2 глава

Ранковий туман над Сент-Олденом просочувався крізь густі крони сосен, лягаючи на вологу землю щільними сизуватими пластами. За вікном стояла напівпрозора тиша, яку зрідка порушувало глухе падіння крапель із даху на кам'яний поріг.
Джуліан розплющив очі задовго до будильника.
Кілька хвилин він просто лежав, упершись поглядом у стелю, де плями вуличного світла складалися в хиткі, заплутані тіні. Свіжість осіннього ранку тут, у штаті Мен, відчутно відрізнялася від м'яких туманних світанків над Сеною: повітря було гострішим, майже металевим на смак, із густим гіркуватим присмаком хвої й сирої кори.
Він відкинув важку ковдру, спустив ноги на холодну дерев'яну підлогу й здригнувся від різкого контрасту.
Підвівшись, підійшов до великих вікон, натягнув на плечі просторе сіре худі й легким рухом відсунув скляні двері вбік. Лоджію одразу залило вологим передсвітанковим повітрям.
Ступив на кам'яну плиту й мимоволі скосив очі праворуч.
Сусідня половина лоджії більше не була порожньою. На низькому столику біля стіни лежав важкий чорний шолом із подряпаним по боках темним візором, а поруч — куртка з товстої шкіри, від якої досі йшов слабкий запах бензину, сирого асфальту й чужих холодних парфумів.
Кайден повернувся.
Повернувся серед ночі, безшумно, так і не розбудивши нікого в домі.
Джуліан на секунду затримав погляд на шоломі, відчуваючи, як у грудях знову піднімається тепле, майже пекуче роздратування. Провів долонею по обличчю, змиваючи залишки сну, і глибоко вдихнув.
Телефон лежав на ліжку. Джуліан узяв його, розблокував екран.
Вонг: «Ти вже встав?»
На губах промайнула коротка усмішка. Він набрав текст:
«Так. Поїдемо сьогодні в місто? Треба докупити дещо».
Відповідь прийшла майже одразу: «Через десять хвилин буду готовий».
Джуліан поклав телефон на тумбу екраном донизу. До початку семестру в Сент-Олдені лишалося ще кілька тижнів — поспішати нікуди, можна спокійно облаштуватися, докупити необхідне й трохи звикнути до нового місця. А заодно вибратися в Портленд: після двох років у Франції й тринадцяти годин перельоту не завадило б просто пройтися містом без жодного плану.
Узяв телефон, гаманець, ключі. Перед виходом ще раз оглянув кімнату — валізу біля шафи, речі на столі, куртку на спинці крісла. Нічого не забув.
Вийшов у коридор.
Дім поволі прокидався.
Коли Джуліан спустився на перший поверх, у вітальні й на кухні вже стояв той особливий затишок, який Джуліан відчув ще вчора. З кухонного острова тягнувся густий аромат свіжозвареного еспресо.
За високим столом сидів Нейтан — у простій білій футболці, з розпатланим після сну волоссям, він гортав щось у планшеті, час від часу відпиваючи з масивної керамічної чашки. Поруч, спираючись спиною об кухонний гарнітур, стояв Кіліан: темна сорочка, руки складені на грудях, звичний холодний, проникливий вираз обличчя. Вонг порався біля кавомашини, гортаючи стрічку новин у телефоні.
— Доброго ранку.
— Привіт, — майже одночасно відповіли Нейтан і Вонг.
Вонг, не відриваючись від телефону, простягнув йому щойно наповнену чашку кави.
Кіліан кивнув у відповідь, але не одразу повернув голову — ще кілька секунд дивився у вікно, ніби щось там роздивлявся. Потім повернувся. Очі коротко зустрілися з очима Джуліана, і той затримав погляд трохи довше, ніж вимагала проста ввічливість. Вони раніше майже не розмовляли — Джуліан знав Кіліана переважно з чужих слів і випадкових перетинів. Старший брат Кайдена. Цього було достатньо.
Кіліан першим відвів очі. Джуліан рушив далі.
