3 глава

Вонг мовчки виїхав із парковки супермаркету й повернув на головну дорогу. Темно-сірий Porsche Cayenne Turbo GT плавно набрав швидкість, а нічні ліхтарі спалахами відбивалися в темному бічному склі.
Кілька хвилин у салоні стояла тиша. Лише двигун рівно гудів на трасі, а шурхіт шин об асфальт створював мірне тло.
— Усе добре? — запитав Вонг, не відриваючись від дороги, але пальці на кермі ледь помітно змістилися.
Джуліан розслаблено відкинувся на пасажирському сидінні. Спочатку дивився у вікно, спостерігаючи, як за склом пропливають розмиті вогні вулиці, але, почувши запитання, перевів увагу на Вонга.
— Так, — відповів він, навіть не змінивши пози.
— Кайден дуже наполегливий, — зронив Вонг ніби між іншим, коротко кинувши погляд на дзеркало заднього огляду.
Джуліан глянув на нього з-під опущених вій. Правий великий палець провів по темній гладенькій поверхні заблокованого екрана телефона, після чого він коротко поправив манжет куртки.
— Якщо він чогось хоче, то йде напролом, — мовив він рівним, позбавленим емоцій тоном. — І йому байдуже, чого хочуть інші.
— Наполегливість я поважаю, — сказав Вонг, знову стежачи за дорогою. А потім скоса глянув на Джуліана й додав: — Але лише доти, доки вона не заважає жити моєму близькому другові.
Джуліан повернув до нього голову й ледь помітно посміхнувся. Куточок губ ворухнувся, перш ніж обличчя знову стало непроникним.
— Мені воно не заважає, — відповів він і легким рухом прибрав пасмо волосся з лоба.
— У нас будуть проблеми, — промовив Вонг.
Джуліан відкинув голову на спинку сидіння й злегка прикрив очі, ніби відпускаючи цю тему.
— Можливо, — мовив він із розслабленим видихом. — Але ми впораємося.
— Вибору у нас, власне, й немає, — коротко розсміявся Вонг.
Він на мить відвернувся від дороги, і цього разу на його обличчі з'явилася щира, тепла усмішка.
Джуліан у відповідь лише жартома легенько стукнув його кулаком у плече.
— А Зейн? — запитав Вонг, знову зосередившись на керуванні. — Що він за тип? Судячи з того, як він поводиться, хлопець явно не страждає на комплекс меншовартості.
Джуліан ледь усміхнувся й знову провів великим пальцем по краю екрана телефона, злегка перебираючи пристрій у долоні.
— Ні. Це точно не про Зейна Готорна. Вони з Каєм дружать із молодшої школи й реально близькі — це не просто тусовка в одній компанії. Кай йому довіряє на всі сто.
— І який він, якщо копнути глибше?
— На перший погляд — звичайний мажор із купою грошей, — Джуліан повернув голову до вікна, ненадовго затримавши погляд десь у темряві за склом. — Веселий, легко знаходить спільну мову з людьми, постійно жартує. Іноді настільки дурнувато, що хочеться просто врізати за чергову репліку. Але за цим усім є нюанс. Його батько — не та людина, з якою хочеться випадково перетнутися.
Вонг скосив на нього очі, брови ледь зійшлися на переніссі.
— Наскільки?
— Він керує великою кримінальною мережею. І якщо ти уявив собі щось вуличне — забудь. У нього все красиво: логістика, транспортні компанії, склади, нерухомість, нічні клуби, приватна охорона, будівництво. Частина бізнесу повністю легальна, частина — прикриття, щоб гроші й товар проходили через систему без зайвих запитань. Наркотики зокрема.
Пальці Вонга на кермі стиснулися трохи міцніше, аж побіліли суглоби.
— І Зейн у цьому виріс?
— Дізнався підлітком. І відреагував настільки погано, що якийсь час навіть жив у бабусі з дідусем по материнській лінії. Він завжди вважав це брудом і знає, скільки життів ламається через такі гроші.
— Але користується ними?
— Користується, — Джуліан на мить опустив погляд на тьмяний екран телефона, що стискав у долонях. — Його логіка проста: батько сам обрав цей шлях, Зейн його про це не просив. Але він його син, тому батько зобов'язаний його забезпечувати. Будинок, машини, навчання, одяг — усе найкраще. Зейн розуміє весь цинізм ситуації, але відмовлятися не збирається.
