7 глава

Вечір уже остаточно опустився на місто, коли Кіліан, Кайден і Меделін під'їхали до батьківського будинку. Навіть здалеку він виглядав не стільки житловим, скільки схожим на старий маєток, який випадково опинився посеред сучасного міста. Темний фасад губився серед густих дерев, а численні гострі дахи, башточки й високі вікна з теплим світлом на тлі вечірнього неба надавали будинку майже казкового вигляду. За ним, крізь дерева, виднілася темна гладінь води.
Перед будинком розкинувся доглянутий сад. Кам'яні доріжки перетинали акуратно підстрижені кущі, між ними стояли невеликі декоративні ліхтарі, а біля широких сходів горіли чаші з вогнем. Затишок тут був продуманий до дрібниць, але водночас у всьому відчувалася стримана розкіш, до якої родина давно звикла.
Кіліан припаркував автомобіль біля входу й на секунду затримав руку на важелі перемикання передач, ніби ще не був готовий виходити.
Потім усі троє вийшли з машини.
— У мене справи ввечері, — пробурмотів Кайден, зачиняючи дверцята з глухим стуком.
Меделін поправила ремінець сумки на плечі й кинула на нього погляд, прямуючи до сходів.
— Ти ж сам учора казав, що скучив за домашньою їжею.
— Цим я натякав, щоб Кілл щось приготував... Вдома.
Кіліан, який уже прямував до сходів, тільки хмикнув, не озираючись.
— Годі. Батьки скучили.
Кайден зітхнув і закинув куртку на плече, наздоганяючи їх уже на сходах.
Вони зайшли до будинку.
Усередині було тихо. Тепле світло ламп падало на темне дерево, камінь і високі стелі, а з боку їдальні вже тягнувся запах запеченого м'яса та спецій.
За великим обіднім столом Джасмін саме розкладала по тарілках гарнір. Почувши кроки, вона підняла голову, і кутики її губ самі собою піднялися.
— Ви все-таки приїхали.
— А куди ми подінемося? — Кайден стягнув із себе куртку й кинув її на спинку найближчого стільця.
Меделін сіла поруч із ним, а Кіліан зайняв місце навпроти, розправляючи серветку на колінах.
Джасмін поставила на стіл останню тарілку й уже потягнулася за серветкою, коли в коридорі почулися кроки.
За кілька секунд до їдальні увійшов Ворен.
Він виглядав втомленим: пальці однієї руки досі стискали телефон, вузол краватки був послаблений, а піджак розстебнутий, ніби чоловік зняв його дорогою додому, але так і не знайшов часу нормально перевдягнутися. На мить він затримався в дверях, ніби долаючи внутрішню втому одним зусиллям, і лише потім переступив поріг.
Джасмін одразу випросталася на стільці.
— Ти рано повернувся.
Ворен зупинився біля столу й затримав погляд на дружині.
— Еверетт переніс нараду.
Він поклав телефон екраном донизу на край столу й провів долонею по потилиці.
— Сьогодні річниця смерті Мері.
Він сказав це рівно, майже буденно — і саме ця буденність чомусь різонула Кайдена. Батько завжди тримав голос під контролем, але в самій паузі перед іменем прозвучало щось не таке, як завжди.
Джасмін поклала руку на спинку свого стільця.
— Я зовсім забула про дату.
— Я теж, — відповів Ворен.
Він відсунув стілець і сів за стіл, а тоді ще раз провів долонею по обличчю, ніби струшуючи з нього щось зайве.
Кіліан на секунду затримав погляд на батькові довше, ніж зазвичай дозволяв собі за столом. Рух здався надто механічним для людини, яка просто втомилася.
Меделін ще кілька секунд мовчала, кусаючи внутрішню сторону щоки, але, перехопивши однакові короткі погляди братів, зрештою не витримала.
— Вибачте... А хто така Мері?
Кайден перевів на неї очі, ніби й сам чекав відповіді.
Ворен не поспішав. Він узяв склянку з водою, зробив невеликий ковток і поставив її назад, вирівнявши точно по колу від краплі на скатертині.
— Неважливо.
Щелепа Ворена напружилася.
Джасмін відсунула стілець і сіла ближче. Її долоня на секунду лягла йому на передпліччя.
