5 глава

На задньому дворі вже давно пахло смаженим м'ясом і деревним димом. З боку тераси стишено лунала музика, на масивному дерев'яному столі тіснилися пляшки й миски із салатами, а біля гриля Накай спокійно перевертав щипцями шматки на ґратах.
Джуліан сидів трохи осторонь у глибокому кріслі, повільно обертаючи в пальцях склянку з льодом і спостерігаючи за ними. Лід тихо дзенькав об скло щоразу, коли він змінював хватку.
Поруч із Накаєм, упершись стегном у край металевого бортика, стояв Дарен. Він щось тихо говорив, час від часу розмахуючи пляшкою пива. Накай слухав, зрідка кидав короткі репліки, трохи нахиляючи голову, і ледь усміхався куточками губ. Дарен тихо засміявся у відповідь і відпив ковток.
Поруч, на прохолодній траві, розвалився Коба. Пес закинув лапи вгору, важко зітхнув і демонстративно ігнорував увесь навколишній шум. Його боки ліниво здіймалися від дихання. Джуліан затримав на ньому погляд, і кутики губ мимоволі поповзли вгору.
Для Джуліана ця картина виглядала незвично. Дарен ніколи й нікого надто близько до себе не підпускав — ще зі школи тримав навколо чітку, холодну дистанцію. Не шукав компаній, не прагнув схвалення й ніколи не дозволяв людям знати про себе більше, ніж було необхідно. Навіть із давніми знайомими залишався стриманим та зібраним.
А з Накаєм усе працювало інакше.
Раніше їхні шляхи не перетиналися. Усе, що знав про нього, чув від того ж таки Дарена.
Накай Ред Клауд був із родини, за якою стояв реальний, вагомий вплив. Його батько й дід були ключовими фігурами у племінній раді — людьми, які роками займалися управлінням територіями громади, юридичними питаннями землі, мільйонними бізнес-проєктами й захистом інтересів своєї нації. Накая з дитинства готували не до ролі романтизованого «вождя» з книжок, а до сучасного прагматичного лідерства. До ролі людини, яка вміє вести жорсткі переговори з державою, контролювати ресурси й захищати своє.
Звідси, мабуть, і походила його манера триматися — вивірена, зібрана й залізно дисциплінована. Він не підвищував голос без потреби й не витрачав десяти слів там, де можна було обійтися одним.
Джуліан спостерігав, як Накай точними рухами орудує щипцями, контролюючи вогонь. То трохи прикриє заслінку, то відсуне шматки м'яса від найгарячішої ділянки ґрат. Жодного зайвого руху.
І саме тому ця картина викликала посмішку. За спиною Накая була сім'я, яка мала вплив на майбутнє всієї громади, а сам він уже чітко розумів, яка відповідальність упаде на його плечі за кілька років. Але просто зараз цей хлопчисько стояв біля розпеченого гриля й із абсолютно серйозним виразом обличчя сперечався з Дареном через ступінь прожарення на грилі.
З-за рогу будинку, там, де масивні двері підвалу виходили просто на затінену частину подвір'я, з'явилися Вонг та Меделін. У руках Вонга глухо поскрипував важкий дерев'яний ящик, а Меделін ішла поряд, обережно притискаючи до грудей дві прозорі пляшки джину.
Вони рухалися неквапливо, підлаштовуючи крок один до одного. Дівчина час від часу кидала на Вонга лукаві погляди з-під опущених вій і щось говорила тихим, ледь чутним голосом. Вибившись із зачіски, пасмо волосся постійно спадало їй на щоку. Меделін м'яко прибирала його за вухо й на паузах між фразами закушувала нижню губу.
Вонг слухав її надзвичайно уважно, схиливши голову в її бік. Він ловив кожне слово й час від часу відповідав короткими, але зваженими репліками. На губах дівчини після них з'являлася ледь помітна усмішка.
— ...і якщо бути відвертою, я й сама спочатку не зовсім розуміла, чого від цього чекати, — тихо донеслася остання фраза Меделін, коли вони врешті наблизилися до зони відпочинку.
Джуліан, який досі ліниво витягнув ноги біля столу, перевів увагу з їхніх постатей на вміст ящика.
Усередині мальовничо вклалися яскраві лимони, темно-зелені лайми, кілька пляшок тоніку та упаковка скляних пляшечок із барвистими міксами для коктейлів.
