4 глава

Кімната Дарена дихала простором і спокоєм: широкий відкритий прохід ділив її на затишну спальню та кабінет.
У спальній зоні панували карамельно-бежеві відтінки, витримане темне дерево й м'яке текстильне світло. Біля стіни вишикувалися матові шафи-купе та невелике трюмо із дзеркалом, а за суміжними дверима вгадувалася гардеробна й ванна кімната. Застелене темним покривалом ліжко здавалося недоторканим, хоча на його краю чекала темно-сіра лежанка з довгим густим ворсом. Сам господар цієї лежанки зараз хропів на дивані в кабінеті.
Кабінет практично не поступався спальні за розмірами. Більшу його частину займав розлогий кутовий диван, навпроти якого стояв широкий робочий стіл із двома моніторами, клавіатурою, розкладеними блокнотами й дрібницями, якими Дарен явно користувався щодня. Стелажі вздовж стіни гнулися від книг, папок, коробок із документами та ще безлічі речей, призначення яких Джуліан не знав. За скляними дверима наприкінці кімнати темніла лоджія, спільна для обох приміщень.
Дарен відкинувся на спинку дивана, а Коба, простягши передні лапи, поклав на них важку голову. Джуліан улаштувався навпроти, повернувшись до брата й пальцями торкаючись краю м'якої подушки.
Дарен перевів погляд на собаку, нахилився й провів долонею по його голові.
— Знаєш, на честь кого я його назвав?
— На честь Курта Кобейна, — усміхнувся Джуліан.
— Ага.
Пес навіть не розплющив очей.
Джуліан зсунувся глибше в куток дивана:
— Ну і як усе було?
Погляд Дарена на кілька секунд втратив фокус, ніби він подумки повертався до того дня.
— Я тоді був на першому курсі. Повертався додому після тренування. Маршрут знав до дрібниць, але чомусь звернув на іншу вулицю. Сам не знаю навіщо. Просто звернув і поїхав далі.
Він трохи відкинувся назад.
— За кілька хвилин побачив хлопця років двадцяти п'яти. Той ішов із цуценям на короткому повідці. Кобі тоді ще й року не було.
Цуценя сонно поворухнуло вухом.
— Той хлопець постійно смикав його за повідець, щось говорив, давав команди. А малий узагалі не розумів, чого від нього хочуть. Просто переводив погляд із нього на дорогу й назад.
Рука Дарена на секунду завмерла на шиї цуценяти.
— Я проїхав ще кілька метрів. Потім загальмував. Сам не зрозумів чому. Просто не зміг проїхати повз.
— Вимкнув двигун і якийсь час спостерігав із машини. Той хлопець знову смикнув повідець.
— «Сидіти».
Цуценя не ворухнулося.
— «Сидіти, я сказав».
Ще один ривок.
Щелепа Дарена ледь помітно напружилася.
— Цуценя здригнулося. Хлопець замахнувся рукою. Воно одразу присіло й притисло вуха до голови.
— Після цього я вже вийшов.
— Підійшов до них і сказав, щоб він не чіпав собаку. Той озирнувся, почав питати, чого мені треба. Сказав, що це його собака і що він робитиме з ним усе, що захоче.
Джуліан слухав, не перебиваючи. Лише трохи нахилив голову вперед.
— Я подивився на Кобу й сказав, що куплю його.
Дарен коротко хмикнув, згадуючи.
— Той засміявся. Сказав, що в мене грошей не вистачить, щоб купити цього собаку. Потім почав розповідати, яке в нього майбутнє. Хто його батьки. Скільки він коштуватиме.
Дарен трохи нахилив голову.
— І тоді я вже зрозумів, до чого все йде.
— Собачі бої, — тихо сказав Джуліан.
Пес ворухнув вухом і знову вклав морду між лапами.
— Я сказав тому хлопцю: або він мені його продасть, або я заберу його силою.
Джуліан ледь поворухнувся, але нічого не сказав.
— Він ще щось почав говорити. Про батька, гроші, людей, які за ним стоять. Я вже не слухав. Забрав повідець і повів пса до машини.
Коротка пауза.