— Не знаєш, де Дарен?
— Пішов із Кобою гуляти, — Кіліан повернув голову. — Зранку вони завжди ходять до лісу. Приблизно на годину.
— Зрозумів.
Вонг тим часом пройшов через кухню до їдальні, а звідти у вітальню.
Джуліан розвернувся до виходу й на мить зупинився.
За столом у їдальні сиділи Кайден і Зейн.
Кайден — у вільній футболці, з вологим після душу волоссям — тримав телефон в одній руці, другою недбало спирався на край столу. Палець гортав екран. Джуліан затримав на ньому увагу. На секунду. Потім ще на одну.
За два роки Кайден змінився. Схуд, обличчя стало гострішим, вилиці — помітнішими. Волосся посвітлішало, коротко підстрижене, майже під машинку. Зеленувато-карі очі, які Джуліан пам'ятав надто добре, зараз ховалися за опущеними віями.
Палець на екрані завмер. Джуліан помітив це лише тому, що рух припинився. Кайден не підняв голови — просто кілька секунд тримав палець над згаслим склом, а тоді знову повів ним по екрану.
Ні привітання. Ні короткого погляду.
Джуліан ще мить не відводив від нього очей — не чекаючи реакції, просто дивлячись. Потім перевів увагу на хлопця поруч.
Зейн — темношкірий, з короткими густими кучерями, чіткою лінією волосся й спокійним обличчям. Маленькі сережки блиснули у вухах, коли він підняв голову. Погляд одразу зустрівся з поглядом Джуліана — Зейн не поспішав відводити очі, ніби оцінював, а потім ледь кивнув. Джуліан відповів таким самим коротким рухом.
Кайден піднявся й пройшов повз, майже торкнувшись плечем Зейна, і зупинився біля кавомашини — навіть не глянувши в бік Джуліана.
Джуліан лише трохи стиснув пальці на чашці, відчуваючи, як напруга в повітрі зросла миттєво.
Нейтан, який досі мовчки дивився в планшет, відклав його на стіл, відкинувся на спинку стільця й перевів погляд на Вонга. Посмішка була лінивою, але в очах спалахнув виразний професійний інтерес.
— До речі, Вонгу, — розслаблено почав він. — Поки чекаємо на виїзд до Портленда, я тут трохи освіжив пам'ять щодо твоєї родини. У вас, здається, майже сорок відсотків морських терміналів під контролем. Won Global Trading — офіційно логістика. Неофіційно, наскільки я розумію, — найкращий канал для будь-якого вантажу, який не повинен потрапляти в офіційні реєстри штату.
Вонг відклав телефон екраном донизу. Обличчя лишалося спокійним, тільки темні очі трохи звузилися.
— Тобі так цікаве життя нашої родини в Портленді, Нейтане?
— Мені цікаво все, що діється в нашому штаті, — той знизав плечима, переплітаючи пальці на столі. — Особливо коли це стосується логістики.
Кіліан біля стіни трохи повернув голову, слухаючи, але не втручаючись.
— Ти дуже добре робиш домашнє завдання, — сухо кинув Вонг.
— Це моя робота, — Нейтан тонко всміхнувся.
На кухні запала коротка, важка тиша.
Вонг узяв чашку, зробив ковток і лише тоді подивився Нейтану прямо в очі:
— Мій батько завжди казав, що бізнес любить тишу. А ти, Нейтане, здається, надто любиш звук власного голосу.
Той коротко засміявся, анітрохи не образившись, і підняв долоні в захисному жесті:
— Я просто констатую факти. Мені подобається, як працюють люди, що знають ціну порядку.
— Моя присутність тут стосується лише навчання та моїх друзів, — відрізав Вонг, коротко позирнувши на Джуліана. — Усе інше лишається в порту.
— Сподіваюся, — відповів Нейтан.
— Він і буде чистим, — рівно втрутився Кіліан, глухо поставивши кухоль на стіл. — Справи Вонга та його родини — це їхня справа, поки вони не перетинаються з нами. А вони не перетинаються.
