байдужість ставало просто неможливо.
— Мені пора спати, — сказав Джуліан, і в голосі прорізалась різкість, якої там не було секунду тому.
Він із сухим звуком закрив книжку й відкинув її на диван, а потім зробив рух, аби скинути з ніг плед і підвестися.
Кайден зреагував миттєво.
Його долоня м'яко, проте відчутно опустилася Джуліану на коліно, легким натиском зупиняючи його.
— Ми можемо поводитися як дорослі й нормально поговорити? — спитав Кайден, залишаючись на місці.
Джуліан повільно підвів на нього очі. Попри спокійну маску, в глибині погляду промайнула втома.
— Я вважаю, що нам немає про що говорити, — розважливо, карбуючи кожне слово, відповів він. — Те, що закінчилося два роки тому, залишилося в минулому. І повертатися до обговорення цього зараз немає абсолютно жодного сенсу.
Кайден трохи подався вперед. Пальці його долоні на нозі Джуліана мимоволі сильніше напружилися.
— Я не хочу говорити про те, що було два роки тому, — тихіше, але з виразною вагою промовив він. — Я хочу говорити про те, що відбувається просто зараз.
— А що відбувається зараз? — швидко відреагував Джуліан, навіть не моргнувши.
На губах Кайдена з'явилася ледь помітна посмішка — з тими самими знайомими нотками, які Джуліан пам'ятав аж надто добре.
— Хм... Я чудово знаю, як мило ти вмієш маніпулювати словами, — м'яко зауважив Кайден, не відводячи від нього очей. — Але ти ж мусиш розуміти, що на мене це не діє.
Джуліан у відповідь лише коротко, іронічно посміхнувся. Його погляд повільно опустився на руку Кайдена, яка досі залишалася на його нозі крізь шар пледа і яку той навіть не збирався прибирати.
— Мені треба до себе, — повторив Джуліан.
— Відповіси мені лише на одне питання, — непохитно мовив Кайден, — і ми більше не будемо повертатися до цієї розмови.
Джуліан злегка прижмурився, окинувши його скептичним поглядом. Кожна риса його обличчя буквально випромінювала недовіру — він надто добре знав Кайдена, щоб беззастережно вірити подібним запевненням.
Проте після короткої паузи зробив глибокий вдих і здався:
— Хм... Добре. Я згоден.
— Через що саме ти злий на мене? — прямо запитав Кайден, не зводячи очей із його обличчя.
Джуліан на мить здивовано звів брови, ніби не міг повірити, що взагалі чує це запитання.
— Серйозно? — з виразною гіркотою промовив він. — Ти розбив мені серце. І ні, я на тебе навіть не злий. Це був твій вибір: ти захотів закінчити наше спілкування, а я просто поставився до цього з повагою й зник із твого життя.
— А ти справді думаєш, що я хотів, аби ти щез із мого життя? — рвучко перебив його Кайден. — Коли я писав тобі про те, що нам варто припинити спілкування, я й близько не мав на увазі, що кидаю тебе чи закінчую наші стосунки назавжди! Про нас тоді дізнався Кіліан. У нас була дуже неприємна, важка розмова... Річ тоді була взагалі не лише в нас із тобою. Мені просто був потрібен час, аби розібратися у всьому й зрозуміти, як правильно вчинити.
Джуліан мовчав.
Він лише непорушно стояв, дивлячись на Кайдена, ніби намагався переварити кожне почуте слово. У його погляді змішувалися недовіра, образа й розгубленість. Два роки він жив із зовсім іншою версією цієї історії — і тепер вона за кілька хвилин почала розсипатися просто перед ним.
— А ти просто взяв і навіть не відповів, — продовжив Кайден, і в його голосі прорвався біль, який він глушив у собі два роки. — Ти заблокував мене всюди, де тільки можна, а через чотири дні просто поїхав до Парижа. У мене не було жодної можливості навіть написати тобі й пояснити хоч щось!
Джуліан повільно видихнув і знову навмисно зробив голос рівним:
— Мені цілком вистачило того повідомлення, яке ти встиг мені надіслати до того, як я тебе заблокував. Якщо ти вирішив усе припинити, це було твоє право. А тепер я маю право поводитися так, ніби між нами нічого не було. Тому я хочу піти до своєї кімнати й більше не повертатися до цієї розмови.
Він вимовив ці жорсткі, остаточні слова, але обличчя повністю зраджувало цей штучний холод.