Зробивши останній крок, Меделін із легким скляним передзвоном поставила обидві пляшки джину на стіл і, прихопивши порожній келих, опустилася на плетений садовий диванчик поруч із Джуліаном, але її увага ані на мить не переключилася на нього. Вона продовжувала дивитися знизу вгору на Вонга, який акуратно опустив ящик на край стільниці й випростався.
Меделін поправила пасмо за вухом.
— А взагалі... Нейтан насправді дуже класний, — вимовила вона, трохи нахиливши голову. На її губах майнула усмішка, яка з'являється, коли згадуєш когось знайомого мало не з дитинства.
Вонг зупинився біля столу й склав руки на грудях, готуючись слухати. Меделін на мить затримала погляд на його обличчі й заговорила далі:
— Його батько — сенатор. Причому не той випадковий тип, якого згадують тільки під час виборчих кампаній. У нього реально величезний вплив у штаті. Нейтан із самого дитинства виріс у цьому середовищі. Я, до речі, пам'ятаю його ще з тих часів, коли він був худющим підлітком і постійно тягався за Кілліаном хвостиком.
— Тобто типовий мажор? — із легкою напівусмішкою уточнив Вонг, трохи вигнувши брову. — Золота молодь?
— Ну, приблизно, — дівчина похитала головою. — Він справді любить дорогі речі. Хороші ресторани, машини, гучні вечірки... Може спокійно витратити за вечір суму, від якої я б особисто почала нервувати. Брат завжди сміявся з цього — казав, що Нейтан навіть у чотирнадцять розраховувався за всіх у кіно так, ніби це нормально.
Вонг ледь підняв брову й перевів погляд на ящик із тоніком. Кінчиками пальців він машинально постукав по власному передпліччю.
— І тебе це не дратує?
— Та ні. Бо він не робить із цього шоу, — Меделін знизала плечима. — Для нього це просто звичайне життя. Він не ходить і не розповідає всім, скільки коштує його машина чи де він вечеряв учора. Якщо в нього є можливість купити щось дороге — він просто купує. Якщо хоче піти в хороший ресторан — іде. Він до цього звик із дитинства. Я бачила це на власні очі — стільки років він то заходив до нас додому, то тягав за собою брата казна-куди.
— Тобто гроші для нього — просто... фон?
— Приблизно так, — Меделін кивнула, крутячи келих між пальцями. Скло тихо ковзало під її великим пальцем. — Він не якийсь довбаний ідіот із татусевими грошима. Нейтан справді приємний. Дуже комунікабельний, завжди знає, як поводитися з людьми. Навіть зі мною — коли я була ще дурною дівчинкою-п'ятикласницею, яка плуталася під ногами в нього з братом, він єдиний ніколи мене не проганяв.
Вонг схилив голову набік.
— А що в ньому тоді головне?
— Те, що він чудово знає правила цього світу. Політичного, публічного, — Меделін провела пальцем по скляному боці пляшки. — Його змалечку вчили, як триматися. Запам'ятовувати імена, правильно вітатися, розуміти, кому що сказати, а кому краще взагалі нічого не говорити. Як посміхатися перед камерами, як поводитися на прийомах і як не сказати зайвого навіть тоді, коли дуже хочеться. Я бачила, як він тренувався ще підлітком — брат тоді з нього підколював, а зараз це в Нейтана виходить так, ніби він і не думає над цим узагалі.
Вонг трохи опустив руки. Він слухав, не перебиваючи, і лише раз коротко кивнув.
— Тобто він із тих, хто просто вміє подобатися всім?
— Саме так. І це навіть не удаване, розумієш? — Меделін легенько знизала плечима. — Нейтан справді легко знаходить спільну мову з людьми. Просто він ще й чудово знає, як це робити правильно.
Вона на мить замовкла, а тоді додала:
— А якщо копнути глибше... У його родини величезна купа зв'язків. Бізнес, юристи, чиновники. Якщо нам потрібно буде дізнатися щось через офіційні канали — Нейтан за хвилину знайде того, хто знає потрібну людину. Досить одного дзвінка батькові, і той уже все владнає.
Вонг нічого не відповів, лише кивнув. Він на секунду опустив очі на ящик, обмірковуючи почуте.