— Той хлопець не віддав його просто так.
Дарен звів очі на Джуліана.
— Довелося двічі вдарити його, перш ніж він відпустив повідець.
Сказав це спокійно, без жодної спроби виправдатися.
— Після другого удару в нього пішла кров із носа. Він залишився на асфальті, кричав услід, що люди його батька мене знайдуть. Я зупинився, розвернувся й сказав: «Коли будуть мене шукати, скажи, щоб шукали Дарена Канга».
Він знизав плечем.
— І пішов далі.
Джуліан мовчки слухав. На його обличчі промайнуло щось схоже на коротку усмішку, але він одразу її сховав, опустивши погляд на власні пальці, що й далі перебирали край подушки.
Дарен продовжив:
— Я відчинив пасажирські дверцята. Коба одразу поставив передні лапи на сидіння, але завис і не знав, як забратися далі.
Дарен коротко пирхнув, ніби й досі бачив цю картину перед очима.
— Я його підсадив. Він обережно вмостився на сидінні.
— І саме тоді з динаміків залунала Smells Like Teen Spirit.
Дарен підняв очі на Джуліана.
— Подивився на це залякане пухнасте створіння й подумав: «Кобейн».
Пес трохи підняв голову, почувши своє ім'я, але майже одразу знову влаштувався на лапах.
— Чи шукали вони мене — не знаю, — продовжив Дарен. — Але я шукав їх.
Він на мить опустив погляд на собаку.
— Мене почало цікавити хто його батьки. Де його тримали. І що відбувається з іншими собаками.
Джуліан змінив позу. Тепер він сидів рівніше, уважніше слухаючи.
— Я запам'ятав того хлопця. Знав, що він десь неподалік живе або принаймні часто буває в тому районі. Тому почав повертатися туди.
Дарен на мить задумався.
— Спочатку сам. Потім уже з Накаєм.
— Ми приходили туди майже щовечора. Ставали трохи далі від того місця, де я вперше побачив Кобу, і просто спостерігали. Треба було зрозуміти, звідки він приходить і куди їде.
— Першого вечора нічого. Другого теж. Потім ми почали дивитися уважніше. Машини. Номери. Хто заїжджає, хто виїжджає. Я запам'ятовував маршрути, Накай фотографував те, що міг.
Джуліан слухав мовчки, іноді ледь помітно киваючи.
— Через кілька днів ми знову побачили того хлопця. Ми простежили за ним і вийшли на територію, де тримали собак.
— За документами там мали бути склади для відходів. Насправді ж територію використовували для незаконного розведення й підготовки собак до боїв.
Він на секунду замовк.
— Я передав усе, що ми зібрали, людям, які могли офіційно втрутитися. Завдяки зв'язкам нашого батька в поліції справа не зависла.
— Почалася перевірка. Потім вилучення. Забрали всіх собак.
— А далі виявилося, що це тільки половина проблеми.
Джуліан трохи насупився.
— Їх було більше десяти. І це були не звичайні тварини, яких можна просто віддати в перший-ліпший притулок.
Дарен говорив уже повільніше.
— Багато хто боявся людей. Деякі не довіряли навіть іншим собакам. Частина не реагувала на звичайні команди. Їм потрібен був окремий догляд, час і нормальні умови.
Він глянув на Кобу.
— Я не хотів, щоб після всього пережитого їх просто перевезли з одного закритого приміщення в інше.
— Тоді Накай поговорив зі своїм дідом. Той погодився виділити місце на території громади.
Куточок губ Дарена сіпнувся.
— Пам'ятаю перший вечір, коли ми забивали останній стовп огорожі в темряві, бо не встигали до дощу, а Накай лаявся мовою свого народу щоразу, коли молоток зіскакував із цвяха.
За скляними дверима лоджії хитнулася штора від глухого пориву вітру.
— Потім вольєрів стало більше. З'явилися окремі приміщення для карантину, місця для собак, яким потрібен особливий підхід, ветеринарна допомога, майданчики для поступової адаптації.
— Я вклав гроші. Накай займався людьми, територією та організацією.
Він ненадовго замовк.