— А батько?
— Батько його любить. Зейн — старший і єдиний син, ще є дві молодші доньки. Він ніколи не змушував його жити в бідності й прямо на нього не тиснув. Поки що.
— Поки що?
Джуліан злегка знизав плечима, не змінюючи зручної пози.
— Батько чекає. Зейн чудово розуміє: рано чи пізно той може просто сказати: «Ти мій син, отже, ти частина цього». Тому зараз він просто живе своїм життям. Витрачає гроші і робить вигляд, що майбутнє його не хвилює. Хоча насправді це хвилює його більше, ніж він показує.
— А Кайден як до цього ставиться?
— Кайдену байдуже, чим займається його батько і звідки статки. Для нього Зейн — це просто Зейн. Вони дружать із дитинства, і брудні гроші тут нічого не змінюють.
Вонг коротко кивнув. Пальці на кермі поступово розслабилися.
— Він тобі починає подобатися? — запитав Джуліан, злегка повернувши голову в його бік.
Вонг на мить замислився, задумливо барабанячи пальцями по шкіряному покриттю керма.
— Знаєш... мабуть, так, — мовив він. — Є в ньому щось таке, що викликає довіру. З тих людей, про яких просто знаєш: якщо все піде не за планом, він підставить плече.
— Ну, скоро все якраз і піде по одному місцю, — розсміявся Джуліан. — От тоді й перевіримо.
Вонг глянув на нього, здивовано піднявши брови, і лише з усмішкою похитав головою.
— От же дурне, — пробурмотів він.
Автомобіль продовжував їхати вулицями Портленда. Погода сьогодні напрочуд тішила — тепло, сонячно, майже по-літньому. Сонце вже не пекло, але повітря залишалося приємно теплим, а над водою Каско-Бей стояла легка серпанкова димка.
Джуліан час від часу поглядав у вікно, впізнаючи знайомі вулиці. До будинку залишалося вже зовсім недалеко.
Під'їхати до їхньої території можна було двома дорогами. Перша проходила через університет — саме нею вони їхали тоді, коли Дарен забирав їх з аеропорту. Вона була нормальною, але для щоденних поїздок не надто зручною — доводилося щоразу їхати через територію кампусу, а потім ще відкривати ворота.
Тому всі зазвичай користувалися другою дорогою. Вона пролягала через ліс і виводила прямо до їхнього будинку. Шлях був коротшим і простішим, а головне — не потрібно було щоразу заїжджати на територію університету.
Вонг звернув на знайому лісову дорогу. За вікнами попливли дерева, між якими подекуди пробивалося сонячне світло. Ще кілька хвилин — і попереду показалися знайомі ворота.
Porsche заїхав на подвір'я.
Біля басейну, як і можна було очікувати, уже хтось був.
Дарен лежав на великому надувному матраці посеред води, розслаблено відкинувшись назад. Сонцезахисні окуляри прикривали його очі.
На березі, під великим пляжним зонтом, на лежаку влаштувався Коба. На його голові красувалася смішна рожева панамка, а сам він спокійно лежав у тіні, явно насолоджуючись відпочинком.
Щойно Джуліан і Вонг вийшли з автомобіля, Коба одразу підняв голову. Хвіст заходився махати з такою силою, ніби він тільки й чекав на їхню появу. Пес підвівся, дивлячись на них із неприхованою радістю.
Джуліан ледь усміхнувся, але майже одразу помітив інше.
Вонг стояв поруч і дивився на Кобу. Точніше, уважно стежив за ним, не роблячи жодного кроку вперед.
— Ти ніколи не говорив, що боїшся собак, — тихо зауважив Джуліан, трохи нахилившись до нього.
Вонг одразу глянув на нього, натягнуто випрямивши спину.
— Я не боюся собак.
— Мені чомусь так здається.
Вонг знову скосив очі на Кобу, який ступив крок у їхній бік.
— Ви взагалі розумієте, що це за порода? Для чого їх виводили? Ці собаки не іграшка.
Джуліан ледь усміхнувся, піднявши руки в заспокійливому жесті.
— Ти ж знаєш, що все залежить від виховання і ставлення господарів. Порода тут ні до чого.
Вонг скептично похитав головою, але нічого не відповів, перевівши увагу на басейн.
Тим часом Дарен зняв окуляри й трохи підняв голову.