Меделін заговорила тихіше:
— І він навіть не сприймає це як щось особливе. Для нього нормально знати, кому подзвонити, якщо виникла проблема. У його сім'ї завжди був хтось, до кого можна звернутися. Він просто змалечку до цього звик.
Розмову перервав гучний голос збоку басейну.
— Вонг, ну реально, йди мені допоможи! — раптово вигукнув Нейтан із самого верху високої розсувної драбини, дивлячись зверху вниз.
Вонг лише посміхнувся, похитав головою й рушив у його бік.
Нейтан тим часом балансував під стріхою кам'яної альтанки біля басейну. Він намагався розтягнути довгу гірлянду з великими скляними лампочками, які мали створити особливу атмосферу, коли стемніє. Проте дріт безнадійно заплутався в його руках. Кілька лампочок звисали нижче за інші й тихо погойдувалися від кожного руху.
Від гучного вигуку Нейтана Коба різко підняв вуха. Звівши голову, пес пружинисто підвівся з трави.
— Дарене, тримай нашого алігатора біля себе! — стривожено озирнувся Нейтан, міцніше вхопившись пальцями за верхній щабель. — Бо якщо він зараз зіб'є мене разом із драбиною і я впаду в басейн, то купатися будемо ми всі!
Дарен із коротким смішком переглянувся з Накаєм, після чого легенько поплескав Кобу по широкій, масивній спині.
— Сидіти.
Коба слухняно вмостився назад на траву й спокійно спостерігав за тим, як Нейтан нагорі намагається розплутати гірлянду.
Підійшовши ближче, Вонг підставив руки, перехопив звислий край дроту й почав допомагати йому розбирати вузли. Оцінивши масштаб хаосу, він підвів очі:
— Не можна було спочатку її розплутати, а потім лізти на драбину?
Нейтан глянув на нього зверху вниз — без жодного роздратування, але з тим самим виразом «та знаю я, не розказуй».
— Допомагай уже, ради Бога, мовчки, — зітхнув він. — А то всі навколо такі розумні, що я вже сам собі убогим здаюся.
Вонг хмикнув і потягнув свій край дроту вбік. Вузол трохи послабився.
У цей час на диванчику біля басейну панувала зовсім інша атмосфера. Меделін із теплою усмішкою спостерігала за цією картиною, не зводячи очей із Вонга. Джуліан сидів поруч і час від часу просто скошував на неї очі, навіть не повертаючи голови. Його склянка вже давно стояла на столі, а пальці недбало лежали на підлокітнику.
Трохи завагавшись — ніби вирішуючи, варто питати чи ні, — Меделін усе ж повернулася до нього.
— Джуліане... а у Вонга є дівчина?
Джуліан не одразу відповів. Він коротко пирхнув, заплющив очі, нахилив голову й протер пальцями перенісся.
— Ні, — мовив він із м'яким видихом. — У Вонга немає дівчини.
Меделін з легким зітханням відкинулася на спинку диванчика, підперла підборіддя рукою й тепер уже абсолютно відкрито продовжила дивитися на Вонга.
— Блін... гарний, зараза, — стиха мовила вона, розпливаючись у посмішці. — Мені здається, я ніколи ще не бачила таких гарних хлопців.
Трохи пізніше на подвір'ї пролунав глухий шум автомобільного двигуна — приїхали Кіліан, Кайден і Зейн. Хлопці вибралися з машини, тримаючи в руках стоси гарячих коробок із запашною піцою та кілька великих упаковок із содовою й «Кока-колою». Двір миттєво наповнився голосною метушнею, тупотом ніг та сміхом.
Насправді головною ініціаторкою всієї цієї вечірки, підготовка до якої зараз так бадьоро кипіла біля басейну, була саме Меделін. Це вона пропекла всім вуха ідеєю, що їм просто необхідно влаштувати свято.
По-перше, нарешті вони зібралися всі разом в одному місці, що останнім часом траплялося не так уже й часто. По-друге, попереду чекав новий навчальний рік в університеті. Але найголовніший привід, яким дівчина козиряла з самого ранку, — це те, що Джуліан із Вонгом нарешті вступили на перший курс.
Вона висловилася чітко й беззаперечно: таке досягнення просто злочинно залишити без належного святкування.
