1 глава

Дорога вигиналася між пагорбами, занурюючись у густу зелень, і за черговим поворотом дерева раптом розступилися, відкриваючи простір долині.
Джуліан підвів голову від телефона.
Здалеку, над темними кронами сосен, показалася вежа — стрункий темний шпиль із позеленілою від часу міддю на верхівці, що проступав крізь блідий серпанок над низовиною. За ним одна за одною вимальовувалися гострі дахи, а згодом — важкі кам'яні стіни.
Сент-Олден з'являвся не одразу. Виринав із лісу частинами, короткими фрагментами, ніби давній замок із легенд, що повільно відкривався погляду, даючи час роздивитися себе й звикнути до цієї холодної монументальності.
Джуліан трохи відсунувся від м'якої спинки сидіння й притиснув долоню до прохолодного скла. Погляд ковзнув високою вежею, затримався на темних схилах дахів і знову повернувся до шпиля.
Десь попереду, між густими гілками вікових дерев, уже проглядалися масивні стовпи головних воріт, витесані з темного граніту.
Автомобіль Дарена плавно заїхав на територію університету.
Шини глухо зашурхотіли по вологому асфальту. Після нещодавньої серпневої зливи повітря відчутно охололо й наповнилося запахом мокрої соснової кори, вологого листя та каменю, який, нагрітий за день, тепер швидко втрачав тепло. Дорога ще блищала широкими дзеркальними плямами, а з гілок, що нависали над нею, час від часу важко падали поодинокі краплі, розбиваючись об капот і лобове скло.
Машина рухалася повільно.
Обабіч вузької алеї тяглися високі сосни. За ними поступово відкривалися університетські будівлі — потемнілий від століть камінь фасадів, високі вузькі вікна з вітражними шибками, загострені арки й затерті часом гранітні сходи. Центральна споруда з вежею та складними дахами більше нагадувала стару середньовічну фортецю, ніж сучасний навчальний заклад. Над покрівлями здіймалися високі димарі, а густий плющ обвивав праву частину фасаду, яскраво зеленіючи після дощу.
Крізь крони де-не-де пробивалися кволі промені вечірнього сонця — важкого, густо-золотавого, притаманного лише кінцю літа. Вони ковзали по мокрому каменю й темних калюжах.
На кілька секунд один із них ударив просто у вікно.
Джуліан мимоволі примружився й підняв руку, затуляючи очі від різкого бурштинового відблиску. Потім опустив її на коліно, але погляду від будівлі не відвів.
Навчання мало розпочатися лише за кілька тижнів, а це місце вже тиснуло своєю вагою й багатовіковою історією.
Автівка минула центральну будівлю. Далі кампус ставав просторішим: безлюдні алеї, акуратні лавки, невеликі клумби з літніми квітами, що ще трималися під серпневим сонцем. Навіть спортивні поля за низькою дерев'яною огорожею пустували.
Трохи далі виднілася величезна бібліотека з високими арковими вікнами. Її масивні дубові двері теж були зачинені.
За будівлями й деревами проглядалася вода — темна, спокійна гладь озера під вечірнім небом, від якої віяло сирістю й застійною прохолодою.
Джуліан затримав на ній погляд.
Кілька секунд вода ще мерехтіла між стовбурами сосен, а потім дорога плавно повела вбік, і кампус почав ховатися за деревами.
Усе навколо здавалося старим, вишуканим, дорогим і продуманим до найменших дрібниць.
І абсолютно завмерлим.
Саме це завмирання дивувало й насторожувало найбільше. Після гамірних, духотливих вулиць Парижа, де кожен квадратний метр був наповнений рухом, ця тиша здавалася майже штучною — її порушував хіба що поодинокий глухий крик птаха десь над озером.
Джуліан ще раз повернув голову, проводжаючи поглядом темні дахи й шпиль вежі, поки вони остаточно не зникли за високими деревами.
Тільки після цього він відкинувся на спинку сидіння й глянув на Дарена.
Той тримав обидві руки на кермі й дивився строго на дорогу, поводячись так, ніби навколо не відбувалося геть нічого особливого.
Дарен звернув з основної території й виїхав у приватний сектор, де розташовувалися житлові будинки для тих, хто постійно мешкав на території кампусу.
Тут було ще тихіше.