— Ми почали працювати разом. І дуже швидко зрозуміли, що на цих собаках все не закінчиться.
Джуліан повів бровою.
— Почали шукати інші місця. Підпільні розплідники. Незаконні майданчики. Приміщення, де собак утримували в неприйнятних умовах.
— Збирали інформацію, передавали її поліції, чекали на дозвіл діяти, а потім допомагали забирати тварин.
— Кожного разу все починалося однаково. Чиясь інформація. Кілька днів спостереження. Адреса. Поліція. Вилучення.
Він підняв очі на Джуліана.
— А потім — дорога до центру.
Дарен знову погладив Кобу по шиї.
— За рік у нас уже з'явилася власна система.
Він коротко видихнув носом, майже усміхнувшись.
— А Коба так і залишився першим.
— Першим собакою, через якого я взагалі в це все вліз.
Кілька секунд вони просто мовчали. Десь за скляними дверима лоджії глухо озвався вітер — штори ледь хитнулися й завмерли.
Джуліан провів пальцями по краю подушки, обдумуючи почуте, а потім підняв очі на брата:
— З Кобою ми, здається, розібралися.
Дарен повернув до нього голову.
Джуліан зробив коротку паузу:
— Тепер поясни мені, як у твоєму житті з'явився Кіліан Ешворт.
Рука Дарена, яка лежала на спині Коби, зупинилася.
Він не відповів одразу. Погляд на кілька секунд зафіксувався десь перед собою, після чого повернувся до Джуліана.
— Кіліан опинився в потрібному місці в потрібний час.
Джуліан трохи випростався.
Дарен опустив очі на Кобу й тільки тоді додав:
— А я, Джуліане, ціную людей, які приходять на допомогу, коли вона мені дійсно потрібна.
Півтора роки тому.
Дарен сидів навпочіпки просто на асфальті. Дихання збилося, груди піднімалися різко й нерівно, але він майже не звертав на це уваги.
Поруч лежав Коба.
На його шерсті виднілися сліди бруду. Дарена найбільше лякала рана на шиї собаки. Він швидко зняв із себе спортивну кофту, скрутив її й туго обмотав навколо рани. Потім притиснув перев'язку до тулуба, намагаючись стримати кров.
Іншою рукою дістав із кишені телефон.
Пальці тремтіли.
З першого разу він не зміг правильно натиснути кнопку розблокування. Екран згас. Дарен тихо видихнув крізь зуби й спробував ще раз.
Цього разу телефон розблокувався.
Він відкрив список контактів, але майже одразу знову подивився на Кобу.
Пес лежав нерухомо, лише час від часу тихо скиглив.
Дарен нахилився ближче й обережно торкнувся долонею його голови:
— Гей...
Коба ледь ворухнув вухом.
Дарен нахилився й поцілував його:
— Потерпи, татковий хлопчик. Зараз усе буде добре.
Пес тихо видихнув і знову завмер.
Дарен випростався й швидко переглянув останні виклики. Палець зупинився на номері Накая.
Натиснув.
Накай відповів майже одразу, з першого гудка:
— Що сталося?
Дарен озирнувся.
Навколо нікого не було. Тільки розкиданий пил, сліди боротьби на землі й Коба біля його ніг.
— Виникли проблеми.
На іншому кінці на кілька секунд запала тиша.
— З тобою все нормально? І з Кобою?
Дарен опустив очі на собаку.
— Ні.
Він сильніше притиснув поранену руку до тулуба.
— Коба поранений. На нього напали три собаки.
Голос Накая одразу змінився — став швидшим, різкішим:
— Викликай поліцію і швидку. Я вже їду.
Зв'язок обірвався.
Дарен ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, після чого повільно опустив руку.
— Вже викликав...
Він подивився на перев'язану руку.
Кров уже просочилася крізь тканину.
Дарен зціпив зуби й міцніше стиснув пальці на тканині.
Потім знову глянув на пса:
— Тільки потерпи.
Накай поклав телефон у кишеню чорного худі на блискавці й одразу взявся за спортивну сумку.