У погляді Джуліана не було й тіні байдужості. Він дивився на Кайдена з такою глибокою тугою, наче жадібно ловив кожен мікрорух його обличчя, кожен подих і кожну зміну в очах — так, ніби шукав у ньому порятунку від власної ж брехні.
Кайден дивився на цю непереконливу холодність, на те, як тремтіли вії Джуліана, і більше не зміг вимовити жодного слова.
Слова й аргументи втратили будь-який сенс.
Не залишаючи простору для нових фальшивих виправдань, Кайден подався вперед. Його долоня м'яко торкнулася щоки Джуліана, пальці заплуталися в пасмах на потилиці, і він накрив його губи своїми.
Це був трепетний, нескінченно ніжний і сповнений туги жест, у якому читалося все те, про що Кайден мовчав роками.
На перші кілька секунд Джуліан повністю завмер від несподіванки. Його захисні інстинкти спрацювали миттєво: він уперся долонями в груди Кайдена, намагаючись відштовхнути його й відновити безпечну дистанцію.
Але Кайден не відступив.
Він тримав його міцно, проте обережно, не дозволяючи розірвати цей контакт, наче благаючи просто припинити цю безглузду війну.
Напруга в тілі Джуліана повільно почала танути. Опору не вистачило навіть на кілька митей — руки на грудях Кайдена послабили хватку, пальці безвільно вчепилися в тканину його футболки, і Джуліан заплющив очі, нарешті відповідаючи на поцілунок.
Час ніби зупинився.
Ці тридцять секунд поглинули все навколо: два роки розлуки, образи, страхи та невисловлені претензії.
Коли Джуліан усе ж знайшов у собі сили відсторонитися, він зробив це м'яким, але квапливим рухом. Дихання збилося, а в розширених темних очах застиг легкий переляк — від власної слабкості й усвідомлення того, що щойно сталося.
Він рвучко підвівся, скинувши з ніг плед, і навіть не звернув уваги на книжку, яка з глухим звуком упала на підлогу.
Не мовивши більше ні слова, Джуліан швидкою, майже втікацькою ходою зник у будинку.
Кайден залишився сидіти на дивані.
Він повільно випустив із легень важке повітря й сумно посміхнувся кутиками губ — із гіркою, майже саркастичною печаллю через те, наскільки все складно.
Потерши обличчя обома долонями й збираючись із думками, він повільно підвівся й попрямував слідом.
Двері до кімнати Джуліана були трохи прочинені.
Кайден зайшов усередину.
Джуліан непорушно стояв посеред кімнати, обхопивши себе руками за лікті. Почувши кроки, він рвучко обернувся, і в його темних очах спалахнув цілий шторм обурення й напруги.
— Що ти взагалі робиш? — випалив він, не давши Кайдену навіть сказати слова. — Ти геть із глузду з'їхав?! У тебе є дівчина, і Еріка реально хороша! Те, як ти поводишся, — це вже просто занадто!
Кайден не став відразу виправдовуватися чи перебивати його. Натомість спокійно пройшов углиб кімнати й невимушено сів на край Джуліанового ліжка.
Джуліан так і залишився стояти поруч, киплячи від емоцій. Він раз по раз стискав пальці, розмахував руками й міряв кімнату короткими кроками, наче не знав, куди подіти власне обурення.
Кайден спирався долонями на матрац і стежив за ним, а кутики його губ мимоволі розтягнулися в легкій, розслабленій посмішці.
Цей спокійний, ледь помітний вираз обличчя остаточно вивів Джуліана із себе.
— У тебе взагалі сорому немає? — прошипів він, змахнувши руками. — Це, по-твоєму, нормально?! Зустрічатися з чудовою дівчиною й при цьому лізти цілуватися до мене?!
Кайден і не думав прибирати посмішку, продовжуючи дивитися на нього з виразною теплотою.
Джуліана це просто збісило.
— Блядь, якого хріна ти взагалі посміхаєшся?! — рявкнув він, ступивши крок до ліжка. — Це ніхріна не смішно!
Кайден трохи схилив голову набік.
— Мені подобається, коли ти ревнуєш, — тихим, м'яким голосом упустив він.
Джуліана ці слова остаточно допекли.
— Так? Подобається?! — його голос злетів на пів тону від обурення. — О, ну тоді, мабуть, мені просто відзавтра доведеться почати з кимось зустрічатися! Щоб ти на власній шкурі відчув, наскільки це важке й болюче відчуття — ревнувати!
Посмішка миттєво зникла з обличчя Кайдена.
Він випростався, і в очах спалахнула темна, майже небезпечна іскра.
