6 глава

Випускний клас — період, коли їм із Зейном було майже по вісімнадцять. Вони стояли біля машини Зейна, чекаючи на решту. Зейн розслаблено спирався стегном об крило автомобіля й щось ліниво торочив, час від часу машинально крутячи ключі в пальцях, але Кайден його майже не чув. Його увага була повністю прикута до авто Дарена, яке щойно припаркувалося неподалік.
Пасажирські дверцята відчинилися, і з машини старшого брата вийшов Джуліан.
Кайден мимоволі затамував подих, проводжаючи поглядом кожен його рух. Джуліан був на рік молодший, але тримався з такою безумовною самовпевненістю, ніби весь цей світ за замовчуванням належав йому.
І він був бісівськи гарним. Худорлявий, із мінімумом м'язового рельєфу, але з витонченим силуетом. Його темне, трохи скуйовджене, текстурне волосся недбало спадало на чоло, а на ключицях, ледь зблискуючи під сонцем, лежав тонкий ланцюжок із маленьким кулоном у формі серця. Та найбільше Кайдена завжди зачаровував його погляд — виразні сіро-зелені очі, у яких переважала саме зелень.
Джуліан рухався спокійно та впевнено. У кожному його кроці й повороті голови відчувалися невимушена самоповага та легка гордовитість, що робили його недосяжним і водночас неймовірно привабливим.
Зейн помітив, що друг уже кілька секунд не реагує на слова, і простежив за напрямком його уваги. На губах з'явилася коротка, майже насмішкувата усмішка.
— Кай, мені реально похрін, хто тобі подобається: дівчата чи хлопці, — Зейн тихо хмикнув. — Але, бля, молодший син Канга... Ти взагалі розумієш, що з тобою зробить Дарен, якщо дізнається, що ти пускаєш слини на його брата?
Кайден скоса глянув на друга, і кутик його губ здригнувся. Здавалося, слова Зейна його більше розважали, ніж справді турбували.
— Ти реально думаєш, що я боюся Дарена?
Зейн перестав крутити ключі й опустив руку. На кілька секунд затримав на Кайдені погляд, ніби намагався зрозуміти, чи той справді настільки впертий, чи просто навмисно провокує.
— Боятися й керуватися здоровим глуздом — це дві різні речі, — Зейн трохи випростався, відвівши плече від кузова. — Я про те, що в нього є всі підстави й абсолютно повне право не дозволити тобі навіть близько наближатися до Джуліана.
Кайден на мить перевів увагу в бік шкільних воріт, а потім знову повернувся до друга.
— Він мені подобається, а на все інше мені похрін, — відрізав Кайден.
Він відштовхнувся від капота, відчинив пасажирські дверцята й дістав свій рюкзак. Недбало закинувши його на одне плече, Кайден повільною, упевненою ходою рушив до шкільних воріт.
Зейн кілька секунд залишався біля машини, дивлячись йому вслід. Потім похитав головою.
— Поговорили... — закотив очі Зейн і роздратовано видихнув, укотре переконавшись у впертості друга.
Він зачинив дверцята й попрямував слідом.
Зейн ішов позаду, щось невдоволено бурмочучи під ніс, але Кайден його вже практично не чув. Його думки були далеко від шкільного подвір'я — десь там, у листуванні, з якого два тижні тому все й почалося.
Дістати номер Джуліана для Кайдена не склало жодних труднощів. Усе стартувало з імпульсивного кроку: одного лаконічного повідомлення в iMessage, відправленого пізно ввечері. Кайден тоді навіть не сподівався на відповідь. Він був переконаний, що Джуліан або проігнорує незнайомий контакт, або з притаманною йому холодністю коротко відріже будь-які спроби зав'язати розмову.
Але Джуліан відповів.
І той перший короткий текст непомітно запустив ланцюгову реакцію. Протягом останніх двох тижнів їхній екранний діалог став чимось постійним. Кожен день починався з легкого «Доброго ранку» й закінчувався тихим «Спокійної ночі», між якими вміщувалися години листування про все на світі. Вони ділилися випадковими думками, недбалими жартами й короткими фразами, які поступово скорочували відстань між ними.
Для Кайдена ці два тижні перетворилися на новий, майже маніакальний ритм: чекати, поки на екрані спалахнуть знайомі сіро-зелені відтінки фотографії профілю й з'явиться сповіщення про нове повідомлення. І саме тому зараз, бачачи впевнену ходу Джуліана наживо, Кайден більше не міг і не хотів удавати, ніби вони одне для одного — просто незнайомці.