— Ну що, купили все, що хотіли?
Джуліан повернувся до нього, ступивши пару кроків до води.
— Так. Але не так багато, як хотіли. Просто вирішили трохи розвіятися й покататися Портлендом.
Дарен усміхнувся й знову опустив голову на матрац.
Коба тим часом продовжував махати хвостом, не зводячи з них очей.
А Вонг, схоже, досі не був до кінця переконаний, що ця величезна собака справді така нешкідлива.
— У мене сьогодні ввечері справи, тому не знаю, коли повернуся. Можливо, дуже пізно. Тож із вечерею, думаю, придумаєте собі щось самі. Не маленькі вже, — сказав Дарен, гребучи рукою й підпливаючи до бортика басейну.
— Мені хвилюватися варто? — запитав Джуліан.
Дарен похитав головою, змиваючи краплі з лоба.
— Ні. Справи у резервації. Нічого такого.
Він підплив до самого бортика. Джуліан нахилився й подав йому руку, допомагаючи вибратися з басейну. Дарен ухопився за неї й піднявся на край, витер воду з обличчя долонею, після чого вони всі разом попрямували до будинку.
У будинку було незвично тихо й порожньо. Після двору з басейном ця тиша відчувалася ще сильніше.
Вонг озирнувся довкола, після чого перевів увагу на Дарена.
Той підійшов до холодильника, відкрив дверцята й дістав пляшку води. Зробив кілька ковтків, поставив пляшку на робочу поверхню й сперся на неї стегнами, схрестивши ноги.
— А де всі? — запитав Вонг.
— Кіліан поїхав за Меделін, — відповів Дарен. — Вона теж живе з нами. Думаю, скоро мають приїхати.
Він узяв пляшку й зробив ще один ковток.
— Нейтан десь у місті. Здається, у нього зустріч із батьком.
Дарен на мить замовк, після чого знизав плечима.
— А Кая із Зейном я сьогодні ще не бачив.
— Ви що плануєте робити?
— Для початку треба забрати покупки з багажника, — сказав Вонг.
Наче згадавши про щось важливе, він розвернувся й попрямував до дверей. Уже на порозі трохи пригальмував, позираючи крізь скляну панель на подвір'я.
Джуліан і Дарен одночасно всміхнулися.
Вонг дивився на Кобу.
Пес уже встиг влаштуватися на спині посеред газону, витягнувши лапи й розкинувши шерсть на сонці. Живіт грівся під теплими променями, а рожева панамка з'їхала з голови й тепер просто теліпалася на шиї.
— Я сходжу з тобою, — сказав Джуліан, підводячись з місця. — Пакетів там багато.
Він сказав це абсолютно буденно, не бажаючи ставити Вонга в незручне становище й тим більше змушувати його визнавати те, що вже й так було очевидно.
Вонг лише коротко кивнув, вдячний за цей крок.
Вони разом вийшли з будинку, забрали покупки з багажника й за кілька хвилин повернулися назад із пакетами.
— Боже правий, ще один плед!
Дарен уже піднімався на другий поверх. Почувши голоси за спиною, він озирнувся через плече й одразу помітив у руках Джуліана акуратно запакований плед.
Він закотив очі й важко видихнув.
— Та що ви всі причепилися до мене з цими пледами? — обурився Джуліан, міцніше перехопивши покупку. — Ну люблю я їх. У мене їх уже чотири. Це четвертий. Ну, блін, це мій фетиш.
— Тут хтось недавно говорив про діагнози, — кинув Вонг, поправляючи важкі сумки в руках.
Джуліан закотив очі.
— Дуже смішно.
Він перехопив плед зручніше, переклавши частину покупок в іншу руку, і рушив слідом за Дареном нагору.
У своїй кімнаті Джуліан одразу поставив сумки біля дверей. Після дороги й усіх справ за день хотілося просто трохи відпочити. Він планував прийняти душ, а потім щось перекусити.
Через кілька годин Джуліан і Вонг сиділи на кухні.
За цей час Накай приїхав і забрав Дарена разом із Кобою в резервацію. Нейтан повернувся буквально через двадцять хвилин після їхнього від'їзду.
До своєї кімнати він навіть не піднімався. Просто зайшов на кухню, виклав на стіл принесену їжу й почав діставати все, що купив дорогою: гарячі нагетси, курячі крильця, картоплю фрі, соуси й ще кілька коробок із різною їжею.