— Як підготовка до навчального року? — запитав Ворен, окинувши поглядом дітей.
У голосі його з'явилися звичні, буденні нотки, ніби він щойно зачинив за собою якісь двері.
Такими ці вечері зазвичай і були. Ворен сидів на чолі столу, час від часу втручаючись у розмову, але загалом більше слухав дітей. На ньому не було звичної для робочих зустрічей суворості: плечі опущені, рукави сорочки закасані, вузол краватки досі так і не поправлений. Поруч розташувалася Джасмін. Вона час від часу торкалася його руки, коли щось розповідала, а кутики його губ піднімалися, поки він слухав. Її долоня затримувалася на його рукаві на секунду довше, ніж того вимагав жест, і він щоразу відповідав майже непомітним нахилом голови в її бік — так, ніби між ними давно не лишилося нічого, що треба було б промовляти вголос.
— Та нормально, — відповів Кіліан, накручуючи виделку між пальцями. — Я взагалі вирішив профіль змінити. З математикою зав'язую, беру інші предмети. Здається, на майбутнє це буде практичніше.
— А я цього року хочу більше уваги приділити акторським курсам, — вклинилася в розмову Меделін, випроставшись на стільці. — Ну, пам'ятаєш, ті, на які я пішла чисто для себе? Хочу трохи розвантажити голову.
— Звучить як гарний план, — батько кивнув доньці й перевів погляд на молодшого сина. — А в тебе як, Каю? Другий курс обіцяє бути складним?
Кайден, який до цього мовчки колупався виделкою в тарілці, відклав її на край і випростав спину.
Кайден закінчив школу із золотою медаллю, і батько чудово знав: в університеті в сина навряд чи щось змінилося — усе, як завжди, було під контролем. Але традиція сімейних вечерь вимагала свого ритуалу — питання, відповідь на яке всі знали наперед.
Кайден видихнув носом, перш ніж відповісти.
— Все під контролем, тату, — спокійно й стримано відповів він. — Розклад склав, програму знаю. Хвилюватися немає про що.
Меделін м'яко всміхнулася, перехопивши його погляд, і легенько підштовхнула брата ліктем.
— Кай у своєму репертуарі. Чітко, по справі й без зайвих емоцій.
Кайден стиснув губи й відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях.
Меделін непомітно витягла телефон із кишені й поклала його на коліна під столом. Кілька секунд вона просто тримала долоню на корпусі, слухаючи уривки розмови за столом, а потім, прикриваючись краєм скатертини, відкрила чат із Джуліаном.
Набрала повідомлення:
«Привіт, красунчику. Чи чув ти колись ім'я Мері? Воно якимось чином має бути пов'язано з вашою родиною. Сьогодні річниця її смерті. Що ти взагалі про це знаєш?»
Відправивши повідомлення, Меделін прибрала телефон і взяла келих. Зробила невеликий ковток, а потім недбало поклала телефон на стіл екраном донизу.
Через кілька секунд, ніби просто передумавши, знову взяла його й перевернула екраном у бік Кайдена.
Той лише ковзнув очима по дисплею. Обличчя залишилося майже беземоційним, лише брови трохи зійшлися, коли він дочитав повідомлення.
Відповідь від Джуліана прийшла за кілька хвилин.
«Привіт, красуня. Уявлення не маю, хто це, але можу дізнатися, якщо це варте нашої уваги.»
Куточок губ Меделін сіпнувся, і вона одразу набрала відповідь:
«Щось мені підказує, що саме в цій Мері й є головна причина, чому наші сім'ї ворогують.»
Повідомлення висіло на екрані лише кілька секунд, перш ніж під ним з'явилася маленька позначка — Джуліан поставив лайк.
Меделін уже збиралася щось додати, але нове повідомлення з'явилося раніше.
«Як проходить вечеря?»
Вона на мить підняла очі від телефона.
За столом нічого не змінилося: розмова батьків тривала, Кайден сидів поруч із тим самим стриманим виразом обличчя, а вечеря поступово наближалася до звичної сімейної рутини.
Меделін знову опустила погляд на екран і надрукувала:
«Ти ж знаєш, як проходять вечері в батьківському будинку.»
На повідомлення Меделін Джуліан відповів майже одразу — надіслав лише короткий смайлик із ледь помітною усмішкою.