Вулиця помітно звузилася. Дерева підступили до самого узбіччя, їхні нижні гілки майже торкалися даху автомобіля. Тіні від крон ковзали салоном, то затемнюючи обличчя Джуліана, то відкриваючи вузьку світлу смугу на його щоці. За густими стовбурами поступово зникали останні обриси університетських будівель.
Між деревами почали з'являтися будинки — великі, суттєво віддалені один від одного, з широкими під'їзними доріжками й доглянутими ділянками навколо.
У кількох вікнах уже світилося тепле світло.
Дарен проїхав ще трохи й упевнено звернув до одного з таких будинків.
Автомобіль зупинився на просторій під'їзній доріжці.
Двигун глухо затих.
На кілька секунд у салоні ніхто не ворухнувся.
Чутно було лише слабке потріскування гарячого мотора та легкий шелест гілок над дахом від вечірнього вітру, що ніс із собою чисту, майже льодяну прохолоду лісу.
Дарен першим відстебнув ремінь безпеки.
— Приїхали.
Він вийшов, спокійно обійшов капот, натиснув кнопку на ключі й відчинив багажник. За ним із машини вийшли Джуліан і Вонг.
Джуліан затримався біля відчинених дверцят, потягнувся, розправляючи затерплі від дороги плечі, й провів долонею по шиї. Потім зачинив двері й підійшов до багажника.
Речей було справді багато.
Валізи різного розміру, важкі дорожні сумки, місткі рюкзаки, кілька щільних пакетів.
Джуліан нахилився, узяв найближчу сумку, звично перекинув лямку через плече й потягнувся по другу. Вонг мовчки підійшов із протилежного боку й забрав частину багажу. Кинув короткий погляд на гору валіз і скривив губи. Темна брова ледь піднялася.
Дарен витягнув із багажника найбільшу валізу й поставив її на землю, притримуючи рукою, доки та не набула стійкості.
Автомобіль лишився біля двох окремих гаражів, приблизно за двадцять п'ять метрів від будинку. Від під'їзної доріжки до центрального входу вів широкий кам'яний прохід, обабіч якого росли високі густі ялини. Вони частково закривали фасад, але споруда вже добре проглядалася між темними лапами дерев.
Джуліан мимоволі сповільнив крок.
Двоповерховий будинок із темно-сірого каменю, з великим дахом складної форми, займав значну частину простору за деревами. Над окремими секціями підносилися високі димарі, а з кількох великих вікон першого та другого поверхів уже пробивалося затишне тепле світло.
Десь усередині хтось глухо зачинив двері. Звуку майже не було чути зовні — лише короткий відголос крізь прочинене вікно першого поверху.
Джуліан перекинув лямку сумки вище на плече й саме потягнувся до другої валізи.
І тоді з освітленого вікна долинув чіткий голос:
— Кіліане, ти серйозно? Я думав, ми замовимо щось нормальне на вечерю. Ти знову вирішив готувати сам?
Джуліан завмер.
Рука так і лишилася на ручці сумки. Пальці на другій міцніше стиснули шкіряний ремінь. Він повільно повернув голову до будинку. Кілька секунд дивився на освітлене вікно, не мигаючи.
Потім опустив сумку на край багажника, але не випростався.
— Серйозно?
Дарен не відповів одразу. Він зачинив кришку багажника й лише після цього повністю випростався.
Джуліан підняв на нього очі, чекаючи.
— Ми живемо в одному будинку з Ешвортами?
Дарен поправив рукав куртки, не поспішаючи. Після цього повернувся до брата.
— Це проблема?
Джуліан коротко видихнув носом. Кутик губ ледь сіпнувся. Він кілька секунд просто дивився на Дарена, ніби чекав, що той сам почує, наскільки абсурдно це прозвучало.
Дарен не відводив погляду.
— Ні? — перепитав Джуліан, трохи примруживши очі.
— Ні.
Відповідь прозвучала настільки спокійно, що Джуліан ще кілька секунд не знав, що на неї сказати. Він трохи нахилив голову набік, вивчаючи його обличчя.
Дарен витримав його погляд, не змигнувши.
— От і добре.
Він закинув важку сумку на плече, поправив ремінь і першим рушив до будинку.
Джуліан ще мить стояв на місці. Подивився братові в спину. Потім — на будинок. Освітлене вікно затримало його увагу ще на секунду.