Нейтан розставив усе перед Джуліаном і Вонгом, після чого сів поруч із Вонгом.
— Їжте, поки гаряче, — кинув він і взяв собі кілька крилець.
Сказавши це, Нейтан ще раз оглянув стіл і зупинив увагу на тарілці Вонга. Там був салат із креветками: листя салату, броколі, ще якась зелень і овочі. Самих креветок у ньому було небагато — зелені явно було значно більше.
Нейтан припідняв брову.
— Тільки не кажи, що ти вегетаріанець.
— Ні, я не вегетаріанець, — відповів Вонг, акуратно наколюючи шматочок броколі на виделку. — Але іноді люблю зробити собі розвантажувальний день і поїсти тільки овочі.
Нейтан кивнув, узяв чергове куряче крильце, але майже одразу завмер.
Крапля соусу впала просто на його сорочку.
— Блін...
Він швидко схопив серветку й почав гарячково терти пляму.
Джуліан, підперши рукою підборіддя, спостерігав за ним. В іншій руці він тримав виделку, на якій була наколота креветка.
— Боже, ну ти зараз ще сильніше це все розітреш. Зніми її й кинь у пральню.
Нейтан завмер, подивився на пляму, потім на серветку у своїй руці. Повільно поклав її на стіл і опустив руки.
— Блін, я так люблю цю сорочку.
Джуліан ледь усміхнувся.
На пальцях Нейтана поблискували каблучки, а на зап'ясті виднівся дорогий годинник. Навіть за столом він виглядав так, ніби кожна деталь його одягу була продумана заздалегідь.
Через деякий час із двору почувся звук машини. За кілька хвилин двері відчинилися, і до будинку зайшов Кіліан разом із Меделін.
Вона була чорнява, з довгим прямим волоссям, яке спадало нижче плечей, світлою шкірою та виразними сіро-зеленими очима. На ній був простий світлий одяг, а в руках вона тримала кілька сумок.
Меделін пройшла до кімнати й поставила їх біля стіни. За нею Кіліан заніс дві великі валізи на коліщатках і поставив їх біля дверей.
— Ти не могла ще більше речей узяти? — кинув він, зітхаючи й дивлячись на валізи. — Ще половину маминих би привезла.
Меделін закотила очі й відмахнулася від нього. Потім глянула в бік кухні.
І одразу розпливлася в усмішці.
— Нейт!
Вона швидко, майже підстрибом, побігла до кухні. Хлопців вона, звісно, помітила, але увага одразу зупинилася на Нейтані.
Той підвівся їй назустріч, відставляючи стілець.
Меделін обійняла його за шию, буквально повиснувши на ньому й на мить відірвавши ноги від підлоги.
— Боже, я так сумувала!
Нейтан усміхнувся, підтримуючи її за талію.
— Ну і як Італія?
— О ні, — одразу скривилася вона. — Це не моя країна.
Вона нарешті відпустила його й повернулася до інших, поправляючи волосся.
Спочатку її увага зупинилася на Джуліані.
На обличчі з'явилося легке, щире здивування.
— О боже. Джуліан Канґ. Привіт.
Джуліан кивнув у відповідь, злегка усміхнувшись.
— Привіт.
Меделін перевела увагу на Вонга.
І затрималася.
Усмішка на обличчі нікуди не зникла, але щось у ній ледь помітно змінилося — стала повільнішою, ніби думка на секунду обігнала слова. Брова ледь піднялася, поки вона розглядала його — не нахабно, радше з тією цікавістю, коли людина несподівано натрапляє на щось, чого не очікувала побачити саме тут.
Вонг спокійно зустрів її погляд, не відводячи очей.
— Вонг Лі Вон.
— Дуже приємно познайомитися, — Меделін злегка нахилила голову вбік, усе ще тримаючи його в полі зору на секунду довше, ніж того вимагала звичайна ввічливість.
Вона моргнула, ніби струшуючи із себе цю паузу, і лише тоді нарешті відвела очі — уже до сумок біля стіни, вдаючи, що щось у них перевіряє.
Кіліан тим часом уже волік валізи сходами. Великі, важкі й явно не призначені для того, щоб тягати їх вручну на верхній поверх. Він час від часу нервово пихтів, зупинявся на кілька секунд, а потім знову тягнув їх угору.