Вонг мовчки кивнув, узяв зі стійки телефон і рушив до виходу, де на нього вже чекав Джуліан.
— Гарного дня, — кинув їм услід Нейтан.
Вонг зупинився в дверях, глянув через плече й закотив очі:
— Дякуємо. Тобі теж.
Нейтан тихо засміявся.
Кайден тим часом повернувся до столу з чашкою кави, сів поруч із Зейном і знову втупився в телефон.
Джуліан відчинив двері — і саме тоді Кайден нарешті підняв голову. Очі зупинилися на Джуліанові, і цього разу він не відвів їх одразу. Погляд затримався.
Джуліан стояв спиною до дверей, тримаючись за ручку, і кілька секунд просто дивився на нього. Між ними було кілька метрів. Кілька метрів і два роки.
Кайден сидів нерухомо. Обличчя лишалося незворушним, але в очах читалося те, чого не видав жоден рух за весь цей час, — суміш напруги й чогось надто глибокого. Джуліан першим відвів очі — не різко, наче нічого особливого не сталося.
Двері почали зачинятися. Кайден поклав телефон на стіл, за мить знову взяв його. Джуліан уже вийшов.
Зейн, що весь цей час мовчав, перевів погляд із дверей на Кайдена. Кіліан стояв трохи осторонь, не зводячи очей із молодшого брата. Кайден відчув це й підняв погляд. Очі зустрілися.
Кіліан дивився прямо, і хоч обличчя лишалося спокійним, щелепа ледь напружилася. Кайден трохи відкинувся на спинку стільця, стиснувши телефон. Кіліан примружився. Кайден ледь нахилив голову. Зейн переводив увагу з одного на іншого.
Кіліан витримав погляд і нарешті відвернувся. Кайден опустив очі на екран, кілька митей мовчки щось гортав, а тоді, ніби між іншим, запитав:
— А хто взагалі цей Вонг?
— Як ми зрозуміли, найкращий друг Джуліана Канґа, — ледь усміхнувся Нейтан.
Кайден подивився на нього, не змінюючи виразу обличчя, провів язиком по внутрішньому боці щоки й закотив очі — покрутив телефон у долоні, даючи зрозуміти, що відповідь була не про те.
До Нейтана дійшло:
— Добре. Ти не про це.
— Так, — Кайден ледь усміхнувся кутиком губ, провів рукою по волоссю.
Кіліан мовчки підійшов до стійки, налив води, але так і не випив. Поставив склянку, підійшов до кавомашини, простежив за тонкою струминкою кави, додав трохи молока. Повернувся до столу, сів поруч, відсунув чашку від краю — і залишився слухати, перевівши суворий погляд на Кайдена. Той це помітив, але виду не подав — сперся ліктем об підлокітник, підпер пальцями скроню.
— Вонг Лі Вон, дев'ятнадцять років, — спокійно почав Нейтан. — Батько — Вей Лі Вон, мати — Сесилія Сайнс, єдина дитина. Родина Лі Вонів давно сидить у Портленді. Формально — цілком легальний бізнес: транспорт, склади, імпорт, нерухомість, ресторани. Але це тільки те, що видно.
Кайден кивнув.
— За всім цим стоїть стара азійська кримінально-бізнесова структура, — продовжив той рівним, сухо-детальним тоном. — Морські термінали, первинне розмитнення, приватні склади в районі Старого Порту. Контрабандні маршрути, незадекларовані вантажі, нелегальні фінансові операції. Закривають логістику для половини східного узбережжя — і за останні роки жодного витоку інформації.
Зейн підняв брови й коротко присвиснув:
— Ого.
— Батько Вонга — один із ключових людей у цій системі, — вів далі Нейтан. — А дід, Джіхан, — старий глава організації, тримає все це в руках уже багато років.
Пальці Кіліана сильніше стиснули ручку чашки. Кераміка тихо дзенькнула. Кайден помітив це, але брат лише відкинувся на спинку стільця.