Вона ще кілька секунд дивилася на екран, а потім заблокувала телефон і поклала його поруч із тарілкою.
Наступні кілька годин пройшли у звичній сімейній метушні. За столом говорили про роботу, навчання, плани на найближчі дні, сперечалися через якісь дрібниці й кілька разів дружно сміялися з жартів Кіліана.
— До речі, Ворене, — Джасмін поклала виделку на край тарілки. — Ти завтра зранку точно будеш удома?
— Якщо ніхто не вирішить зателефонувати мені о сьомій ранку й повідомити, що світовий бізнес без мене не переживе наступного дня, — він підняв брову, — то буду.
Джасмін тихо засміялася, прикривши рот пальцями.
— Тобто не будеш.
— Я саме це й сказав.
Кіліан усміхнувся, а Меделін похитала головою.
— Мамо, ти досі намагаєшся навчити його планувати свій час?
— Двадцять п'ять років намагаюся, — Джасмін театрально зітхнула, притиснувши долоню до грудей. — І, як бачиш, безрезультатно.
— Наклеп, — Ворен спокійно взяв келих. — Я чудово планую свій час.
— Звичайно, — відгукнулася Джасмін, навіть не підводячи голови від тарілки. — Саме тому ти тричі забув забрати мене після тренування.
За столом на кілька секунд повисла пауза.
Ворен повернув до дружини голову.
— Двічі.
— Тричі.
— Один раз мене забирав Кіліан.
— Це все одно рахується.
Джасмін прикрила усмішку долонею. Навіть Ворен не втримав усмішки, хитнувши головою собі під ніс.
Саме тому їхні сімейні вечері зазвичай проходили легко. Навіть коли Кайден вирішував, що сьогодні йому конче потрібно когось спровокувати.
Джасмін саме простягнула руку до графина з водою, коли Меделін раптом заговорила:
— До речі, Джуліан Канг теж вступив до нашого університету, — сказала вона так, ніби просто згадала про це між іншим, крутячи в пальцях краєчок серветки.
Насправді вона стежила за руками батьків, за тим, як застигне графин, ще до того, як сказала перше слово.
За столом на кілька секунд запанувала важка тиша.
Джасмін перестала наливати воду й поставила графин на стіл.
Кіліан, який саме збирався щось сказати, замовк і опустив виделку на край тарілки. Його очі затрималися на батькові, а потім повернулися до Меделін.
Ворен перестав їсти й відкинувся на спинку стільця, склавши руки перед собою.
Кайден сидів, не втручаючись у розмову. Лише щелепа напружилася.
Ім'я Кангів за цим столом звучало нечасто. А якщо й звучало, то зазвичай у зовсім іншому контексті.
Меделін крутила келих за ніжку, краєм ока стежачи за батьками.
Джасмін першою порушила мовчання.
Вона перевела очі на доньку, трохи примружившись.
— Він повернувся з Парижа?
Меделін здивовано підняла брови. Вона саме підносила склянку до губ, але завмерла на півдорозі.
— Повернувся.
Вона опустила склянку на стіл і кілька секунд дивилася на матір.
Кайден теж повернув голову до Джасмін, ледь звузивши очі.
Кіліан нічого не сказав. Лише насупився, переводячи погляд із матері на батька.
Меделін швидко відвела очі до тарілки, вдаючи, що розглядає гарнір. Батьки знали, де перебував Джуліан і коли повернувся, — вона не готувалася до такого повороту. І, судячи з реакції Кайдена, він теж цього не знав.
Ворен тим часом узяв келих і зробив невеликий ковток.
— Хлопці в Еверетта хороші, — сказав він так буденно, ніби говорив про чиїхось дітей, яких давно знає. — І характери у них доволі сильні.
Кіліан підняв брови, ніби саме формулювання зачепило його більше, ніж сам зміст, — але перебивати батька не став.
— Особливо у Дарена, — продовжив Ворен. — Хлопчина не з тих, кого легко зламати чи змусити робити те, чого він не хоче.
Кіліан кивнув, приймаючи сказане, і знову взяв виделку.
Джасмін тихо всміхнулася й повернулася до своєї тарілки.
Кайден залишився трохи осторонь. Він провів пальцем по краю склянки, задумливо дивлячись у неї, ніби відповідь на щось важливіше ховалася десь на дні.