Пізніше новим рівнем у їхньому спілкуванні стали шкільні тренування.
Кайден із Зейном грали в шкільній команді з американського футболу. Зейн був її капітаном — жорстким, вимогливим і авторитетним, а Кайден обіймав найвідповідальнішу позицію на полі — квотербека. Він був справжнім мозком команди: саме Кайден задавав ритм гри, віддавав паси й умить ухвалював рішення, від яких залежав результат кожного розіграшу. Зазвичай на тренуваннях він повністю вимикав зовнішній світ, зосереджуючись лише на м'ячі та комбінаціях.
Усе змінилося того дня, коли на трибунах уперше з'явився Джуліан.
Він приходив без зайвого галасу, обираючи місця вище, подалі від решти глядачів. Спокійно сідав на дерев'яну лаву, тримаючись із тією ж безумовною впевненістю, і просто спостерігав.
Для Кайдена це стало справжнім випробуванням. Тепер щоразу в паузах між комбінаціями, коли легені пекло від бігу, а піт застилав очі, Кайден знімав шолом і підводив голову. І щоразу ловив на собі той самий погляд.
Джуліан дивився прямо на нього — уважно, з невимушеною, дещо дражливою зацікавленістю. Він не відвертався, коли їхні очі зустрічалися, а лише мружився, змушуючи Кайдена втрачати концентрацію та відчувати, як прискорюється пульс далеко не лише від фізичного навантаження.
Того дня трохи вище на трибунах сиділи Кіліан із Нейтаном. Вони звично стежили за ходом тренування, коли Кіліан почав помічати дивну деталь: у кожній перерві між розіграшами Кайден замість відпочинку кидав погляди в один і той самий сектор.
Кіліан спершу лише примружився, простежуючи за напрямком уваги молодшого брата. Потім його вираз обличчя змінився.
Осягнувши все, Кіліан відверто охренів. Кайден дивився прямо на Джуліана Канга.
Джуліан сидів у розслабленій позі, ліниво крутив у руках пляшку з водою й не зводив із Кайдена уважного погляду.
Кіліан від подиву штовхнув Нейтана плечем.
— З яких пір Джуліан Канг взагалі цікавиться американським футболом?
Нейтан, який нічого не розумів, лише знизав плечима й спантеличено похитав головою.
— Ти про що взагалі розмовляєш?
Кіліан не відповів словами. Лише виразно кивнув спочатку на Джуліана, а потім перевів увагу на Кайдена, даючи Нейтану змогу самому скласти докупи цей пазл.
Нейтан кілька секунд мовчки спостерігав за обома. Його брови поволі піднялися, а обличчя витягнулося від аналогічного шоку.
— Бля... Що взагалі відбувається? — витиснув із себе Нейтан. — Це ж якийсь капець.
Замість пояснень Кіліан лише знову кивнув у бік поля. Цього разу Нейтан уже не потребував підказок.
І те, що Кіліан дізнався згодом, остаточно підтвердило найгірші й найдивовижніші здогадки.
Майже щовечора Кайден із Джуліаном виїжджали в місто. Вони годинами засиджувалися в затишних закладах, разом вечеряли або просто блукали напівпорожніми галереями цілодобового торгового центру.
Але найбільше Кіліана вразив навіть не сам факт їхніх зустрічей. Спостерігаючи за братом здалеку, він бачив, як Кайден дивувався кожному слову Джуліана й посміхався — так щиро, м'яко й відкрито, як Кіліан не бачив за всі вісімнадцять років його життя.
Саме це остаточно переконало його, що справа вже зайшла надто далеко.
Кіліан зачекав, поки Кайден зайде до своєї кімнати, і зайшов слідом, зачинивши за собою двері.
— Або ти це все негайно припиняєш, — викарбував Кіліан, виділяючи кожне слово, — або це припиню я сам.
Кайден стояв прямо навпроти нього, непорушно, наче виточений із каменю. Руки витягнулися вздовж тіла, а пальці з силою стиснулися в кулаки — так міцно, що кісточки побіліли від напруги.
Він мовчки тримав погляд на старшому братові, не роблячи жодної спроби виправдатися чи перебити його. Лише щелепа час від часу напружувалася, видаючи те, чого він не дозволяв собі сказати вголос.