— Нарешті! Їжа приїхала! — Меделін бадьоро підхопилася з диванчика й весело плеснула в долоні.
Вона на мить затримала посміхнений погляд на Вонгу, який разом із Нейтаном якраз закінчував розправляти останній відрізок гірлянди, а тоді рушила назустріч хлопцям, які саме розвантажували на стіл перші коробки з піцою.
Кілька коробок одразу опинилися на столі. Хтось відчинив верхню, і разом із гарячим повітрям у двір вихлюпнувся запах розплавленого сиру, тіста й спецій.
У повітрі остаточно запахло вечором, гарячим тістом із розплавленим сиром та передчуттям чогось дуже хорошого.
Коли всі вже розсадилися за столом серед коробок із гарячою піцою та склянок із содовою, Меделін раптом піймала себе на думці, що її увагу привертає дещо зовсім інше. Вона вже деякий час непомітно спостерігала за Кайденом та Джуліаном.
Між ними витала дивна, натягнута струна. Джуліан практично весь час ховав очі, старанно уникаючи прямого зорового контакту — то крутив у руках склянку, то вивчав візерунок на серветці.
Натомість Кайдену, здавалося, було неймовірно важко відвести погляд від Джуліана. Він стежив за кожним його рухом, стискаючи пальцями край столу. Для уважного ока ця напруга ставала дедалі помітнішою.
Не витримавши більше цієї мовчазної напруги, Меделін скористалася тим, що Кайден сидів праворуч від неї. Вона нахилилася до нього й прошепотіла майже в саме вухо:
— Ти можеш мені, чорт забирай, пояснити, що між вами з ним відбувається?
Вона коротко кинула погляд у бік Джуліана, даючи чітко зрозуміти, про кого мова.
Кайден повернув голову й подивився на сестру.
Меделін на мить затамувала подих. Очі дівчини розширилися від шоку.
— Блін... ти серйозно? — так само ледь чутно, гамуючи емоції, видихнула вона. — Цього не може бути. Ти і Джуліан?..
Вона говорила максимально тихо, аби ніхто біля столу не почув ані слова, але вираз її обличчя був надто красномовним. Це миттєво привернуло увагу Кіліана. Він злегка примружився й підвів брови, питально глянувши на Меделін, мовляв, що це з тобою?
Меделін одразу зорієнтувалася: м'яко усміхнулася Кіліану, невимушено знизала плечима й потягнулася за шматочком піци, роблячи вигляд, ніби абсолютно нічого не сталося.
— Тато вб'є тебе, — мовила Меделін із лукавою посмішкою, опускаючи погляд на свою тарілку. Хитра усмішка так і не зійшла з її обличчя.
Кайден знову ненадовго затримав погляд на Джуліані, а потім перевів очі на Кіліана, який весь цей час уважно спостерігав за розмовою брата й сестри.
— Татові доведеться стати в чергу, — тихо й з легким скептицизмом вимовив Кайден.
Меделін підняла очі, миттєво зрозумівши підтекст його слів. Вона коротко глянула на старшого брата — той досі сидів із примруженими, оцінливими очима. Дівчина ще ближче підсунулася до Кайдена й майже в саме вухо шепнула:
— Він знає?
Кайден мовчки похитав головою.
— Очманіти можна... — ледь чутно видихнула Меделін, приголомшено покрутивши головою й намагаючись прибрати з обличчя зайві емоції.
Далі вечір проходив легко й невимушено. Вони змішували джин із тоніком, додавали багато льоду та шматочки свіжого лайма — без фанатизму, просто для легкого розслаблення та гарного настрою.
Здається, крига між Вонгом та Кобою остаточно скресла. Пес більшу частину вечора наполегливо намагався познайомитися з ним ближче: раз у раз підходив, уперто тицявся мокрим носом у долоню й підставляв під руку свою масивну голову, буквально вимагаючи ласки. Вонг спочатку обережно, а потім усе сміливіше гладив його за вухами, і пес, задоволено прижмурившись, остаточно прийняв його до зграї.
Тим часом Нейтан і Зейн перебралися до басейну. Нейтан із Зейном влаштували справжні запеклі перегони на надувних матрацах — хто швидше перепливе з одного кінця в інший. Вонга обрали головним і єдиним суддею.