Кіліан продовжив їсти, час від часу кидаючи погляди то на батька, то на Кайдена. Він уже не втручався в розмову, але явно не випускав її з уваги.
Меделін теж мовчала, крутячи виделку між пальцями. Кутик її губ сіпнувся, коли вона опустила очі до тарілки, — розмова пішла не так, як вона розраховувала, і батьки явно сприймали Кангів зовсім інакше, ніж вона очікувала.
Годинник на стіні підходив до десятої вечора.
Кімнату занурило в м'які напівпотемки, які розрізало лише холодне блакитне сяйво монітора та тьмяне світло екрана планшета. Десь у стіні глухо гуло вентиляційне обладнання.
Вонг розпластався на ліжку Джуліана, ліниво гортаючи якісь свої робочі документи й час від часу стиха зітхаючи. Повітря в кімнаті здавалося густим від утоми та монотонного дріботіння клавіш.
Джуліан уже майже годину бився об глуху цифрову стіну. Інтернет про події 2000-х років пам'ятав неохоче — більшість тогочасних новин залишилися тліти в паперових архівах або перетворилися на биті посилання й порожні сторінки.
Він перелопачував відскановані бази преси, оцифровані газетні підшивки та якісь напівзабуті міські реєстри.
Обличчя відбивалося в темному склі монітора, коли він знову й знову вводив у пошуковий рядок:
Мері Канг.
Пальці нервово барабанили по краю стільниці.
— Щось є? — не підводячи очей від свого планшета, запитав Вонг.
Його палець звичним рухом зсунув черговий файл угору.
— Нічого нормального, — процідив Джуліан, підперши кулаком підборіддя й потираючи скроню. — Купа цифрового пилу, якийсь сірий розмитий непотріб і жодної конкретики. Двадцять років тому в мережу взагалі мало що викладали.
Вонг трохи розвернувся на ліжку, спершись ліктем на подушку, і швидко набрав щось у своєму пристрої, намагаючись підсобити.
Проте за хвилину лише розвів руками.
Подія чи трагедія того часу немов потонула, залишивши по собі тільки поодинокі згадки у виписках, до яких ще й треба було пробиватися крізь платні архіви.
Нарешті на одному зі спеціалізованих сайтів із родинними реєстрами та старими короткими некрологами Джуліан натрапив на дрібну, майже непомітну картку.
Текст був набраний простим системним шрифтом, без фотографій чи розлогих подробиць, як на звичайних архівних виписках.
Хлопець примружився, вчитуючись у сухі рядки, і раптом заціпенів.
Рука на мишці завмерла на півшляху.
Серед лаконічних даних про родину чорним по білому зазначалося, що Мері Канг була молодшою сестрою Еверетта Канга.
Джуліан не зводив очей з імені батька на тьмяному екрані.
Вонг, помітивши, як той раптово затих і припинив клацати мишкою, опустив планшет на коліна й уважно подивився на друга.
У цій вечірній тиші вони нарешті намацали перший справжній слід.
Джуліан перейшов за одним із посилань, яке вело на напівзабутий сервер оцифрованих газетних архівів.
Екран блимнув, завантажуючи сіру, пожовклу сторінку місцевої преси за осінь 2002 року.
Дрібний, ледь розбірливий шрифт різав очі, але хлопець наполегливо проскролив кілька колонок, поки не зачепився поглядом за коротку замітку в самому кутку.
Це було все, що вдалося знайти.
Жодних деталей чи розлогих подробиць — лише сухий факт.
Мері Канг померла.
Їй було всього дев'ятнадцять років.
Вонг підвівся з ліжка, підійшов ближче й сперся на спинку крісла, вдивляючись у відсканований текст над плечем друга.
Кілька секунд він мовчки перечитував короткий рядок, а потім знизав плечима.
— Блін... Ну і як твоя дев'ятнадцятирічна тітка може бути пов'язана з усім цим? Яке вона взагалі має відношення до конфлікту між вашими сім'ями?
Джуліан дивився на екран так, ніби рядок міг раптом сказати щось іще.
Вонг нахмурився, перевів погляд з екрана на його застигле обличчя, і в кімнаті зависла важка, натягнута тиша.