— Вже починай. Можеш просто сьогодні, — процідив він крізь зуби.
Джуліан на секунду застиг від такої реакції, а потім тонкі кутики його губ злегка піднялися у відповідь. Він трохи зверхньо посміхнувся, спіймавши Кайдена на його ж власній слабкості.
— Ти теж класний, коли ревнуєш.
Кайден важко, втомлено видихнув і заплющив очі. Провів долонею по обличчю й шиї, після чого знову підвів погляд.
— Давай я тобі спочатку дещо поясню... а вже потім ти будеш на мене нападати.
Він трохи змістився на краю ліжка, уперся ліктями в коліна й зчепив пальці.
— Батько Еріки, Едвард Кроуфорд... — Кайден зробив паузу, збираючись із думками, і пильно зосередився на Джуліані. — Він не просто якийсь рядовий коп із відділку. Едвард — шеф спецпідрозділу Управління з боротьби з наркотиками, директор федерального оперативного відділу протидії наркотрафіку. Людина, яка роками веде таємні розслідування й полює на найбільших постачальників і наркокартелі в регіоні.
Джуліан поступово перестав ходити кімнатою. Він схрестив руки на грудях, усе ще насуплений, але тепер уважно слухав.
Кайден трохи подався вперед, спираючись ліктями на коліна.
— І річ у тім, що Еріка вже другий рік поспіль таємно зустрічається із Зейном. А Ашер Готорн — один із найвпливовіших наркоторговців у місті, людина, на яку структура її батька роками шукає компромат. Едвард Кроуфорд у своєму житті ніколи й ні за яких обставин не дозволить єдиній доньці бути із сином наркобарона. Якщо він дізнається про це, він зробить усе можливе й неможливе: відправить її хоч у Нову Зеландію, хоч у Японію чи Китай, на край світу, аби тільки не дати їм бути разом.
Кайден на мить замовк, потираючи великим пальцем кісточки другої руки.
Джуліан повільно опустив руки, і напруження в його позі поступово змінилося розгубленістю.
— Весь цей час я «зустрічаюся» з Ерікою виключно для прикриття. Я ходжу з нею на всі прийоми, світські вечори та сімейні заходи, які влаштовують її батьки. Коли Кроуфорд із дружиною думають, що донька проводить час зі мною, — насправді вона із Зейном.
Кайден важко видихнув і трохи відкинувся назад.
— І не думай, що це якась дитяча послуга кращому другу. У них із Зейном усе максимально серйозно. Сам Ашер у їхні стосунки взагалі не лізе й участі в цьому не бере. Основна проблема — саме Едвард Кроуфорд. Тож моє «романтичне життя» з Ерікою — це просто броня, яка тримає їхній секрет у безпеці.
Джуліан так і залишився стояти посеред кімнати, приголомшено дивлячись на Кайдена.
Уся його попередня лють і ревнощі, усі захисні бар'єри в одну мить розсипалися під вагою цієї несподіваної правди.
Кайден кілька секунд давав йому переварити почуте, а потім кутик його губ знову піднявся в легкій усмішці.
— І повторюся, — сказав він із теплою провокацією. — Ти дуже класний, коли ревнуєш, Джуліане.
Джуліан окинув його виразним, буквально спопеляючим поглядом, у якому спалахнули рештки роздратування.
— Іди нахрін, Ешворт.
На секунду в кімнаті знову зависла тиша.
Але вже за мить обоє не втрималися й тихо, м'яко розсміялися.
Це не був гучний чи безглуздий сміх — радше легке, полегшене видихання, яке остаточно розвіяло залишки штучної люті й те безглузде непорозуміння, що висіло між ними.
Кайден м'яко поплескав долонею по матрацу поруч із собою, без слів пропонуючи Джуліану сісти.
Джуліан ще кілька секунд просто стояв, дивлячись йому в очі, ніби зважував усі «за» і «проти». Потім м'яко, втомлено видихнув, підійшов і повільно опустився на ліжко поруч.
Кайден не вагаючись перехопив його долоню. Пальці впевнено й ніжно переплелися з пальцями Джуліана, а вільною рукою він повільно провів кінчиками пальців уздовж передпліччя хлопця — від зап'ястя аж до ліктя, залишаючи по собі теплий, майже невагомий дотик.
Джуліан не відсмикнув руку.
Він просто опустив очі на підлогу, стежачи за цим дотиком і глибоко дихаючи. Важка, гостра напруга нарешті спала.