Щоправда, Нейтан після кожного запливу голосно обурювався, що Вонг судить абсолютно нечесно й явно симпатизує Зейну, бо з чотирьох запливів поспіль три виграв саме Зейн.
Основна частина компанії в цей час затишно вмостилася в кам'яній альтанці. Тепле світло розвішаних лампочок освітлювало стіл, довкола панували сміх і дзенькіт склянок, а з басейну на стіни падали рухливі відблиски води. Десь у траві за альтанкою завели свою пісню цвіркуни, а нічне повітря повільно остигало, змішуючи запах хлорки з басейну із солодким ароматом лайма в склянках. Усе складалося в ту особливу атмосферу, якої так хотілося цього вечора.
Уже далеко за північ, коли втома та випите нарешті далися взнаки, веселий шум біля басейну почав поступово стихати. Основне світло в альтанці згасло, залишивши тільки м'яке світіння гірлянд, і виснажена, але задоволена компанія почала повільно розходитися.
Обмінявшись напівсонними «добраніч» та легкими обіймами на сходах, усі один за одним піднялися до своїх кімнат.
Великий будинок повільно занурився в нічну тишу. Згасли останні вікна на другому поверсі, і лише тихий шелест вітру надворі та відблиски місяця на дзеркальній гладіні басейну нагадували про те, як шумно тут було ще годину тому.
Меделін завмерла посеред напівтемного коридору другого поверху.
Крізь зачинені дерев'яні двері линула музика.
Гітара. З кімнати Кайдена.
Він грав повільно, розтягуючи ноти без поспіху — так, як робив лише тоді, коли не мав найменшого бажання ні з ким розмовляти. Окремі звуки просочувалися крізь двері й губилися в тиші коридору.
Меделін не стала стукати. Просто сперлася плечем об холодну стіну навпроти дверей і схрестила руки на грудях.
Слухаючи ці перебори, вона мимоволі думала про те, яким складним завжди був її брат.
Наскільки вона його знала — а знала вона його, мабуть, краще за будь-кого, — Кайден завжди був норовистим. Ще малим він примудрявся знаходити хаос там, де панував ідеальний порядок. Якщо перед ним лежала пряма й безпечна дорога, він неодмінно звертав у хащі — туди, де батько хапався за голову, мати мовчки заплющувала очі, а Кіліан лише примружувався, прикидаючи, скільки часу піде на порятунок бісового брата.
Стіна за спиною була холодною навіть крізь тонку тканину футболки. Меделін перенесла вагу на іншу ногу, не відриваючи плеча від стіни.
Кайден, на її думку, органічно не переварював, коли за нього щось вирішували наперед. Огида до сімейних обов'язків, корпоративних акцій та майбутнього крісла в компанії була в нього в крові — вона завжди це бачила. Він знав, яку роль йому підготували, і саме тому принципово рвав цей сценарій на шматки.
На відміну від Кіліана.
Хоча, як здавалося Меделін, старший брат робив це не зі сліпої покірності. Кіліан ніколи не був для неї нудним чи застебнутим на всі ґудзики правильним хлопчиком — вона завжди бачила в ньому прагматика до мозку кісток. З одинадцяти років на рингу MMA він, здається, засвоїв головне: дисципліна й холодний розрахунок дають абсолютну владу.
За дверима гітара на мить збилася з ритму — Кайден узяв не той акорд і тут же виправився. По губах Меделін ковзнула тінь усмішки на цю дрібну похибку.
Кіліан умів тримати контроль і непомітно нав'язувати власну волю — принаймні так це виглядало для неї. Саме тому вона завжди вважала його не слухняним спадкоємцем, а небезпечним стратегом: після розмови з ним люди щиро вірили, що самі дійшли потрібного йому рішення.
Якщо Кіліан підкорював правила гри під себе, то Кайден, на її думку, просто випробовував їх на міцність.
Звідси й мотоцикли, здогадувалась вона. Спочатку закриті треки, згодом — нічні, просякнуті бензином та адреналіном нелегальні заїзди в промислових зонах. Батько скаженів, мати мовчала, а Кіліан, наскільки вона могла судити, дивився на брата як на розрахунковий ризик, який треба вчасно купірувати.
Меделін перехопила руки зручніше, все ще притискаючись плечем до стіни.