Очі Вонга трохи розширилися від думки, яка щойно спала йому на гадку.
— Боже... — вирвалося в нього значно тихіше. — Ти ж не думаєш, що Ворен Ешворт... ну, причетний до цього? Ти ж не вважаєш, що він убив Мері?
Джуліан важко видихнув, відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, провівши долонею по обличчю.
— Ні, звісно ні, — похитав він головою, намагаючись мислити тверезо. — Це просто нереально. Якби Ворен це зробив, мій батько ніколи в житті не залишив би все як є. Він би не сидів склавши руки й змусив його відповісти.
Він розплющив очі й знову подивився на ім'я дівчини на сяючому моніторі.
— Ні, тут щось інше, — тихо додав Джуліан. — Тут якась дуже мутна й брудна історія, яка міцно пов'язує мого батька, Ворена Ешворта і покійну Мері. І це явно щось таке, про що обидві родини воліють мовчати.
Вонг кивнув, обмірковуючи слова друга. Він схрестив руки на грудях і перевів погляд з тьмяного монітора на Джуліана.
— Отож, — мовив Вонг уже геть іншим, зібраним тоном. — Тепер найголовніше — зрозуміти, що насправді сталося двадцять чотири роки тому.
Він нахилився трохи ближче, підкреслюючи кожне слово:
— Треба розібратися, яка саме подія за участю Мері стала тією точкою неповернення. Що такого трапилося між вашими родинами, що потягнуло за собою оцю всю ворожнечу й перетворило їх на лютих ворогів?
Вонг знову озирнувся на сіру газетну вирізку 2002 року, яка тепер здавалася не просто старим архівом, а першим пазлом у великій і небезпечній таємниці.
— Якщо ми хочемо зрозуміти, з чим маємо справу зараз, доведеться докопатися до того, що вони так ретельно намагалися поховати двадцять чотири роки тому.
Джуліан зібрав увесь свій цифровий вилов — розмиті скани газетних заміток, архівні виписки та посилання — в одну нову папку, ретельно все упакував і через їхній чат у месенджері перекинув Меделін.
А за кілька кілометрів звідти нічний міський пейзаж за вікном автомобіля м'яко розмивався у світлі ліхтарів.
За кермом був Кіліан, упевнено тримаючи кермо, поруч на пасажирському сидінні влаштувалася Меделін, а Кайден розвалився на задньому ряду, дивлячись у темне вікно.
Тишу в салоні несподівано порушив короткий, різкий звук сповіщення.
Меделін витягла з кишені телефон, розблокувала його й почала гортати файли, які щойно прилетіли від Джуліана.
З кожним новим рядком і документом її брови підіймалися все вище.
Вона опустила телефон на коліна й тихо видихнула:
— Ого... Тут така фігня, хлопці.
Кіліан лише на секунду кинув бічний погляд на сестру, після чого знову повністю зосередився на дорозі.
Кайден різко повернувся до неї, розвернувшись на сидінні; у його погляді читалося чітке: «Викладай, не тягни».
— Що там? — запитав він.
— Джуліан із Вонгом покопалися в архівах, — почала Меделін, усе ще перетравлюючи прочитане. — Пам'ятаєте ту Мері, про яку сьогодні так дивно згадував батько? Короче... виявляється, це тітка Джуліана. Рідна сестра Еверетта Канга. Вона померла двадцять чотири роки тому.
Вона зробила паузу, дивлячись на братів широко розплющеними очима.
— І сьогодні, як ми вже чули, річниця її смерті.
Кіліан нахмурився, міцніше стиснувши пальці на шкіряному обідку керма.
— І до чого тут взагалі наша родина? Яке ми маємо до цього стосунок?
Кайден відкинувся на спинку сидіння, заклавши руки за голову й дивлячись кудись у стелю салону. Погляд ковзнув повз вікно, ніби думки щойно звернули в геть інший бік.
— А що, якщо ні? — тихо промовив він, дивлячись перед собою. — Що, якщо весь цей кіпіш і війна між нашими сім'ями взагалі не через якісь там гроші, акції чи спільну фірму? Що, якщо бізнес тут взагалі десята справа?
Він замовк на секунду, зважуючи власні слова.