— А сам Вонг?
— Потенційний спадкоємець. Готують із дитинства, хоча, схоже, він не палає бажанням перебирати брудні справи. Але від ресурсів родини не відмовляється.
— Звідки він знайомий із Джуліаном Канґом?
Рух Кіліана завмер. Він повернув голову й важко подивився на молодшого брата. Кайден зустрів його погляд.
— Навчалися в одному приватному ліцеї в Парижі, — відповів Нейтан.
— І тепер вступив разом із ним до Сент-Олдена, — підсумував Кайден.
Кіліан опустив очі, провів пальцем по краю чашки й відсунув її, недопиту.
— Так, — усміхнувся Нейтан.
Кайден ще мить дивився на напружені руки брата, а тоді звернувся до Нейтана:
— Іноді мені справді стає не по собі від того, скільки ти знаєш про кожного з нас.
— А мені — від того, скільки знаю я, — посміхнувся Зейн.
Кайден узяв телефон, покрутив у руці й підвівся:
— Ну що, поїхали?
Зейн теж почав підніматися. Кайден рушив до виходу, але Кіліан важко звівся зі стільця:
— Зайди до кабінету. Треба поговорити.
Кайден зупинився. Кулаки в кишенях стиснулися. Зейн і Нейтан перезирнулися. Нейтан поправив рукав куртки й закинув руку Зейну на плече:
— Ну що, до машини, друже?
— Прибери руку, а то зламаю, — усміхнувся той, штовхнувши його плечем.
— Боже, які ви всі відлюдькуваті. Вже й пообійматися не можна.
За кілька секунд двері зачинилися, і Нейтан із Зейном вийшли на вулицю.
Кайден переступив поріг кабінету. Двері зачинилися з глухим клацанням, миттєво відсікаючи звуки дому. У кімнаті стояв напівзатінок — щільні темні штори пропускали лише вузьку смугу тьмяного світла. Пахло старим деревом, шкірою й холодним тютюном.
Кіліан пройшов до середини кімнати, розвернувся й сперся стегном об край масивного дубового столу — постать непорушна, наче витесана з каменю. Кайден лишився стояти біля дверей, з упертим, високо піднятим підборіддям.
— Ти з глузду з'їхав? — тихо, але різко запитав Кіліан.
— Про що ти взагалі? — Кайден нахилив голову, іронічно примружившись.
— Ти знаєш, про що я, — Кіліан подався вперед, голос упав до загрозливого напівпошепту. — Про те, як ти поводишся з моменту, як вони переступили поріг цього дому. Про те, як ти дивишся на Джуліана.
— Я взагалі на нього не дивлюся, — сухо гмикнув Кайден, відвертаючись до вікна.
— Я не сліпий, Кай! Ходиш по дому, як натягнутий трос, що ось-ось трісне. Думаєш, Дарен цього не помітить?
Кайден зробив крок до столу, скорочуючи відстань:
— Мені байдуже, хто і що помітить.
— А мені не байдуже! — Кіліан тицьнув пальцем братові в груди, а тоді жорстко схопив за лацкан куртки, стиснувши так, що шкіра заскрипіла. — Припиняй із цим. Зрозумів? Закарбуй собі на лобі: Джуліан Канґ для тебе — табу. Ти не підходиш до нього. Не зачіпаєш розмовами. Ти навіть погляд свій тримаєш при собі, коли він заходить у кімнату. Зрозумів мене?
Кайден довго мовчав. Тінь закривала очі, але напруга ходила по вилицях. Він дивився на брата з німим бунтом — та переконливість Кіліана діяла безвідмовно.
Кивнув один раз:
— Почув тебе.
Кіліан ще секунду тримав його, а тоді різко розтиснув пальці й відступив, повертаючи собі звичну маску контролю.
— Ви надовго? — поправив манжети.
Кайден опустив очі на його руку, тоді знову зустрів погляд:
— Ні. Закінчимо справи й до вечері, думаю, повернемось.