Та вона ніколи не вважала, що в цьому захопленні була дитяча дурість чи бажання ризикувати заради самого ризику. На трасі, як їй здавалося, зникав увесь звичний балаган Кайдена — ні дурнуватих жартів, ні провокацій. Тільки чиста концентрація та абсолютне відчуття швидкості.
При цьому він примудрявся легко отримувати високі оцінки, чим остаточно спантеличував батьків. Розум у нього був гострим — вона завжди це помічала. Просто витрачати його на чужі ілюзії Кайден принципово не збирався.
Меделін пригадала, як за сімейним столом Кайден спокійно, неначе між іншим, відрізав:
— Я не збираюся працювати в компанії.
— І що ти пропонуєш робити з тим, що стане твоїм? — ледь стримуючись, запитав тоді батько, стиснувши виделку.
— Продати.
За столом запала така тиша, що Меделін насилу втримала сміх. Кіліан лише повільно потер перенісся.
Для більшості, вона знала, Кайден здавався некерованим бунтарем. Але насправді він був абсолютно надійним. Міг забути ключі, куртку чи де кинув свій байк, але ніколи не кидав своїх.
Меделін досі пам'ятала, як у чотирнадцять її звалила важка гарячка. Тринадцятирічний Кайден провів біля її ліжка дві доби. Спочатку спав у кріслі, потім узагалі не змикав очей: подавав воду, стежив за диханням і чергував на підлозі, спершись спиною до стіни.
— Ти чого тут? — хрипіла вона вранці, ледь відкриваючи повіки.
— Стережу. Від твоєї температури.
Від цього спогаду в Меделін ледь помітно сіпнулися куточки губ.
За дверима знову протягнулася довга нота, після якої настала коротка пауза.
Вона відштовхнулася плечем від стіни й тихо прочинила двері.
Кімнату заливало тьмяне бурштинове світло. Десь за вікном спалахували вогні під'їзної алеї, і їхні відблиски лягали на стелю рухливими смугами.
Кайден сидів у глибокому кріслі. Гітару він щойно відставив убік, дбайливо притуливши до підлокітника.
Меделін безшумно зайшла до кімнати й опустилася на край ліжка. Пружини під нею тихо рипнули.
Кайден відкинувся на спинку крісла. Закинувши ногу на ногу, він перевів на сестру пильний, спокійний погляд, ніби вже наперед знав, із чим вона прийшла.
— Ну і як тебе цього разу занесло? — запитала Меделін, проводячи долонею по пухнастому сіруватому покривалу.
Кайден припідняв брову й усміхнувся самими куточками губ.
У кутку кімнати неголосно потріскувала батарея — єдиний звук, що заповнював паузу.
— Ти так це називаєш? — перепитав він, і в голосі його чулася та фірмова, нікого не обманюючи безтурботність.
Меделін нахилилася вперед, спираючись ліктями на коліна. Долоні лягли на щоки, стиснувши їх. Кілька секунд вона мовчки роздивлялася брата, наче намагалася осмислити весь масштаб ситуації.
Потім похитала головою.
— Чорт, та ви просто як сучасні Ромео і Джульєтта, — мовила вона. — Замість Монтеккі й Капулетті — два непримиренні клани: Канги й Ешворти. А єдина відмінність у вашій драмі полягає хіба в тому, що Джульєтта цього разу — теж хлопець.
Кайден намагався втримати серйозний вираз обличчя, але з грудей усе ж вирвався короткий смішок. Він потер лоб долонею, ховаючи посмішку.
— І ще одне, — продовжила Меделін, але раптом осіклася, ніби її осяяла якась деталь.
Вона примружилася.
— Чорт, та в нього навіть ім'я схоже… Це просто якийсь сюр, серйозно. Коротше, я дуже сподіваюся, що ваша історія з Джуліаном не закінчиться так само печально, як в оригіналу.
Кайден перестав усміхатися. Його брови зійшлися на переніссі, а рука повільно опустилася з чола на підлокітник.
— Зачекай… — Кайден нахмурився, і його погляд на мить втратив звичну зухвалу легкість. — А там що, хтось помер?
Меделін завмерла, дивлячись на нього так, ніби він щойно зізнався, що ніколи не бачив моря.