У грудях ворухнулася стара, добре знайома важкість.
Він нарешті підхопив сумку й пішов слідом.
Вонг рушив останнім. Дві великі дорожні сумки легко лежали в його руках. Він перевів погляд із Дарена на Джуліана й нічого не сказав. Надто добре знав, що означає прізвище «Ешворт» для родини Канґ.
Стежка до будинку проходила через невеликий, але густий гай. Ялини стояли щільно, важкі гілки нависали низько над доріжкою й частково перекривали залишки вечірнього світла. Під ногами хрустіли дрібні камінці. Гілки раз по раз зачіпали плечі, і з них на комір зривалися важкі холодні краплі.
Коли вони вийшли з-під дерев, будинок відкрився повністю.
Джуліан знову сповільнив крок.
Темний дах складався з кількох секцій, кожна з яких підносилася над власною частиною споруди, утворюючи складний архітектурний ансамбль. Уздовж фасаду тягнулися великі панорамні вікна, у більшості з яких уже м'яко горіло тепле світло.
Будинок мав два чіткі бічні крила, майже дзеркальні одне одному, і ширшу центральну частину з високими скляними дверима, що виходили у внутрішній двір. Сам двір ховався позаду споруди з трьох боків. З дороги було видно лише частину басейну, темну кам'яну терасу, кілька рядів сучасних шезлонгів і низьку декоративну зелень уздовж стін.
Біля одного з крил під широким навісом стояли глибокі дивани й низькі столи.
Вода в басейні майже не рухалася, лише утримуючи на поверхні бліді відблиски світла з вікон першого поверху.
Одразу за будинком починався густий ліс.
Джуліан устиг охопити весь цей масштаб одним довгим поглядом, поки вони проходили останні кілька метрів до вхідних дверей.
Вони перенесли решту речей і по черзі зайшли всередину.
Дарен притримав двері, пропускаючи Вонга із сумками, після чого зачинив їх. Глухий удар відрізав вечірню прохолоду й шелест дерев.
Вітальня зустріла їх приглушеним світлом і запахом гарячої їжі.
Джуліан зробив кілька кроків усередину й зупинився. Величезні панорамні вікна на всю стіну виходили в бік лісу. За склом уже стрімко темніли силуети сосен і ялин.
Графітові стіни, темна дерев'яна підлога, великий модульний диван, низький столик із книжками й забутими склянками.
З боку кухні на підлогу падала широка смуга теплого світла. Десь у глибині приміщення працювала витяжка. Потім коротко дзенькнув металевий посуд.
Джуліан перехопив сумку зручніше.
— Спальні та ванні кімнати на другому поверсі, — кинув Дарен через плече, уже прямуючи до сходів.
Поставив сумку біля першої сходинки й піднявся нагору.
Джуліан підхопив свої речі. Вонг лишив частину сумок біля стіни й рушив слідом.
Другий поверх зустрів їх довгим напівтемним коридором із дверима по обидва боки.
Дарен пройшов кілька метрів, зупинився біля двох суміжних дверей і відчинив перші.
— Джуліане, це твоя кімната.
Джуліан переступив поріг.
Дарен озирнувся на Вонга й коротким кивком вказав на сусідні двері.
— Вонгу, це твоя.
Джуліан завмер на секунду, тримаючись рукою за металеву ручку.
Дарен залишився біля входу, схрестивши руки на грудях.
— Я намагався зробити її максимально схожою на твою кімнату в батьківському домі.
Джуліан нічого не відповів. Лише оглянув кімнату повільним поглядом, ковзнувши по кожному кутку.
Темно-сірі, майже графітові стіни, дерев'яна підлога теплого відтінку, великий чорний килим із коротким ворсом. Низьке широке ліжко з темним дерев'яним каркасом стояло ближче до центру, застелене сірою постіллю й завалене подушками. Навпроти — великий робочий стіл із новим монітором та акустичною системою. Поруч — лаконічна настільна лампа.
Джуліан пройшов углиб. Провів пальцями по гладкому краю столу. Потім повернув голову до дальньої стіни.
Вікна від підлоги до стелі одразу привернули його увагу.
Він підійшов, поклав руку на ручку й відчинив їх.
Із лоджії потягнуло вечірньою прохолодою й запахом хвої. Перший порив вітру торкнувся обличчя й скуйовдив волосся.