Він перебував у роздягальні університетської команди зі змішаних єдиноборств. Після тренування більшість шафок уже були зачинені, на лавках залишалися рушники, пляшки з водою та розкидані речі. Десь у сусідньому приміщенні ще працювала вентиляція, рівномірно гудячи під стелею.
Накай майже не звертав на це уваги.
Він швидко закинув у сумку футболку, рушник, спортивні штани, зарядний пристрій. Рухи були різкими, поспішними. Кілька разів перевірив кишені, ніби боявся щось забути.
Поруч якраз збиралися Кіліан і Нейтан.
Нейтан перестав застібати сумку й підняв голову. Кіліан кілька секунд стежив за Накаєм, а потім перевів увагу на телефон, який той щойно прибрав у кишеню.
— Накай, усе нормально?
Накай завмер із сумкою в руках.
Повільно підняв голову.
Погляд на мить затримався на Кіліані, потім ковзнув до Нейтана.
— Ні, не зовсім.
Кіліан не відводив очей:
— Допомога потрібна?
Накай на секунду заплющив очі. Видихнув і відкрив їх:
— Так, думаю, потрібна.
Кілліан більше нічого не питав. Швидше склав свої речі в сумку, закинув усередину останню футболку й застебнув блискавку:
— То поїхали.
Накай коротко кивнув.
Нейтан уже стояв поруч.
За кілька секунд вони втрьох вийшли з роздягальні.
Через деякий час неподалік почулися звуки машин.
Дарен підняв голову.
Разом зі швидкою до території під'їхали ще два автомобілі.
Першим зупинився чорний пікап Накая.
За ним — сріблястий Mercedes.
Дарен перевів на нього погляд.
Двері відчинилися.
З пікапа вийшов Накай.
А з другої машини — Кіліан і Нейтан.
Дарен завмер на кілька секунд.
Він явно не очікував побачити тут жодного з них.
Особливо Кіліана.
Той ішов у його бік, але, помітивши Дарена, на мить сповільнив крок. Їхні погляди зустрілися.
Дарен мовчав. Лише трохи напружилася щелепа, а пальці на закривавленій тканині стиснулися сильніше.
Кіліан затримав на ньому погляд ще на секунду, потім перевів очі на Кобу.
Швидка зупинилася неподалік.
Двері відчинилися, і медики почали діставати обладнання.
Незабаром почувся сухий металевий стукіт — хтось витягав складні ноші. Коліщатка пройшлися по нерівному асфальту.
Дарен мимоволі стиснув щелепу.
Медики попрямували до собаки.
Дарен підвівся з колін. Рука боліла дедалі сильніше, але він відійшов убік, звільняючи їм місце.
Накай підійшов до нього першим.
Його увага одразу впала на руку, притиснуту до тулуба.
— Ти як?
Дарен коротко глянув на нього:
— Нормально.
Накай нічого не відповів. Лише ще раз оглянув пов'язку, після чого опустився навпочіпки біля Коби.
Він обережно провів поглядом по його тілу, перевіряючи рани, а потім нахилився до собаки й притулився чолом до його голови.
Коба ледь ворухнувся й лизнув Накая в обличчя.
Накай тихо засміявся.
Провів долонею по його шерсті й знову оглянув рану на шиї:
— Артерії не зачеплені, рана хоч і глибока, але небезпеки для життя немає. Кобі накладуть кілька швів, і за місяць від цього залишиться хіба шрам.
Накай підняв очі на Дарена:
— Шрами чоловіків прикрашають.
Дарен коротко глянув на нього:
— Дуже смішно.
Накай пирхнув, але майже одразу знову повернув увагу до Коби.
Кіліан лишався там, де зупинився, — не наближався ні до Коби, ні до Дарена, руки тримав у кишенях.
— Ти викликав поліцію? — нарешті спитав він, зробивши крок ближче.
Дарен повернув голову:
— Так. Щойно ми з Кобою вибралися з тієї території — ми ж туди без дозволу заходили.
Кіліан кивнув:
— Добре.
Він хотів щось додати, але зупинився.
Дарен теж мовчав.
Між ними зависла коротка пауза.