— Що, якщо весь цей жах насправді через те, що сталося з цією Мері двадцять чотири роки тому? І якщо про це знає наша мама... ну, мабуть, усередині тієї історії немає нічого такого, що могло б напряму зруйнувати її шлюб чи стосунки з нашим батьком. Але це все одно мало бути щось настільки серйозне, що намертво пов'язало обидві родини і тримає їх у цьому зашморзі досі.
Автомобіль зупинився біля будинку, і вже за хвилину вони втрьох зайшли всередину.
У великому домі панувала тиша.
Вони піднялися сходами на другий поверх і попрямували коридором, кожен до своїх дверей.
Коли вони вже майже розійшлися, Кіліан раптом зупинився й повернувся до Кайдена.
— Ви взагалі не думаєте, що самі себе накручуєте? — він схрестив руки на грудях. — Ця Мері померла двадцять чотири роки тому. Не факт, що вона взагалі має якийсь стосунок до того, що відбувається між нашими родинами зараз.
Кайден лише знизав плечима, не поспішаючи відповідати.
Кіліан кілька секунд дивився на нього, ніби чекав заперечення, якого не було. Так і не дочекавшись, зітхнув.
— Я сподіваюся, ти весь вечір і всю ніч будеш знаходитися у своїй кімнаті, — карбуючи кожне слово, промовив він.
Кайден демонстративно закотив очі й видав важкий, змучений зітх.
— Господи... Ти можеш реально просто заспокоїтися й не приходити до мене кожні пів години, щоб перевіряти, чи я правда у своїй кімнаті?
Тут у гру філігранно включилася Меделін.
Акторські курси при університеті явно не проходили даремно: на її обличчі з'явився вираз ідеального, щирого здивування людини, яка геть не розуміє, що коїться між братами, і «поняття не має» про стосунки Кайдена та Джуліана.
— Боже, та що взагалі між вами відбувається? — вона сперлася на одвірок і подивилася на Кіліана. — Слухай, я взагалі-то сьогодні планую «орендувати» комп'ютер Кайдена. Тож якщо хочеш реально не хвилюватися, я сама постережу нашого молодшенького брата.
Кіліан кілька секунд мовчки дивився на неї.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Але якщо дізнаєтесь щось справді важливе — я маю знати першим.
Він похитав головою й пішов до своєї кімнати.
Клацання замка лунко відбилося від стін, коли Кайден замкнув двері за собою.
Меделін уже чекала його посеред кімнати.
Не витрачаючи часу на пояснення, вона обернулася, впевнено перехопила його долоню й потягла за собою.
Вони перетнули простір кімнати й підійшли до масивних панорамних дверей. Меделін штовхнула скляну стулку, впускаючи в кімнату холодок нічного повітря, і, не випускаючи руки Кайдена, повела його далі — прямо до кімнати Джуліана.
Всередині панувала розслаблена атмосфера.
Вонг витягнувся на ліжку, повільно гортаючи щось на екрані планшета.
Джуліан сидів у кріслі біля комп'ютерного стола, повернувшись обличчям до кімнати: закинувши ноги на бильце сусіднього крісла, він щось листав у телефоні.
Поява гостей викликала різну реакцію.
Джуліан підвів погляд із виразом легкого здивування, тоді як Вонг відреагував абсолютно спокійно, лише мимохідь ковзнувши по них поглядом.
Меделін одразу ж відпустила руку Кайдена й без зайвих церемоній плюхнулася на ліжко поруч із Вонгом.
Вмостившись, вона одразу зазирнула в його планшет, вивчаючи вміст екрана.
Кайден тим часом рушив до того самого крісла, на бильці якого лежали ноги Джуліана, і збирався вмоститися прямо туди.
Побачивши це, Джуліан смикнувся й спробував прибрати ноги, але Кайден одним упевненим рухом долоні притримав їх, не даючи зрушити з місця.
Всівшись зручніше, він так і залишив свою руку спокійно лежати на схрещених ногах Джуліана.
Той на секунду завмер, кинув на нього швидкий погляд — але промовчав.
У кімнаті на мить запанувала тиша, яку перервала Меделін, звернувшись до всіх:
— Ситуація стосується всіх нас однаково, тож, думаю, працювати варто разом — так буде набагато ефективніше. Кіліана чи Дарена підключимо, якщо знадобиться, але в останню чергу. Поки спробуємо впоратися самі.