Він не сказав нічого у відповідь. Погляд на мить зісковзнув убік, до вікна за плечем Кіліана, і затримався там — аби не дивитися старшому братові прямо в очі. Великий палець однієї руки боляче впивався в долоню, і Кайден навіть не намагався послабити хватку.
Кіліан зробив коротку паузу, провів язиком по внутрішньому боці щоки й трохи відвів голову, ніби стримуючи себе, перш ніж продовжити.
— Ти ж розумієш: якщо наш батько ще зможе хоч як-небудь адекватно прийняти те, що відбувається між тобою й Джуліаном... — Кіліан трохи понизив голос, але від цього той став лише гострішим. — То Еверетт Канг з глузду з'їде. Він просто нахрен усе зруйнує. У нас і без того між родинами все ледве тримається купи. Ти чудово знаєш, наскільки ця ворожнеча між батьками отруює нас і як вона впливає на все наше життя. І що робиш ти? Ти тупо береш і зависаєш на молодшому з Кангів!
Кайден повів плечем, але не підняв голови. Кіліан, однак, не зупинився.
— Це ж просто ідеальний привід для них зненавидіти один одного ще дужче. Це додасть батькові таких проблем, із якими він і так ледве дає собі раду. Ти можеш бодай колись подумати про когось, крім себе та власних примх?
Кайден не вимовив жодного слова. Він продовжував стояти мовчки, витягнувши руки вздовж тіла зі стиснутими до білизни кулаками, і просто слухав.
Кіліан на кілька секунд замовк. У кімнаті стало чути лише рівномірне гудіння кондиціонера.
Потім він видихнув і вже спокійніше продовжив:
— Я розумію, — мовив він із тиском. — Тобі зараз здається, що це підліткове кохання — найважливіше у світі. Ти думаєш, що не зможеш без нього жити. Але розплющ очі й подивися на реальність. Ставки надто високі, Каю. Батько й так заледве тримає удар під постійним тиском старого Канга. Нам не потрібні нові тригери, які спровокують черговий спалах агресії з боку Еверетта.
У кімнаті запала важка, глуха тиша.
Кайден не ворухнувся. Лише на мить заплющив очі, а потім знову розплющив їх і втупився кудись убік. Кіліан більше нічого не додавав — він сказав достатньо і тепер лише спостерігав за братом.
Кайден поволі опустив голову, не відриваючи погляду від власних побілілих кісточок пальців. Мовчав довше, ніж зазвичай собі дозволяв, і саме в цьому мовчанні ховалася вся відповідь, якої Кіліан чекав.
І саме в цю хвилину, крізь стиснуті зуби й глуху безвихідь, у ньому дозріло єдино можливе, але руйнівне рішення: він мусить відпустити Джуліана. Мусить обірвати все сам, поки цей вогонь не знищив геть усе навколо.
Після цієї розмови Кайден кілька годин нерухомо лежав у своїй кімнаті. Він дивився в стелю, майже не кліпаючи, а в голові знову й знову лунали суворі, безжальні слова Кіліана, розбиваючи вщент будь-які надії.
За вікном давно змінилося світло, але Кайден так і не поворухнувся. Телефон лежав поруч на ліжку екраном донизу. Він кілька разів простягав до нього руку, але щоразу зупинявся за кілька сантиметрів.
Зрештою він усе ж узяв телефон. Пальці слухалися погано, майже заніміли від внутрішньої напруги. Натиснувши на знайомий контакт, Кайден набрав лише один короткий рядок:
«Ми більше не можемо спілкуватися».
Він кілька секунд тримав палець над кнопкою відправлення. Потім усе ж натиснув «Надіслати» й знову кинув ґаджет на ліжко.
Кайден відкинувся на подушку й заплющив очі. Насправді він зовсім не хотів ставити в їхніх стосунках остаточну крапку. Йому просто був життєво необхідний час — розібратися в цій складній ситуації, зважити всі ризики й зрозуміти, наскільки він насправді готовий боротися за те, що вже встигло зародитися між ним і Джуліаном.
Але Джуліан вирішив усе по-своєму.
Його відповіддю була тиша.
Кайден чекав. Спершу кілька хвилин, потім годину, потім майже весь вечір. Екран телефону залишався порожнім.
А вже через чотири дні Кайден випадково дізнався від спільних знайомих новину, яка остаточно вибила ґрунт із-під ніг: Джуліан забрав документи зі школи.