Джуліан ступив назовні.
Машинально глянув праворуч.
За кілька метрів, без жодної перегородки чи бодай декоративної решітки, його лоджія плавно переходила в сусідню.
Джуліан повернув голову.
Дарен усе ще стояв біля входу, спостерігаючи.
Джуліан мовчки підняв одну брову.
Дарен кілька секунд дивився на нього, не поспішаючи з відповіддю.
— Ще одна «не проблема».
Пауза.
— У тебе спільна лоджія з Кайденом Ешвортом.
Джуліан застиг.
Погляд сам собою ковзнув на порожню сусідню лоджію. Кам'яна підлога після дощу ще лишалася темною й вологою.
Він повільно відпустив раму. Повернувся до кімнати, коротко провівши долонею по волоссю.
— Я зараз розберу речі й сходжу в душ, — мовив він, намагаючись надати голосу байдужого тону.
Дарен не став коментувати.
— Відпочивайте, потім спускайтеся на вечерю. Познайомлю вас із Накаєм і Кобою.
Джуліан нахилився до сумки й розстебнув блискавку.
— До речі, де вони?
— У резервації. Коба дуже любить коней, тож вони з Накаєм повернуться трохи пізніше.
Джуліан лише кивнув, не піднімаючи очей. Витягнув із сумки першу річ і поклав на ліжко.
Дарен уже збирався вийти. Але затримався біля дверей. Кілька секунд просто спостерігав, як молодший брат розкладає речі.
На його суворому обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
Джуліан цього не помітив.
Дарен рушив коридором.
Джуліан розстебнув валізу ширше й продовжив розкладати речі.
Кілька хвилин він займався цим мовчки. З коридору долинули кроки Дарена. Вони швидко віддалилися в бік сходів.
Потім знову стало тихо.
Джуліан підвів голову.
У дверях стояв Вонг.
Схрестивши руки на грудях, він прихилився плечем до одвірка.
— Ми живемо в одному будинку з Ешвортами, — мовив Вонг. — І Кайден живе через стінку від тебе. Серйозно?
Джуліан злегка знизав плечима, не відриваючись від валізи.
— Ну, виходить, що так.
Він витягнув із сумки чергову футболку, акуратно склав навпіл і поклав поверх інших. Потім сів на край ліжка.
Важко видихнув і поклав долоню на коліно.
Вонг трохи нахилив голову, уважніше розглядаючи його.
— Дарен чогось не знає?
Джуліан затримав руку на коліні. Криво всміхнувся, не дивлячись на нього.
— Він взагалі нічого не знає.
Вонг лише коротко кивнув, зайшов до кімнати й прикрив за собою двері.
Наступну годину вони вирішили присвятити тому, щоб розкласти речі, привести себе в порядок і трохи перепочити з дороги, а вже потім спуститися на вечерю.
Джуліан взявся за валізи.
Речей виявилося значно більше, ніж він очікував: збираючись у Парижі, він намагався брати тільки найнеобхідніше, але це «необхідне» згодом виявилося до смішного об'ємним.
Розстебнув чергову валізу — і прохолодна свіжість дороги змішалася із запахом чистої тканини, дорогих парфумів та засобів для догляду.
Мовчки розвішував одяг у просторій шафі, секцію за секцією, час від часу зупиняючись, щоб ідеально вирівняти плічка: з одного боку — костюми, сорочки, піджаки, штани, з іншого — джинси, прості футболки, спортивні штани, об'ємні худі.
Дві половини гардероба, що практично не мали між собою нічого спільного.
Окинувши одяг швидким поглядом, він витягнув із сумки книжки, планшет, зарядні пристрої, несесер — і пройшов до ванної кімнати, що виходила з гардеробної: сіра плитка, темне дерево, велике дзеркало над широкою раковиною, простора душова за матовим склом.
На полицях акуратно розставив шампунь, гель для душу й засоби для волосся, вирівнюючи кожен флакон.
Повернувшись до кімнати, виснажено опустився на ліжко.
Кілька секунд дивився в стелю, не мигаючи.
Потім потягнувся по телефон.
Екран спалахнув у напівтемряві.
Він відкрив закладки.
Збережений профіль Кайдена Ешворта.