Десь із середини сходів він озирнувся на Нейтана.
— Допомогти не хочеш?
Нейтан трохи звів брови, не кваплячись рухатися з місця.
— Ти вже майже дійшов. Я в тебе вірю. Тільки доведи, що ті уроки ММА не пройшли дарма, бо інакше я розчаруюся в цьому виді спорту.
Кіліан похитав головою, перехопив ручки валіз зручніше й знову потягнув їх угору.
Меделін тим часом залишалася внизу сходів, чекаючи, поки брат дотягне валізи, щоб уже самій піднятися слідом за ним.
Час від часу вона поглядала то на Кіліана, то на хлопців. І щоразу, коли дивилася в бік кухні, увага на кілька секунд затримувалася на Вонгу.
Той, здавалося, взагалі не звертав на це уваги. Спокійно дивлячись у свою тарілку, він продовжував їсти, лише зрідка переводячи увагу до вікна.
— Що ти ввечері будеш робити? — запитав Нейтан у Меделін, спираючись на кухонний стіл. — Можемо виїхати, посидіти десь у місті.
— О ні. Я ж лише приїхала, — вона похитала головою, перебираючи ремінці сумки. — Хотіла б побачити Еріку. А то спілкування в соцмережах — це одне, а наживо — зовсім інше.
На цих словах Джуліан помітно напружився.
Він відклав виделку, взяв серветку й витер нею губи. Потім потягнувся до склянки з соком, зробив кілька ковтків і відкинувся на спинку стільця.
Вонг до цього моменту навіть не дивився на нього. Але після зміни в настрої Джуліана відірвав погляд від вікна й кілька секунд мовчки дивився просто на нього.
Джуліан сидів, трохи насупившись, і дивився кудись убік.
Нейтан глянув на Вонга, потім на Джуліана, розряджаючи обстановку:
— Поїхали на затоку. Покатаймося на дошках для серфінгу.
Вонг глянув на Джуліана, ніби чекаючи його рішення.
Той кивнув.
— Поїхали.
Нейтан раптом підняв голову до сходів і голосно крикнув:
— Кіліане! Ти з нами їдеш?
З другого поверху долинув його голос:
— Куди?
— На Каско-Бей! Покатаймося на дошках!
На кілька секунд запала тиша. Потім Кіліан крикнув у відповідь:
— Так! Їду!
Нейтан усміхнувся.
— Тоді збираємося й поїхали.
Близько сьомої вечора вони вже були на Каско-Бей.
Сонце поступово опускалося нижче, забарвлюючи воду м'яким золотистим світлом. На поверхні затоки майже не було хвиль. Лише невеликі брижі час від часу доходили до берега й тихо розбивалися об пісок.
Для серфінгу погода була майже ідеальною. От тільки сам океан цього вечора вирішив не допомагати.
Четверо хлопців сиділи на березі, дивлячись на воду. Поруч лежали дошки для серфінгу, а на них самих були спеціальні гідрокостюми.
Нейтан провів рукою по волоссю й подивився на затоку.
— Ну і де хвилі?
Кіліан сидів трохи осторонь, спираючись руками на пісок.
— Схоже, сьогодні вони вирішили взяти вихідний.
Джуліан ледь усміхнувся.
— Ми їхали сюди заради цього.
— Можемо просто поплавати, — запропонував Вонг.
Нейтан подивився на нього, потім знову на воду.
— Або почекати. Може, розійдеться.
Вонг нічого не відповів, зануривши пальці в прохолодний пісок.
Джуліан сидів, підтягнувши одну ногу до себе, і дивився на воду. Поруч із ним лежала його дошка.
Кіліан кілька секунд мовчав, малюючи пальцем щось безформне на піску, а потім кинув короткий погляд у бік Джуліана.
Погляд затримався. Не довго — але достатньо, щоб це відчувалося.
Джуліан помітив це краєм ока. Плечі трохи напружилися, хоча обличчя лишилося байдужим — він продовжував дивитися на воду, ніби нічого не сталося.
Кіліан першим відвів очі. Провів долонею по піску, стираючи те, що щойно намалював.
Джуліан перевів увагу на воду. Вона залишалася спокійною.
— Думаю, сьогодні ніякого серфінгу не буде, — нарешті сказав він.
Нейтан тихо засміявся.
— Зате приїхали не дарма. Вечір гарний.