— Не робіть дурниць, — Кіліан стиснув пальці на краю стільниці.
— Як скажеш, татку, — усміхнувся Кайден, відхиляючись від столу й випростуючись.
Вийшов. Двері зачинилися — Кіліан відкинувся назад, закинув голову, заплющив очі. Спина напружилася, перш ніж нарешті розслабитися. Провів долонями по обличчю й лишився стояти в тиші.
Темно-сірий Porsche Cayenne Turbo GT Вонга виїхав із під'їзної доріжки й рушив у бік Портленда. Шини глухо прошелестіли по мокрому асфальту. Вонг тримав руки на кермі, зрідка опускаючи сонцезахисний козирок. На пасажирському сидінні мовчав Джуліан.
Дорога швидко проганяла залишки міського шуму. Спочатку промайнули приватні будинки, а тоді їх оточив густий ліс штату Мен — високі сосни й ялини обабіч траси, місцями змикаючись кронами; вузька асфальтова смуга прорізала суцільний океан вікових стовбурів і диких валунів, порослих темно-зеленим мохом.
За два роки у Франції Джуліан звик до зовсім іншого пейзажу — кам'яних будинків і вузьких паризьких вулиць, розлогих сонячних долин і доглянутих авеню. Мен зустрічав суворою монументальністю, терпким запахом сирої хвої, морською сіллю, що вже вгадувалася в повітрі, холодним вітром із Атлантики. Прочинив вікно, заплющив очі, глибоко вдихнув — прохолодне повітря розвіювало напругу ранкової зустрічі.
Сидів, спираючись підборіддям на долоню, стежачи, як за склом миготять однакові високі стовбури. За деревами на мить показалася темна гладь озера, і Джуліан лише глибше вдихнув, насолоджуючись тим, що знову тут.
За сорок хвилин ліс порідшав, розступаючись перед низькими промисловими силуетами й старовинними цегляними кварталами Портленда. Місто зустріло їх гулом портових кранів, криком чайок над береговою лінією, сумішшю запахів кави, паленого дизеля й вологого океанського бризу.
Вони минули кілька старих вулиць із червоної цегли в районі Старого Порту й звернули до Portland Market Center — розкішної споруди, що вдало поєднувала архітектуру ХІХ століття із сучасними скляними атріумами: кав'ярні, нішеві парфумерні бутіки, концепт-стори, закриті шоуруми під одним дахом.
— Хочу нормальної кави, — сказав Джуліан, коли вони піднімалися ескалатором. — І треба щось для кімнати — шерстяний плед, увечері на лоджії справді холодно.
— Ходімо, — кивнув Вонг.
Простір Market Center вражав повітрям і світлом: високі скляні стелі пропускали розсіяне осіннє сонце, під ногами глянцево блищав світлий мармур. Навколо текло розмірене, вишукане життя — відвідувачі з паперовими стаканчиками кави, шурхіт брендових пакетів, тиха музика з динаміків.
Спершу зупинилися біля еспресо-бару в стилі лофт. Замовивши два подвійних флет-вайти, Джуліан зробив перший ковток і відчув, як тіло нарешті трохи розслабляється — м'яка молочна піна й гіркуватий відтінок якісного зерна глушили напругу, що супроводжувала його від самого виїзду.
— Куди спочатку? — Вонг тримав чашку, роздивляючись вітрини навпроти.
— Тут є чудовий концепт-стор із текстилем, — Джуліан кивнув углиб галереї. — А потім хочу зайти в нішеву парфумерію. Мій флакон майже порожній, а в Мені без хорошого шлейфу важко відчувати затишок.
У бутіку інтер'єрного дизайну Джуліан провів хвилин двадцять — прискіпливо вибирав плед: торкався кашеміру, перевіряв густоту в'язки, порівнював графітовий відтінок із темно-синім. У рухах проступала та сама паризька педантичність, до якої він звик. Нарешті вибрав масивний, надзвичайно м'який плед із темно-сірої мериносової вовни й лишився цілком задоволений покупкою.