Вонг відвів погляд від екрана планшета й окинув присутніх розважливим, спокійним поглядом.
— Щодо Кіліана й Дарена не впевнений, — озвався він, трохи зсунувшись на ліжку, — але з Нейтаном нам усе ж доведеться поговорити. Зважаючи на те, хто його батько і якими зв'язками той володіє, Нейтан зможе дістати ту інформацію, до якої ми самі навряд чи колись доберемося.
Тим часом Кайден провів пальцями по тканині штанів Джуліана, не відриваючи погляду від Вонга.
Джуліан миттєво підняв очі від телефону, звів брови й похитав головою, кинувши на Кайдена виразний погляд, у якому читалося і здивування, і легке застереження.
Кайден на це лише недбало посміхнувся й спокійно продовжив:
— Я ще поговорив би із Зейном. Його батько в університетські роки був у дуже хороших, дружніх стосунках із нашим — вони разом грали за університетську команду з лакросу. Я майже впевнений, що він знає, що тоді насправді сталося і який зв'язок існував між нашим батьком та Мері Канг.
Джуліан перевів увагу на Кайдена.
— Наскільки я пам'ятаю, Зейн не дуже-то спілкується зі своїм батьком. Думаєш, він взагалі захоче зв'язуватися з ним заради цієї інформації?
Кайден на кілька секунд замовк, задумливо проводячи великим пальцем по литці Джуліана, а потім спокійно заперечив:
— Зейн — не мала дитина. Якщо нормально пояснити йому ситуацію, він відкладе свої принципи в сторону й зробить те, про що ми його попросимо.
На екрані планшета Вонга блимнуло сповіщення.
Меделін примружила очі, вихопивши поглядом аватарку: з маленького віконця дивилася чорнява дівчина з довгим волоссям та темними карими очима.
Перевівши погляд на Вонга й піднявши брову, Меделін із легким викликом вимовила:
— Гарна.
Вонг із абсолютно спокійним, незворушним виразом обличчя торкнувся екрана, відкриваючи листування.
Потім підвів очі на Меделін і так само без жодної емоції в голосі відповів:
— Ти набагато гарніша.
Меделін не стримала посмішки й грайливо мовила:
— Ти ж розумієш, що після того, що ти щойно сказав, ти просто зобов'язаний зі мною одружитися?
Джуліан у цей момент навіть не підвів очей від свого телефона, але на його губах з'явилася стримана посмішка.
Кайден же демонстративно закотив очі, відкинув голову на спинку крісла й м'яко видихнув.
Вонг, не зводячи очей з Меделін, так само непорушно кинув:
— Призначай дату.
Після цього він розвернув планшет екраном до неї, показуючи текст переписки, і пояснив:
— Це моя двоюрідна сестра, Сора. Я попросив її дістати деяку інформацію. Вона непогано розуміється на програмуванні — такий собі хакер початкового рівня. Думаю, все ж зможе щось викопати.
Вони просиділи в кімнаті Джуліана ще якийсь час, неспішно обговорюючи деталі й просто збиваючи напругу дня.
Коли розмови остаточно згасли, Вонг із Меделін попрощалися й пішли до своїх кімнат.
Кайден же звично вийшов через прочинені двері лоджії, зникаючи в прохолоді вечірнього повітря, щоб повернутися до себе.
За кілька хвилин Джуліан уже лежав у ліжку, випроставшись на простирадлах і роздивляючись темні тіні на стелі.
У кімнаті запанувала тиша, але ненадовго — незабаром із боку суміжної лоджії крізь нещільно причинені двері донеслися м'які, стишені акорди гітари.
Кайден неквапливо перебирав струни, граючи ту саму повільну, трохи меланхолійну мелодію, яку Джуліан завжди так любив слухати.
Екран телефона на ковдрі коротко спалахнув світлом.
Повідомлення від Кайдена:
«На добраніч».
Джуліан посміхнувся кутиками губ, швидко набрав коротку відповідь:
«На добраніч».
Він натиснув «відправити», заблокував екран і відклав телефон на тумбочку поруч із ліжком.
Заплющивши очі, Джуліан зручніше вмостився на подушці й розслабився, дозволяючи тихим звукам гітари за стіною м'яко заколисувати його до самого сну.