— Схоже, тобі й справді варто перечитати класику, — мовила вона. — Так, Кай, там повмирали майже всі. Тому я серйозно: давай якось обережніше, добре? Господи, який же ти в нас дурний…
Вона підхопилася з ліжка — покривало зім'ялося під нею — підійшла до крісла й вмостилася Кайдену на коліна. Обвивши руки довкола його шиї, вона ніжно поцілувала брата в маківку.
Кайден одразу пригорнув її у відповідь.
— Мені не подобається, коли ти надовго кудись від'їжджаєш, — тихо мовив він, уткнувшись підборіддям їй у волосся.
— Два місяці в Італії — це й правда довго, — погодилася Меделін.
Кайден стиснув сестру в обіймах міцніше:
— Занадто довго. Мені потрібно, щоб ти була поруч.
— Я й так намагаюся завжди бути поруч, — відгукнулася Меделін, вивільняючи руку, щоб пригладити йому волосся на скроню. — Бо якщо мене не буде, Кіліану буде дуже тяжко сам-на-сам розгрібати все те, куди ти вічно влазиш через свій нестерпний характер.
Вона жартома дала йому легкого підзатильника, і Кайден щиро та голосно розсміявся — так, що аж крісло під ним рипнуло.
— Ну добре, розкажи мені по порядку, в чому там у вас проблема, — мовила Меделін, зручніше вмощуючись на руках у брата.
Кайден на мить замислився, дивлячись повз неї — кудись у темніюче за вікном небо.
— Тобі по пунктах, від найстрашнішого до найменш страшного, чи як заманеться?
— Як твоя душа бажає, — знизала плечима Меделін.
Кайден загнув палець.
— Ну, по-перше, наші батьки та їхня взаємна люта ненависть один до одного.
Меделін мовчки кивнула. Тут і сперечатися не було сенсу.
— По-друге, ми з Джуліаном обоє хлопці.
Цього разу вона заперечно похитала головою.
— Це не має абсолютно ніякого значення, — відрізала вона. — Далі.
Кайден загнув другий палець, не сперечаючись.
— Добре. По-третє, Кіліан, — продовжив він, і жарт на секунду зник із його обличчя. — Він переживає не так через батька чи Еверетта Канга, як через Дарена. Боїться, що коли той дізнається про нас із Джуліаном — це може стати кінцем їхній дружбі.
— Старшенького я беру на себе, — перебила його Меделін. — Продовжуй.
Кайден ледь кивнув.
— Ну, і сам Дарен.
Меделін трохи помовчала, перш ніж відповісти:
— Наскільки я знаю, Дарен дуже прив'язаний до Джуліана й обожнює молодшого брата. Але при всій своїй холодності й твердості характеру він щодо нього абсолютно ведений. Твій Джуліан — не просто хлопець із гарненьким личком. Він уміє маніпулювати всіма навколо, включно з обома батьками й старшим братом.
Вона на мить перевела погляд на Кайдена.
— Тому, як на мене, питання не в Дарені. Питання в тому, чого насправді хоче сам Джуліан.
Кайден кілька секунд мовчав. Його пальці машинально перебирали край рукава сестри, а погляд залишався спрямованим кудись поверх її плеча.
— До речі, як тобі Вонг? — зненацька запитала вона, скоса спостерігаючи за реакцією брата.
Кайден закотив очі й втомлено протер обличчя долонею, усім виглядом демонструючи, як вона його задрала.
— Вонг реально класний, — визнав він із зітханням.
— І він мені дуже подобається, — додала Меделін.
— Тобі подобаються всі хлопці, чия зовнішність хоч трохи змахує на модельну, — хмикнув Кайден.
Меделін не відповіла одразу. Грайливість вмить зникла з її обличчя. Вона опустила погляд на свої пальці, пом'яла краєчок покривала й заговорила вже зовсім іншим, тихим тоном:
— До чого тут зовнішність? Здається, це вперше в житті, коли мені геть байдуже, як він виглядає. Я дивлюся на нього… Ми знайомі лише добу, але я відчуваю: це щось дуже серйозне.
Кайден на декілька секунд замовк, дивлячись на неї уважніше, ніж зазвичай. На його обличчі більше не залишилося жарту.
Потім він уткнувся носом сестрі в плече й тихо мовив:
— Ну, тепер ти хоч трошки краще розумієш мене.
За вікном остаточно стемніло. Відблиски вуличних ліхтарів і далі ковзали стелею, а в кімнаті знову стало тихо.