Він підвівся, струсив пісок із долонь і простягнув руку Вонгу.
— Ходімо хоча б у воду.
Вонг подивився на його руку, потім узяв її й підвівся.
Кіліан теж звівся на ноги.
Джуліан залишився сидіти ще кілька секунд, дивлячись на затоку, після чого взяв свою дошку й устав слідом за ними.
Кілька хвилин просто плавали неподалік від берега, час від часу поглядаючи на затоку в надії, що хвилі все-таки з'являться. Але вода залишалася такою ж спокійною.
Зрештою вони повернулися на берег і знову влаштувалися на піску. Дошки лежали поруч, а вода тихо погойдувалася перед ними.
Нейтан повернув голову до Вонга.
— А чому ти взагалі вирішив після стількох років у Парижі вступати саме в Сент-Олден?
Вонг трохи задумався, провів долонею по піску, залишаючи за собою неглибокий слід, а потім підняв голову й подивився на захід сонця.
— Тут моя родина.
Він ледь усміхнувся, ніби й не потрібно було пояснювати більше. Усі вони знали, як це працює.
Вонг струсив із плеча кілька піщинок і знову подивився на воду.
— Та й зрештою, — додав він, — ми не можемо бути надто далеко від сім'ї.
Нейтан шумно видихнув і відкинувся на спину, закинувши руки за голову. Кілька секунд він просто дивився в небо.
— Знаєте, що найсмішніше? — нарешті сказав він. — Ми навіть не вибираємо, у якій сім'ї народитися. А потім усе життя живемо з наслідками цього вибору, якого ніколи не робили.
Вонг повернув голову в його бік.
Нейтан усміхнувся.
— І найцікавіше, що ще до того, як ми взагалі встигли зрозуміти, чого хочемо, наша сім'я вже приблизно вирішила, ким ми будемо і яке в нас буде майбутнє.
Він на мить замовк.
— Наче план уже написали. Залишилося тільки прожити його.
Джуліан хмикнув.
— Або можна просто послати всі ці плани до біса й жити так, як хочеться нам.
Кіліан повернув голову в його бік. Цього разу погляд затримався на Джуліані довше.
У кутику губ Кіліана майнула усмішка.
Нейтан одразу підняв голову й подивився на Джуліана.
— Божечки, ти зараз процитував один із життєвих принципів Кая, — усміхнувся він.
Кіліан тихо засміявся.
Джуліан теж похитав головою, стримуючи усмішку.
— Проблема лише в тому, що про це легко говорити. А зробити вже набагато важче, — сказав Вонг з ледь помітною усмішкою.
Він підняв із піску маленький камінець, покрутив його між пальцями й кинув убік.
Решту дороги подолали без пригод.
Дорога назад виявилася значно довшою, ніж вони планували. Їхали двома автомобілями, але ще на виїзді із затоки з машиною Нейтана сталася невелика проблема. Він наїхав на щось, що лежало просто на дорозі, й за кілька секунд стало зрозуміло — колесо пробите.
— Ну от і все, — Нейтан вийшов із машини й подивився на спущене колесо. — Приїхали.
Вонг і Джуліан теж вийшли зі свого автомобіля, оточивши заднє колесо.
Виявилося, що ніхто з них особливо не розумівся на заміні коліс. Перші кілька хвилин вони просто стояли біля багажника, дивлячись на запаску, домкрат і набір інструментів так, ніби все це було частиною якоїсь складної інженерної конструкції.
— Тут точно немає інструкції? — запитав Джуліан, схилившись над розкладеними ключами.
— Напевно, є, — відповів Нейтан, уже дістаючи все з багажника. — Просто ми її не знайшли.
На те, щоб розібратися, що до чого, у них пішло близько пів години. Із горем навпіл вони все-таки впоралися, забруднивши руки в мастилі й пилу.
Коли нарешті знову сіли в автомобілі, Нейтан ще кілька хвилин перевіряв колесо, перш ніж погодився їхати.
— Якщо воно знову спустить, я просто залишу машину тут, — заявив він.
— Ти свою машину ніколи тут не залишиш, — засміявся Кіліан.
— А дуже хочеться.
Нейтан кинув на нього короткий погляд і завів двигун.
Додому вони доїхали без нових пригод. Утома від довгого дня потроху відступала, поступаючись місцем веселим спогадам про піднятий не тим боком домкрат.