Кайден тоді навіть не одразу зрозумів, що саме почув.
Виявилося, що той планує негайно переїхати до Франції, аби продовжити навчання в Парижі — там мешкала його рідна тітка по маминій лінії.
Джуліан просто спалив усі мости, не залишивши їм жодного шансу.
На цьому їхня історія різко й боляче обірвалася.
Наш час.
Сонце повільно заливало світлом затишну обідню зону — той самий світлий куточок біля кухні, де так приємно пахло кавою та гарячою їжею. Дарен стояв біля плити, чаклуючи над великою пательнею: бекон дзвінко шкварчав у жирі, а яєчня вже бралася апетитною білою скоринкою по краях.
Кайден і Меделін сиділи навпроти одне одного за дерев'яним столом. Це була та сама лінива, буденна розмова, яка зазвичай точиться між своїми за сніданком, коли ніхто нікуди не поспішає.
— Та ні, Італія — це взагалі не моє, — Меделін обхопила пальцями теплий кухоль, підсумовуючи свою розповідь і трохи знизавши плечима. — Спека, постійне нищівне сонце, пил... Я там просто виснажувалася. Мені потрібні густі ліси штату Мен. Оце наше вологе повітря, запах хвої, Портленд... До цього звикаєш настільки, що в будь-якій іншій точці планети почуваєшся не в своїй тарілці.
— А я думав, ти сумуєш хоча б за справжньою пастою, — хмикнув Дарен від плити, не обертаючись і вправно перекладаючи лопаткою рум'яні скибочки бекону на тарілку.
Кайден усміхнувся, збираючись щось відповісти, але затишну побутову теревеню перервав важкий крок у коридорі.
До кухні один за одним увійшли Вонг і Джуліан.
Погляд Меделін одразу зачепився за Вонга. Вона нахилилася до Кайдена і, майже торкаючись губами його вуха, стиха шепнула:
— От як можна виглядати так шикарно навіть у звичайних піжамних штанах і розтягнутій домашній футболці?
Кутики губ Кайдена смикнулися, і він повернув голову до Джуліана.
Той теж не особливо переймався ранковим дрескодом. На ньому були звичайні сірі спортивні штани й проста біла майка. Скуйовджене після сну волосся та напівзаплющені сонні очі додавали йому тієї самої ранкової ніжності, яку Кайден пам'ятав надто добре.
— Доброго ранку, — пролунало від дверей.
— Привіт, — практично в один голос відгукнулися Меделін і Кайден.
Дарен повернувся від плити, всміхнувся їм обом і теж кивнув на привітання. Джуліан ліниво підійшов до брата, зупинився поруч і з ледь відчутним зітханням схилив лоб йому на плече, шукаючи опори.
Дарен трохи повернув голову до нього.
— Не виспався? — із легким кепкуванням і турботою спитав він.
Джуліан лише мовчки похитав головою з боку в бік, навіть не піднімаючи її з його плеча.
Вонг пройшов до холодильника, дістав молоко й попрямував до кавомашини. Він поставив першу чашку, натиснув кнопку подвійного еспресо і, дочекавшись, поки густа темна рідина заповнить денце, плеснув туди зовсім трохи молока. Потім дістав більшу чашку, підставив її під дозатор і вибрав «лате».
Поки машина тихо збивала молочну піну, Джуліан нарешті звів голову. Його очі зустрілися з очима Кайдена.
На кілька секунд між ними завис мовчазний контакт.
Джуліан витримував його чесно, але першим не витримав і опустив очі. Кайден же не поспішав відводити свої. Обличчя залишалося спокійним, хоча пальці на краю столу ледь помітно стиснулися.
Сидячи поруч, Меделін не пропустила цієї деталі. Вона підхопила Кайдена під руку, пригорнулася та вмостила підборіддя йому на плече.
— Боже, ви такі милі, — тихо шепнула вона йому просто у вухо.
Кайден похитав головою, ніби відмахуючись від її слів, але куточки губ усе одно здригнулися в стриманій посмішці.
Раптом у передпокої лунко клацнув замок, і вхідні двері відчинилися. До будинку зайшов Накай, а слідом за ним усередину влетів Коба. Пес стрімко перетнув їдальню й забіг просто на кухню, прямуючи до Дарена.
Дарен одразу присів, м'яко погладив пса по голові й тепло чмокнув його в лоб.
— Добре погуляли? — запитав він, підвівши голову до Накая.