Захід сонця. Потужний мотоцикл. Порожня нічна дорога. Кілька кадрів із друзями. На більшості поруч із Кайденом — Зейн Готорн, його близький шкільний приятель.
Джуліан прокручував стрічку великим пальцем, повільно, ніби відкладаючи щось на потім.
Ось Кай стоїть біля мотоцикла, напівобернувшись до камери.
Наступне фото — він щиро сміється з компанією на відкритій терасі.
Далі з'явилася фотографія з нею.
Дівчина з темним хвилястим волоссям кольору меду. На кількох знімках вона стояла практично впритул до Кайдена.
Палець Джуліана завмер над склом.
Він затримав погляд на її обличчі.
Перегорнув ще один кадр.
Потім ще.
На наступному знову був Кайден — сам, біля мотоцикла, з тією самою спокійною впевненістю в погляді.
Джуліан різко згорнув застосунок.
Телефон ліг екраном донизу.
Він заплющив очі, притиснувши пальці до перенісся.
Кілька секунд просто лежав нерухомо.
За відчиненим вікном вечірній вітер ворушив верхівки ялин.
Телефон коротко завібрував.
Джуліан розплющив очі.
Мама запитувала, як вони дісталися до кампусу.
Він швидко набрав відповідь, відправив і кинув телефон назад на покривало.
Підвівся.
Прийняв гарячий душ, переодягнувся в чистий одяг і вийшов у коридор.
Підійшов до кімнати Вонга, коротко постукав і, не чекаючи відповіді, відчинив двері.
Вонг із притаманною йому скрупульозністю заповнював шафу.
Повернув голову.
— Ще кілька хвилин, і я закінчу.
Джуліан зупинився біля дверей, засунувши руки в кишені джинсів. Кілька секунд мовчки спостерігав.
Вонг виважено рухався від валізи до полиць — кожна річ лягала на своє місце.
Кутик губ Джуліана ледь сіпнувся.
— Ти й у новому будинку все розкладеш за лінійкою?
Вонг не підвів очей. Продовжував вирівнювати стос футболок.
— Це називається порядок.
— Це називається діагноз.
Вонг нарешті перевів на нього погляд. У кутику вуст з'явилася тінь усмішки.
— Можеш не дивитися.
Джуліан тихо гмикнув і відштовхнувся від дверної рами.
— Ходімо, а то ще подумають, що ми загубились у власному будинку.
За кілька хвилин, коли Вонг закінчив, вони разом пішли до сходів.
Дерев'яні сходинки тихо рипіли під кроками.
Унизу вже горіло значно більше світла, ніж коли вони тільки зайшли в будинок.
У вітальні вони на мить зупинилися.
З глибини першого поверху долинув голос Дарена.
Джуліан із Вонгом перезирнулися.
І рушили на звук.
Кухня та їдальня займали один великий відкритий простір у задній частині будинку. Графітово-чорні стіни, темні меблі, сіра тканина диванів і тепле приховане підсвічування вздовж стелі.
Кухонна зона розташовувалася трохи далі: темні фасади шаф, світла кам'яна поверхня острова, вбудована техніка й два високі барні стільці.
За прозорою скляною перегородкою вгадувалася їдальня з прямокутним столом із темного дерева та м'якими стільцями.
Та найбільше притягували вікна — від підлоги до стелі, на всю зовнішню стіну.
За склом вечірній ліс уже перетворився на щільну темну стіну.
Джуліан із Вонгом пройшли далі.
Дарен стояв біля кухонного острова.
Поруч із ним — високий хлопець із коротким темним волоссям і гострими рисами обличчя. Проста сіра футболка, спортивні штани. Руки вкриті густими татуюваннями, що заходили на шию й плечі.
Джуліан упізнав його миттєво.
Кіліан Ешворт.
Два роки.
Саме стільки вони не бачилися.
Джуліан не зупинився одразу. Зробив ще один крок.
Кіліан стояв, спираючись стегном об край острова, і протирав долоню кухонним рушником.
Джуліан затримав на ньому погляд.
Кіліан відчув це. Рух рушника спинився.
Тільки тоді Кіліан підняв очі.
Їхні погляди зустрілися.
На обличчі Кіліана не здригнувся жоден м'яз. Він лише ледь повернув голову й коротко кивнув.
— Привіт.
— Привіт, — відповів Вонг.
Джуліан нарешті кивнув Кіліану, коротко, майже офіційно.