Крига між ними нарешті рушила. І хоча Джуліан усе ще зберігав крихітну внутрішню дистанцію, тримаючи власні почуття під пильним контролем, він більше не намагався відштовхнути Кайдена.
Уперше за два роки він дозволив йому бути так близько.
— Я щодня думав про тебе протягом усіх цих двох років, — мовив Кайден, дивлячись прямо в очі Джуліану. — І я справді збирався приїхати до тебе в Париж. Реально хотів кинути все й поїхати слідом. На той момент мені було абсолютно плювати, якими будуть наслідки цього кроку.
Джуліан непорушно слухав, не намагаючись забрати свою руку.
Кайден витримав паузу, легенько погладжуючи великим пальцем його зап'ястя.
— ...Поки ти не виклав в Інстаграмі фотку, де ви з Вонгом сиділи в якійсь кав'ярні.
Джуліан легенько посміхнувся й перебив його тихим, прозорим смішком:
— Ти реально подумав, що Вонг — мій хлопець?
Кайден лише сумно й самоіронічно усміхнувся у відповідь.
— Ти на тому фото був такий щасливий... Ти так щиро посміхався, що я реально задумався, чи маю взагалі право знову влазити у твоє життя й руйнувати твій спокій.
Джуліан на секунду замислився, подумки повертаючись у той вечір, коли зробив і опублікував ту світлину.
Тоді він навіть уявити не міг, що Кайден продовжує переглядати його соціальні мережі, адже заблокував його геть усюди. Хоча зараз неважко було здогадатися про існування фейкового акаунта.
Тоді минав якраз третій місяць, як Джуліан обживався в Парижі. Саме в той період вони з Вонгом дуже швидко зійшлися й почали дедалі частіше проводити час разом.
А та невелика кав'ярня з фотографії була їхнім першим спільним улюбленим місцем — тим самим затишним куточком, де вони щоранку звикли пити каву, купувати свіжі круасани й багети та годинами говорити про все на світі.
— Вонг тоді дуже мені допоміг, — мовив Джуліан, перевівши погляд із їхніх переплетених пальців на обличчя Кайдена. — Він фактично витягнув мене з тієї прірви й допоміг пережити наслідки нашого розриву.
Він м'яко зітхнув, згадуючи ті перші важкі місяці на самоті в чужому місті.
— Вонг просто повсякчас був поруч. Він всіляко підтримував мене морально й емоційно, терпляче слухав і не давав залишатися наодинці з цим руйнівним болем. Тільки завдяки його присутності й допомозі я зміг прожити ту ситуацію, не скотившись у глибоку депресію й уникнувши сильних емоційних зривів. Він став для мене справжнім рятівним кругом, коли здавалося, що земля йде з-під ніг.
Кайден мовчки слухав, уважно вникаючи в кожне слово Джуліана.
У його власній пам'яті мимоволі виринула майже дзеркальна картина — адже в нього в той самий період теж був свій рятівний якір.
Зейн.
Він узагалі завжди був поруч.
Коли Джуліан зник із його життя й поїхав до Парижа, Кайден відчайдушно шукав будь-який спосіб заглушити порожнечу всередині. Саме тоді в його житті з'явилися нелегальні нічні перегони — шалена швидкість, відчайдушний ризик, прохолодне нічне повітря, покинуті промислові зони на околицях, де збиралися найрізноманітніші компанії, і постійні втечі від поліцейських мигалок.
Це був суцільний адреналіновий хаос.
І весь цей час Зейн ні на крок не відступав від нього.
Їм навіть не потрібно було говорити про це вголос. Зейн не ліз зі співчуттями й не витискав із нього важких зізнань. Йому достатньо було просто бути поруч: мовчки заводити мотор свого байка, їхати паралельним курсом і підставляти плече в ті моменти, коли Кайден підходив надто близько до краю.
Сама лише ця непохитна присутність друга допомогла й Кайдену витягнути себе з тієї прірви й якось пережити наслідки їхнього з Джуліаном розриву.
За вікном тим часом почався дощ, якого небо погрожувало ще з вечора. Краплі спочатку рідко, а тоді все частіше застукотіли по склу, і цей монотонний звук ніби відділяв їх від усього будинку, залишаючи тільки двох людей, які нарешті перестали тікати від розмови.
— М-так... Нам із тобою реально пощастило з друзями, — мовив Кайден, м'яко стиснувши пальці Джуліана у своїй долоні.
Той лише посміхнувся у відповідь.
Але перш ніж вони встигли сказати бодай слово, з боку кімнати Кайдена долинув виразний, наполегливий стук у вхідні двері.