Накай зупинився в дверях, спершись плечем об одвірок, і просто кивнув на знак «так».
Коба розвернувся до тих, хто сидів за столом. Він зупинив увагу на Кайдені й легенько, прохально заскавулів.
— Ну, привіт, велетню, — посміхнувся Кайден і простягнув до нього руку.
Коба миттєво рвонув до столу. Підвівшись на задні лапи, пес поклав передні Кайдену на коліна й уткнувся вологим носом йому в груди. Кайден м'яко провів долонею по його голові, але раптом трохи скривився.
— Тільки не кажи, що ти знову їв у лісі якісь пташині чи білчині какашки...
Коба завмер, схиливши голову набік, ніби справді чудово розумів, про що мова.
Кайден звів на нього зелено-горіхові очі, з удаваною суворістю витріщаючись на пса, і в наступну секунду кухня вибухнула загальним сміхом.
— То що, поїхали? — спитав Накай.
Дарен одразу припинив поратися біля плити, вимкнув конфорку й витер руки рушником. Востаннє глянувши на Кобу, він попрямував до сходів, що вели на другий поверх.
— Зараз переодягнуся — і їдемо, — кинув він через плече.
— Допомога потрібна? — гукнув йому навздогін Кайден.
Дарен зупинився біля перших сходинок, обернувся й подивився на нього.
— Так, було б непогано.
— Окей, тоді ми з Зейном під'їдемо трошки пізніше.
Промовляючи ці слова, Кайден на секунду знову глянув на Джуліана. Той саме звів очі — розсіяний, але дивно уважний. Їхній контакт тривав лише коротку мить, немов тихий несказаний жест, перш ніж Джуліан підібгав губи й відвернувся до кавомашини.
Вонг спокійно забрав із підставки велику чашку з пишною молочною піною й поставив її перед Джуліаном.
— Твоє лате, — м'яко мовив він, після чого з розсудливим виглядом відпив ковток свого міцного еспресо.
Меделін, яка все ще не випускала рукав Кайдена, грайливо потягнулася й підперла підборіддя долонями.
— А мені чарівне кавове зілля не перепаде, пане бариста? — з посмішкою спитала вона, переводячи погляд на Вонга.
Вонг невловимо вигнув брову, але в його суворих очах мигнула тепла іскра.
— Тобі як завжди, з корицею? — відгукнувся він, уже тягнучись до полички зі спеціями, гармонійно вливаючись у загальну ранкову метушню.
— Поїхали, погуляємо містом? — раптом запропонувала Меделін, і її погляд ковзнув із Джуліана на Вонга.
Джуліан подивився на неї й легенько знизав плечима: мовляв, чому б і ні?
Кайден повільно підвівся з-за столу. Ще на секунду затримав погляд на Джуліані — довгий і незбагненний, — після чого розвернувся й піднявся сходами на другий поверх, зникнувши у своїй кімнаті.
— Справді, чому б ні? — підхопив Вонг. — Тим паче, можна заїхати в той величезний гіпермаркет. Заодно докупимо якісь речі перед навчальним семестром.
— До речі, познайомлю вас із Ерікою, — додала Меделін і, вимовивши ім'я подруги з особливим підтекстом, виразно глянула на Джуліана.
Почувши це ім'я, Джуліан стиснув пальцями чашку з лате. Зробив швидкий ковток, дивлячись кудись повз обох.
— Хто така Еріка? — буденно поцікавився Вонг.
— Моя хороша подруга, — вимовила Меделін, знову не зводячи очей із Джуліана.
Джуліан повільно зробив ще один ковток кави, перевів погляд із Меделін на Вонга і спокійно вимовив:
— Еріка — це дівчина Кайдена.
Меделін одразу закусила нижню губу. А Вонг, із притаманною йому звичною стриманістю, лише примружив очі й повільно звів брови до перенісся.
Решту дня аж до самого вечора Меделін, Джуліан і Вонг провели в місті.
Перший ковток свободи від дому дав про себе знати вже на парковці гіпермаркету — Меделін ледь не бігцем тягнула за собою візок, а Вонг, ідучи слідом, кидав репліки таким тоном, ніби йому доводилося робити це щотижня. Вони блукали між нескінченними рядами, приміряючи одне одному дурнуваті капелюхи заради сміху, сперечаючись, чи потрібен Джуліану новий рюкзак, чи старий ще протягне рік, і по черзі тягли до візка все, що здавалося смішним, корисним чи просто впало в око. Вонг мовчки поклав у кошик пачку його улюбленої кави, навіть не питаючи; Джуліан це помітив, але нічого не сказав. Кавові паузи між рядами, суперечка з приводу канцелярки, легкий сміх над черговим невдалим капелюхом — усе це поступово послаблювало напруження, з яким Джуліан прокинувся вранці, і до середини дня його плечі вже трималися вільніше.