Далі — Niche Fragrance. Приміщення в темно-смарагдових тонах, приглушене світло, дзеркальні полиці з масивними скляними флаконами. Складний аромат: суха деревина, пряна амбра, ірис, дорога шкіра.
Джуліан підійшов до центральної вітрини, наносив тести на блотери, вдихав композиції. Вонг стояв поруч, спираючись на високу скляну стійку.
На парковці комплексу тим часом Зейн заглушив двигун свого автомобіля. Навпроти стояло темно-сіре авто Вонга. Він скоса глянув на Кайдена:
— Ти розумієш, якою хернею це може скінчитися?
Кайден дивився крізь лобове скло на вхід, щелепа напружилася.
— Розумію, — відповів спокійно й відчинив двері.
Зейн видихнув і похитав головою:
— Не питатиму, звідки ти знаєш, що він буде тут. Але все ж — навіщо ти це робиш?
— Треба поговорити з ним.
— Шукаєш щось конкретне чи за настроєм? — запитав Вонг, поки Джуліан крутив у руках черговий блотер.
— Щось із нотами ветиверу й сандалу, але з холодним, майже металевим акцентом, — Джуліан підніс смужку паперу до носа й замружився. — Оце майже те. Глибоке, але не задушливе.
Кришталевий дзвіночок над дверима тихо дзеленькнув.
Зейн, що зайшов першим, одразу помітив Джуліана і Вонга біля стійки. За ним увійшов Кайден і зупинився на порозі — увага повністю зосередилася на Джуліанові. Він стежив за кожним його рухом. На мить холодна відстороненість зникла з обличчя, поступившись місцем важкому, виснаженому погляду.
Джуліан нарешті визначився. Продавчиня загорнула флакон у паперовий пакет. Він узяв його за ручки, зробив крок до виходу — і раптом зупинився, наче хтось смикнув за плече.
За кілька метрів стояв Кайден.
Джуліан завмер, не встигнувши приховати здивування. Плечі напружилися. Кайден теж не рухався — погляд прикував його до місця. Навколо вирувало життя торгового центру, але між ними застрягла тиша двох років. Джуліан роздивлявся його обличчя, зіставляючи теперішнього Кайдена з тим, кого пам'ятав. Погляд лишався тим самим.
Пальці Кайдена стиснулися в кулак. Джуліан це помітив і на секунду опустив очі. Вонг біля стійки випростався, зафіксувавши присутність Кайдена й Зейна.
Джуліан видихнув і рушив прямо до них — повз Зейна, впритул до Кайдена. Той виставив руку, перегороджуючи дорогу.
— Прибери руку, — голос Вонга, що миттєво опинився поруч, звучав спокійно, але загрозливо.
Кайден навіть не глянув у його бік.
— А то що? — Зейн ледь усміхнувся, схиливши голову.
Вонг подивився на нього прямо, без остраху. Кілька секунд вони мовчки мірялися поглядами, тоді Вонг ледь помітно всміхнувся кутиком губ. Зейн відповів такою ж короткою усмішкою.
— Я на п'ять хвилин, — Джуліан перевів погляд на Вонга, тоді на Кайдена.
Той опустив руку. Джуліан рушив у бічний, напівпорожній коридор до службових виходів. Кайден пішов за ним.
Вони звернули за декоративну перегородку з темними дерев'яними панелями. Джуліан спиною торкнувся стіни й розвернувся. Від Кайдена віяло дощем, шкірою, дорогими тютюновими нотами й тим знайомим теплом, яке Джуліан пам'ятав надто добре.
Перехопив пакет двома пальцями, замість усієї долоні, і змусив себе дивитися прямо:
— Що ти хочеш?
Кайден не відповів. Просто дивився — уважно, ніби за ці кілька секунд намагався запам'ятати те, що вже давно знав напам'ять.
Джуліан підняв очі. Лише на мить. Зустрів його погляд і майже одразу відвів свій.