Коли їхні очі знову перетнулися, Кіліан майже одразу відвів погляд убік.
До них тим часом підійшов медик.
Він швидко окинув присутніх поглядом, після чого зупинився на Дарені та його перев'язаній руці:
— Ви поранені?
Дарен сильніше притиснув руку до тулуба:
— Нічого серйозного.
Медик ще раз глянув на руку, потім перевів увагу на Кобу:
— Ви з нами не їдете?
Дарен похитав головою:
— Ні. З вами їде мій пес.
Він коротко кивнув у бік Накая.
Медик глянув на Накая, потім знову на Дарена:
— Вам усе одно варто, щоб руку оглянув лікар.
— Після поліції.
Медик кілька секунд дивився на нього, але сперечатися не став:
— Добре. Але не затягуйте.
Після цього він повернувся до Коби.
Накай підвівся:
— Як його заберемо?
Медик пояснив, що Кобу краще не підіймати без потреби. Потрібно обережно перенести його на ноші.
За мить двоє медиків підкотили їх ближче.
Коліщатка знову заскреготіли об асфальт.
Коба тихо скиглив, а металевий звук ношів різав тишу навколо.
Накай присів біля собаки:
— Спокійно, хлопче.
Пес ледь підняв морду.
Медики обережно переклали його на ноші.
Дарен стояв поруч, не відводячи погляду.
Коли Кобу вже зафіксували, Накай ще раз поправив край покривала біля його лапи.
— Хтось має поїхати з собакою, — сказав медик.
Дарен на кілька секунд заплющив очі.
Він подивився на Накая:
— Я маю лишитися тут. Пояснити всю ситуацію поліції. І забрати собак.
Накай знову глянув на Кобу.
Потім на Дарена.
Було видно, що йому не хотілося залишати Дарена самого.
Першим озвався Нейтан:
— Я можу з ним поїхати.
Він кивнув у бік Коби.
Дарен повернув голову до нього.
На мить просто подивився.
— З Кобою має поїхати той, кого він знає.
Накай глянув спершу на Дарена, тоді на Нейтана.
Потім знову на Кобу.
Кілька секунд вагався.
Врешті кивнув:
— Добре. Я їду з Кобою.
Він ще раз глянув на Дарена, після чого перевів погляд на Кіліана, потім на Нейтана.
Вже відходячи від Дарена, сказав:
— Пригляньте за ним.
Кіліан лише мовчки кивнув.
Накай пішов за медиками в бік швидкої.
Коліщатка ношів знову прокотилися по асфальту.
Цього разу Дарен навіть не повернув голови.
Він дивився їм услід, доки двері швидкої не зачинилися.
Лише тоді повільно видихнув.
Нейтан залишився поруч.
Кілька секунд він мовчки дивився на руку Дарена.
Потім без зайвих слів узяв її, прибравши від тулуба, і почав розмотувати спортивну кофту, якою Дарен перев'язав рану.
Дарен не опирався.
Лише стежив за його рухами.
Нейтан обережно зняв тканину й нахилився ближче.
— Ого. Тебе тут не подряпали — покраяли конкретно.
Він ще раз обережно оглянув руку:
— Шрами непогані будуть.
Дарен коротко хмикнув:
— Будуть нові місця для татуювань.
Нейтан хмикнув, але нічого не відповів.
Кіліан увесь цей час стояв за кілька кроків, не підходячи ближче — так само, як стояв, коли приїхав. Він перевів увагу з руки Дарена на Нейтана, потім на дорогу, куди щойно поїхала швидка.
Дарен на мить зустрівся з ним очима.
У цьому погляді не було ворожості. Лише обережність двох людей, які ще не знали, як правильно говорити одне з одним.
У кабінеті знову запала тиша.
Джуліан кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись кудись перед собою. Погляд Джуліана ковзнув до пса, який усе так само спокійно лежав поруч із диваном.
Пес навіть не ворухнувся.
Дарен відкинувся на спинку дивана.
— Я розумію, що для тебе все це доволі неочікувано.
Джуліан повернув до нього голову.
Дарен кілька секунд мовчав, підбираючи слова.