Коли четверо зайшли в будинок, усі ще продовжували сміятися, згадуючи невдалу заміну колеса.
Нейтан, не зупиняючись, продовжував якусь історію зі школи.
— Я вам серйозно кажу, це було ще в школі. Батько тоді тільки купив мені цю машину, і я взагалі не розумів, що з нею робити...
Він засміявся, проходячи до вітальні.
— О, привіт. Ви вже вдома? — запитав Нейтан, побачивши на кухні Кайдена в піжамних штанах і звичайній майці — той стояв біля кухонного столу й нарізав томати у велику миску. Там уже були болгарський перець та інші овочі, які він встиг підготувати для салату.
Зейн стояв поруч, тримаючи в руках рушник, і так уважно дивився на мікрохвильовку, ніби від сили його погляду залежала температура того, що всередині.
Почувши голос Нейтана, Зейн нарешті розігнувся й перевів увагу на компанію, яка юрмилася на вході.
Вонг, проходячи повз, кинув ключі на кухонну стільницю — ті відгукнулися тихим металевим дзюркотом — і потягнувся до холодильника. Нейтан тим часом поправив рукав футболки й глянув на мікрохвильовку, ніби перевіряючи, чи Зейн нарешті дочекався свого.
Кіліан залишився трохи позаду, спираючись плечем на дверний косяк.
Кайден підняв очі на хлопців і без особливих емоцій оглянув усіх трьох — ніж у його руці не зупинявся, рівномірно стукаючи об дошку.
А потім погляд зустрівся з поглядом Джуліана.
Стукіт обірвався.
Ніж завмер над дошкою, лезо на волосину над недорізаним шматком томата. Лише на секунду — але цієї секунди вистачило, щоб тиша на кухні стала помітною, майже фізичною, ніби хтось приглушив звук у всій кімнаті.
Джуліан теж завмер. Погляд, здавалося, застряг — не тому, що він хотів дивитися, а тому, що не міг відвести очей достатньо швидко.
Кіліан ледь помітно перевів увагу з Джуліана на Кайдена й затримав її там на секунду довше, ніж було потрібно. Він нічого не сказав, але щелепа злегка напружилась, а плече, яким він спирався на стільницю, трохи змістилося — ніби він готовий був стати між ними, якщо доведеться.
Кайден це відчув. Пальці на руків'ї ножа стиснулися сильніше, а потім він повільно, майже демонстративно спокійно, поклав ніж на дошку.
Джуліан ледь помітно ковтнув. Провів долонею по волоссю — жест, у якому не було нічого від зачіски, лише спосіб дати рукам щось робити.
Кіліан відвів погляд першим і сперся стегном об край стільниці, вдаючи розслабленість, якої насправді не відчував. Краєм ока він і далі стежив за братом.
Кайден першим відвів очі від Джуліана — легко, буденно, ніби нічого й не було.
— Я вже думав, що ви десь загубилися, — сказав він так само рівно, як завжди говорив.
Нейтан ледь усміхнувся, зовсім не вловивши того, що щойно пройшло між трьома.
— Майже.
Кайден знову взяв ніж. Тільки цього разу, перш ніж продовжити різати, ще на мить затримав увагу на Джуліані — коротко, майже непомітно, але достатньо, щоб той це відчув шкірою.
Кіліан ще секунду дивився на Кайдена.
Потім, ніби між іншим, запитав:
— Меделін казала, Еріка повернулася?
У голосі не було нічого, крім звичайної цікавості — надто рівної, щоб бути випадковою.
Щось у Кайдені на мить сіпнулося. Не більше ніж легкий рух плечей. Ніж у його руці продовжив рух, але наступний зріз вийшов трохи повільнішим.
Від Кіліана це не сховалося.
Кайден не підняв очей. Просто докрутив томат у пальцях і зробив наступний рівний надріз.
— Так, сьогодні вранці, — відповів він абсолютно буденним голосом.
Кіліан ледь усміхнувся самими куточками губ.
Джуліан розвернувся й рушив до сходів.
Вонг глянув на Кіліана, ніби теж зрозумів, навіщо той це зробив, а потім похитав головою й пішов слідом за Джуліаном.
Кайден на секунду завмер над дошкою.
Цього разу він не дивився на сходи. Лише сильніше стиснув пальці навколо ножа, після чого продовжив різати томати з тією ж показовою рівномірністю.