Переступив з ноги на ногу. Пакет тихо зашелестів, зачепивши тканину куртки.
Кайден лишався нерухомим, не відриваючи від нього очей.
Джуліан провів язиком по сухих губах, знову глянув на нього — цього разу трохи довше. У ньому було саме втомлене очікування відповіді.
— Усе. Я йду, — сказав і розвернувся.
Кайден виставив руку, не даючи пройти.
Джуліан зупинився, повернув голову.
— У нас ще є три хвилини, — Кайден подивився на годинник.
Джуліан заплющив очі на секунду, видихнув:
— Будемо дивитися одне на одного й мовчати?
Кайден не відповів одразу. Лише дивився.
Джуліан переклав пакет в іншу руку, майже машинально, просто щоб чимось зайняти пальці. Погляд ковзнув убік, за мить повернувся до нього.
Між ними зависла тиша. Десь за перегородкою пройшли люди — кроки, короткий сміх, звук коліс візка по плитці.
— Іноді навіть цього достатньо, — Кайден ледь нахилив голову.
Джуліан витримав його погляд ще секунду, тоді сказав:
— Три хвилини закінчилися.
Кайден не відповів.
Лише підняв руку. Кінчиками пальців провів уздовж лінії його підборіддя — коротко, майже невагомо, затримавшись на мить. Джуліан не відхилився. Не відступив. Тільки погляд став різкішим.
Кайден зустрів цей погляд — і цього виявилося достатньо.
Прибрав руку й відступив на крок, звільняючи прохід.
Джуліан не чекав ані секунди. Поправив пакет, різко розвернувся й швидким кроком рушив геть, не озираючись.
Кайден лишився на місці ще кілька секунд. Провів долонею по обличчю, видихнув і пішов у протилежний бік.
За п'ятнадцять хвилин на нижньому рівні підземного паркінгу панувала зовсім інша атмосфера.
Поки Кайден і Джуліан розмовляли в коридорі, Зейн і Вонг вийшли з магазину й спустилися до машини. Мовчали: ні той, ні інший не поспішав першим порушувати тишу.
Вонг обперся стегном об капот Porsche, ковзнув поглядом по поверхні й помітив дрібну пляму бруду. Дістав серветку.
Зейн, спираючись на крило й тримаючи баночку з прохолодним напоєм, мовчки спостерігав.
Вонг провів серветкою раз. Потім ще раз.
— Ти зараз серйозно? — не витримав Зейн.
— Так.
— Це маленька пляма.
— Я бачу.
— Ти вже витер її тричі.
Вонг провів іще раз.
— Тепер чотири.
— Ти неможливий, — Зейн похитав головою, усміхаючись.
— Просто маю стандарти. На відміну від декого.
— Тобто в мене стандартів немає? — Зейн приклав долоню до грудей, удаючи ображеного.
— У тебе є стандарти на все. Крім чистоти власної машини.
Зейн розсміявся — вперше по-справжньому — і глянув на нього вже трохи інакше, ніж кілька хвилин тому.
— То ти його особистий тілоохоронець? — кивнув у бік торгового центру.
— А ти, значить, завжди поруч і в усе втручаєшся? — Вонг знизав плечима, не відриваючись від капота.
— А що, заважаю?
Вонг глянув на нього й не стримав короткої усмішки.
Саме тоді з боку пасажирського ліфта показався Джуліан, а трохи позаду, з протилежного блоку, — Кайден.
Зейн коротко глянув на одного, потім на другого — в очах промайнуло розуміння. Невимушено плеснув Вонга по плечу:
— Ну що, портлендський шопінг закінчено. Час повертатися в наш затишний склеп у Сент-Олдені.
— Нарешті щось розумне за сьогодні, — Вонг усміхнувся краєчком губ.
Джуліан лише міцніше перехопив пакет із пледом і рушив до автомобіля.
Кайден лишився позаду на кілька секунд. Погляд ковзнув услід Джуліанові, але той навіть не озирнувся.
Тоді Кайден теж пішов за ними.