Кайден миттєво випав із цього стану.
Він миттю відпустив руку Джуліана, підскочив із ліжка й зробив швидкий жест долонею — зачекай.
Намагаючись робити все якомога тихіше й швидше, Кайден вибіг із кімнати Джуліана й заскочив до себе. У загарячкованому панікою темпі він зачинив двері, рвучко засмикнув цупкі штори, аби приховати будь-які сліди своєї відсутності, і на ходу забіг до ванної.
Скинувши з себе домашній одяг просто на підлогу, він на декілька секунд став під гарячий струмінь душу, аби повністю намочити тіло й волосся.
У двері знову стукнули — цього разу гучніше.
— Зараз іду, зачекай! — досить голосно перекричав шум води Кайден.
Він накинув на стегна рушник, із мокрим волоссям і краплями води на обличчі та плечах вийшов із ванної та відчинив вхідні двері.
На порозі стояв Кіліан.
— Боже мій, що ти знову тут робиш? — Кайден емоційно розвів руками, але від цього руху рушник ледь не злетів із його стегон. В останню секунду він спритно підхопив його рукою й ніяково прикрився.
Кіліан повільно окинув кімнату уважним поглядом: засмикнуті штори, прочинені двері у ванну, звідки все ще цокотіла вода, і наскрізь мокрий Кайден.
— Я приймав душ, — Кайден зробив крок назад, пропускаючи брата всередину. — Мабуть, ти постукав із першого разу, але через шум води я нічого не почув і не відчинив одразу.
Кіліан переступив поріг, ще раз пройшовшись очима по кімнаті — тепер уже мовчки, без жодного слова. Потім перевів очі на Кайдена й тихо, з кам'яним виразом обличчя мовив:
— Я просто набагато спокійніше сплю вночі, коли перед сном перевірю, де ти перебуваєш.
Кайден важко видихнув.
— Слухай, давай ми вже нарешті поставимо якусь залізну перегородку між нашими кімнатами з Джуліаном? Можливо, тоді ти перестанеш щовечора приходити й перевіряти моє місцезнаходження?
Кіліан уже розвертався, збираючись іти геть, і, навіть не обертаючись, спокійно кинув через плече:
— До речі, знаєш, я вже на повному серйозі про це думав. На добраніч.
— На добраніч, — пробурмотів Кайден і зачинив двері на засувку.
Залишившись у тиші, він скинув рушник, швидко витер мокре волосся й тіло, знову накинув піжамні штани та футболку, а вологе полотенце повісив на сушарку.
Після цього тихо повернувся до кімнати Джуліана.
Джуліан уже лежав на ліжку просто поверх покривала й дивився в стелю, занурений у власні думки. За вікном дощ ішов рівно й густо, і кімнату наповнював свіжий, прохолодний запах мокрої землі й хвої, що просочувався крізь щілину прочиненого вікна.
Почувши кроки, він повільно перевів погляд на Кайдена.
Кайден зупинився біля ліжка й із легким, м'яким півтоном мовив:
— Слухай, я тобі не казав? Меделін називає нас із тобою сучасними Ромео і Джульєттою.
Джуліан злегка підняв брови.
— Ти в курсі, так, що там у кінці майже всі повмирали?
Кайден опустився поруч на край ліжка й самоіронічно хмикнув.
— Блін... Ні, ну реально треба перечитати Шекспіра, а то я трохи не в темі, що там взагалі за обстановка.
Він трохи зачекав, уважно вдивляючись у спокійне обличчя Джуліана, а потім уже тихіше запитав:
— Можна я залишуся ночувати в тебе?
Губ Джуліана торкнулася ледь помітна, але щира й тепла посмішка.
Кайден усміхнувся у відповідь, перебрався глибше на ліжко й вмостився головою на подушку, зручно випроставши руку вбік.
Джуліан без вагань присунувся ближче, улігся головою йому на передпліччя й обійняв Кайдена за талію.
Кайден у відповідь м'яко пригорнув його за плечі, притискаючи до себе.
Вони деякий час просто лежали в суцільній тиші, відчуваючи тепло одне одного й слухаючи монотонний шурхіт дощу за вікном.
Потім Кайден ніжним дотиком поцілував Джуліана в лоб, простягнув руку до світильника на тумбочці й вимкнув м'яке світло, занурюючи кімнату в затишні сутінки.
— На добраніч, — тихо шепнув Кайден.
— На добраніч, — так само пошепки відповів Джуліан, міцніше притискаючись до нього.