— Мабуть, я міг би попередити тебе раніше. Але тоді в тебе виникло б ще більше запитань.
На губах Джуліана майнула єхидна усмішка.
— Тому ти вирішив тримати інтригу до останнього?
Дарен коротко глянув на нього:
— Приблизно.
Джуліан тихо хмикнув і відкинувся назад.
— Ну так. Навіщо щось пояснювати, якщо можна для розваги подивитися на мою реакцію в перший день. Коли я зрозумів, з ким ти живеш під одним дахом — і з ким, виявляється, доведеться жити мені.
Куточок його рота смикнувся в короткому, саркастичному вигині. Тон залишався саркастичним, але тепер у ньому вже не було тієї напруги, що висіла між ними раніше.
Дарен ледь підняв брову:
— Ти впорався.
— Не впевнений, що це комплімент.
— Це й не був комплімент.
Джуліан посміхнувся вже відкритіше.
Кілька секунд вони знову мовчали.
Дарен не поспішав продовжувати. Просто гладив Кобу по голові, а Джуліан крутив у пальцях край подушки.
Дарен заговорив:
— Після того випадку ми з Кіліаном почали більше спілкуватися. До цього ми теж знали одне одного. Ходили в одну школу. Бачилися інколи. Але на цьому, по суті, все й закінчувалося.
Джуліан уважно слухав.
— Після того випадку почали якось частіше перетинатися. Я поступово пізнав його краще. І зрозумів, що це людина, яку я хотів би залишити у своєму житті.
Джуліан кілька секунд дивився на нього.
Дарен не додавав нічого зайвого.
Джуліан ледь примружився:
— Як друга?
Дарен звів очі на нього.
— Батько буде дуже злий.
Дарен не змінив пози:
— Тебе це хвилює?
— Є трішки. — Джуліан знизав плечем. — Але, мабуть, Кіліан Ешворт реально хороший друг, якщо заради спілкування з ним ти ставиш на кон стосунки з батьком.
Дарен мовчки погладив Кобу по голові.
Пес сонно підняв голову, подивився на нього й знову поклав морду на лапи.
Джуліан на мить затримав на них погляд. Після всього почутого його вираз став м'якшим.
— Він класний.
Дарен потер Кобу за вухом:
— Так. Татковий хлопчик.
Джуліан тихо засміявся.
Кобейн, почувши голос, навіть не підняв голови.
А Дарен ще кілька секунд просто дивився на нього, перш ніж у кабінеті знову запала спокійна тиша.
Джуліан кілька секунд мовчав, сидячи поруч із братом на дивані. Потім перевів на нього погляд, ніби ще раз зважуючи, чи варто питати:
— Дарене...
Він замовк.
Дарен повернув голову.
Джуліан не одразу продовжив. Лише трохи повів плечем і подивився на брата.
— Ти знаєш, що взагалі сталося? — нарешті тихо спитав Джуліан. — Між ними. Ну… як так вийшло, що вони з друзів дитинства перетворилися майже на ворогів?
Дарен повів плечима.
— Я ніколи не заводив із батьком цієї розмови.
— Чому?
— Не тому, що мені було нецікаво. Просто ти знаєш нашого батька.
Джуліан ледь усміхнувся:
— Так. Я знаю нашого батька.
На кілька секунд запала тиша.
— Кілька разів ми говорили про це, коли я вже був старшим, — продовжив Дарен. — Востаннє він щось згадав десь минулого Різдва. Небагато. — Він замовк, підбираючи слова. Джуліан слухав мовчки. — Це щось із минулого. Якась подія. Досить давно. Більше двадцяти років тому. Ще до мого народження. Але що саме сталося… я не знаю.
Джуліан лише мовчки кивнув, приймаючи цю відповідь.
Мовчанка затрималася ще на кілька секунд.
Потім Джуліан трохи посунувся й прихилився головою до плеча брата:
— Я сумував, якщо чесно.
Дарен усміхнувся — щиро, без звичної стриманості. Нахилив голову, торкнувся щокою його маківки:
— Я теж сумував. — На мить заплющив очі. — І я реально радий, що тепер ти будеш поруч.