Поки вони ходили між стелажами, наповнюючи візок різноманітними дрібницями, Меделін раптом радісно скрикнула й помахала рукою кудись убік.
До них, легко посміхаючись, наближалася Еріка. Вона була стрункою, навіть худорлявою, але ця витонченість лише додавала їй особливого шарму. Обличчя дівчини було виразним і гарним, із великими темними очима, які, здавалося, відразу вбирали в себе все навколишнє. Довге хвилясте волосся кольору темного меду розсипалося по плечах, коли вона підійшла ближче. Еріка була вдягнена просто, але стильно: чорний топ із ніжним мереживом, сині джинси.
Меделін одразу почала щось жваво розповідати подрузі, розмахуючи вільною рукою, а Еріка привітно кивала, час від часу кидаючи зацікавлені погляди на Джуліана та Вонга.
Дівчина виявилася відкритою, товариською та легкою в спілкуванні — без жодної зверхності чи удаваності. Вона щиро сміялася, без зусиль підхоплювала будь-яку тему й одразу створювала навколо себе розслаблену, дружню атмосферу. Джуліан упіймав себе на думці, що йому легко поруч із нею — просто, без жодного другого дна.
Близько одинадцятої вечора нічний Портленд уже повністю затягло темрявою та мерехтінням вуличних ліхтарів. Компанія вирішила завершувати цей довгий день і перш за все завезла Еріку додому.
Вона мешкала в одному з елітних центральних районів міста. Автомобіль зупинився біля вишуканого будинку з доглянутим подвір'ям і м'яким підсвічуванням фасаду — строгий і водночас затишний вигляд будівлі одразу підкреслював чималі статки її родини.
Попрощавшись із дівчиною й обмінявшись теплими побажаннями добраніч, Меделін, Вонг і Джуліан нарешті вирушили до себе.
Коли вони повернулися додому, в будинку панувала вечірня тиша. Насичений день — із нескінченними шопінг-рядами, новими знайомствами та годинами на ногах — дався взнаки. Плечі самі опускалися, а кроки сходами стали важчими, ніж уранці. Не затіваючи більше розмов, вони тихо побажали одне одному добраніч і розійшлися по кімнатах.
Джуліан на мить прислухався. За стіною панувала повна тиша — схоже, Кайден ще не повертався.
Він узяв дві подушки, плед, книжку й вийшов на лоджію. Напівтемряву розрізало м'яке світло настільної лампи біля широкого шкіряного дивана. Зібравши під себе ноги й укрившись пледом, Джуліан розгорнув книжку. Повітря з боку лісу, попри вечір, залишалося теплим.
Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як із суміжної кімнати почулися кроки. Спалахнуло світло. Палець Джуліана завмер на краю сторінки.
Скляні двері тихо змістилися вбік. У проході з'явився Кайден, спираючись плечем об раму: світло-бежева футболка, шкірянка, широкі джинси, що заломлювалися над кросівками.
— Привіт.
— Привіт, — Джуліан опустив увагу до книжки, не гортаючи сторінку. Кілька секунд він просто водив кінчиком пальця по сухому зрізу паперу.
Кайден відштовхнувся від рами й ступив на лоджію. Не поспішаючи, підійшов до дивана й сів поруч, залишивши між ними невелику відстань.
У повітрі одразу розлився його парфум. Той самий — із гіркуватим деревним відтінком. За два роки Кайден розширився в плечах, риси обличчя стали жорсткішими, але цей запах залишився незмінним.
Кутик губ Джуліана на мить сіпнувся, але так і не склався в усмішку.
— Думав, ти нескоро повернешся.
Кайден відкинув голову на шкіряну спинку й недбало провів долонею по волоссю.
— Якби ти знав, що я повернуся раніше, ти б читав у себе в кімнаті.
Джуліан перегорнув сторінку.
— Я не кожного дня вештаюсь десь до ранку, — продовжив Кайден, дивлячись на його профіль. — Здебільшого вечорами я вдома. На задньому дворі з усіма. Або у своїй кімнаті.
— Мені не обов'язково про це знати.
Палець Джуліана завмер на тексті.
Кайден трохи нахилив голову, розглядаючи його обличчя.
— А я хочу, щоб ти це знав.
Джуліан відклав книжку й почав збирати плед, готуючись підвестися.
— Я піду до себе.
Долоня Кайдена коротко торкнулася його коліна, зупиняючи рух.
— Джуліане, подивись на мене.
Джуліан не підняв очей. Методично розправляв край тканини, загортаючи її шар за шаром.
Кайден прибрав руку, підвівся й присів прямо перед диваном — так, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Подивись на мене і скажи, що більше нічого не відчуваєш.
Пальці Джуліана сильніше стиснули плед. Кісточки побіліли.
Він завмер.
За кілька секунд усе ж підвів очі.
Дивився прямо на Кайдена — надто довго для звичайної розмови. Потім рівним, сухо зрізаним тоном сказав:
— Я до тебе нічого не відчуваю.
Кайден не відвів очей. Кілька секунд його обличчя залишалося нерухомим, а потім лівий кутик губ повільно пішов угору.
— А чому твої очі говорять абсолютно інше?
Джуліан різко підвівся з дивана, прихопивши книжку й плед, на ходу зачепивши плечем шкірянку Кайдена.
— На добраніч. І до речі... дівчина у тебе симпатична. Навіть гарна.
Кайден підвівся слідом, але не зробив жодного кроку наздогін.
— І тобі на добраніч.
Джуліан зайшов до кімнати, зачинив двері й одним рухом засмикнув щільні темно-сірі штори. Кинув книжку на стіл, ліг на ліжко й закинув руки за голову.
Телефон на покривалі відгукнувся короткою мелодією.
На екрані висвітився невідомий номер.
Джуліан зняв слухавку.
— Алло.
— Що за книжку ти читав? — голос Кайдена, упізнаваний навіть без жодного вступу.
Джуліан відвів телефон від вуха, поглянув на екран і знову повернув його до скроні.
— Звідки в тебе мій номер?
— Це має значення? — У слухавці пролунав тихий видих. — Давай повечеряємо завтра разом десь у місті.
— Ти при своєму розумі? — сухо кинув Джуліан.
— Ні? — у голосі Кайдена почулася усмішка.
На обличчі Джуліана теж промайнула усмішка, хоч він і опустив очі до стелі, ніби соромлячись цього.
— Ні, Кай.
— Мені завжди подобалося, коли ти мене так називав.
Джуліан сперся плечем об спинку ліжка й опустив погляд на стіл.
— Тебе всі так називають.
— Ти вимовляєш це по-іншому.
У слухавці запала пауза.
Джуліан провів пальцем по краю тумбочки.
— Чому Еріка не живе разом із тобою в будинку? — запитав він, змінюючи тему.
— То що за книжку ти читав? — так само ухильно відповів Кайден.
Джуліан на мить заплющив очі, здаючись.
— «Інститут».
— Стівена Кінга?
— Угу.
— Я нещодавно перечитував «Кладовище домашніх тварин».
— Люблю цю книжку, — мовив Джуліан.
— Я знаю.
Знову тиша.
— Хто для тебе Вонг? — раптом запитав Кайден, і в голосі вже не було й тіні жарту.
Джуліан звів брови, здивований і трохи роздратований самим питанням.
— То чому Еріка не живе разом із нами? — так само ухилився він, повертаючи розмову назад.
На тому кінці пролунав короткий шелест, а потім віддалений голос Кайдена, тепер уже спрямований не на Джуліана:
— Так, Кіліане. Я у себе. Збираюся спати. Зачини двері, будь ласка.
Шум знову наблизився до динаміка.
— Вибач. Кіліан геть здурів.
Джуліан помовчав.
— Він знає? — тихо спитав він.
— Так.
— Давно?
— Так.
Кайден замовк — цього разу довше.
Джуліан дивився на вимкнений екран монітора навпроти, слухаючи лише рівне дихання в динаміку.
— Ти можеш не блокувати цей номер? — нарешті спитав Кайден.
Джуліан кілька секунд крутив телефон у пальцях. Потім провів великим пальцем по його краю й нарешті відповів:
— Можу.
На іншому кінці настала коротка пауза.
— На добраніч, — тихо мовив Кайден.
— На добраніч, — відповів Джуліан і лише тоді поклав слухавку.