І саме тоді з боку вітальні долинув голос:
— Ну що, як дорога?
На великому темно-сірому дивані сидів блондин — високий, із недбало скуйовдженим густим волоссям і світлими уважними очима. Чорна майка, спортивні штани, важкий годинник на зап'ясті, кілька перснів на пальцях, татуювання на передпліччях.
Нейтан Вілдер.
Він сидів повністю розслаблено, відкинувшись на спинку дивана.
Джуліан повернувся до нього.
— Нормально.
Нейтан кивнув.
— Це добре.
Він знову влаштувався зручніше, витягнувши руку вздовж спинки дивана.
Вонг тим часом обійшов стіл і наблизився до дивана. Важко опустився поруч із Нейтаном, розвалюючись напівлежачи.
Кілька секунд мовчав.
Потім підняв руки й пальцями розім'яв затерплі м'язи шиї.
Нейтан повернув до нього голову. Цього разу в погляді з'явилася виразна цікавість.
— Нейтан, — представився він із ледь помітною посмішкою.
Вонг скоса глянув у відповідь.
— Вонг.
Нейтан усміхнувся трохи ширше.
Нічого не сказав. Лише ще зручніше відкинувся назад.
Позаду, з боку передпокою, глухо грюкнули вхідні двері.
Усі мимоволі повернули голови.
Усередину з гучним тупотом лап увірвався масивний пітбультер'єр. Він майже промчав крізь усю вітальню, але в останній момент різко пригальмував біля кухні.
Кігті зі скреготом ковзнули по відполірованій плитці.
Корпус трохи повело вбік, але тварина миттєво згрупувалася й утримала рівновагу.
За ним зайшов хлопець.
Накай Ред Клауд.
Дарен уже дивився на пса, і на його обличчі з'явилася широка, щира усмішка.
Джуліан затримав на ньому спантеличений погляд.
Дарен рідко дозволяв собі таку відкритість.
Він опустився на коліна й розвів руки.
— Татів хлопчик повернувся. Кобо, йди до мене!
Коба завмер у дверному прорізі.
Вуха сторожко піднялися. Він обвів підозрілим поглядом Джуліана й Вонга, зиркнув на Дарена — і лише після цього рушив до нього.
Пазурі тихо цокали по плитці.
Підійшовши, пес усім тілом притиснувся до господаря.
Дарен обійняв його за плечі, погладив по голові й легко поцілував у лоб.
— Це свої, — кивнув він у бік Джуліана.
Коба лише дивився.
Дарен поплескав його по боці.
— Іди познайомся. Давай.
Пес неохоче відірвався від нього.
Неквапом підійшов до Джуліана.
Той опустив руку й завмер. Не тягнувся до собаки першим. Дозволив Кобі самому зробити останній крок.
Пес обнюхав пальці.
Гаряче видихнув.
Затримався на секунду.
А потім сам підставив лоб під долоню.
Плечі Джуліана мимоволі розправилися. На обличчі з'явилася м'яка усмішка.
Він одразу зрозумів, що пес йому подобається.
Провів долонею по теплій шерсті, почухав за вухом.
Коба спокійно дав себе гладити.
Джуліан трохи нахилився й торкнувся чолом його лоба.
— Ну привіт, Кобо.
Собака лишився поруч.
Джуліан підняв очі на Вонга.
Той досі сидів на дивані непорушно.
Джуліан коротко кивнув: твоя черга.
Вонг навіть не ворухнувся.
— Думаю, ми з Кобою відкладемо наше знайомство на трохи пізніше.
Нейтан не стримав смішка.
Кіліан біля кухонного острова навіть не обернувся, але плечі ледь помітно сіпнулися.
Він теж усміхався.
Накай тим часом пройшов далі й зупинився біля кухні.
Дарен підвів на нього очі.
— Усе добре?
— Як і планувалося.
Накай ледь усміхнувся й опустився в глибоке крісло.
— Коба вирішив, що він молодий жеребець. Тридцять хвилин ганяв із кіньми так, ніби щойно відкрив для себе власні ноги.
Дарен глянув на пса.
Той саме в цей момент махнув хвостом і ткнувся носом йому в долоню.
— Він любить коней.
— Коли ти вже нарешті візьмеш мене із собою в резервацію? — подав голос Нейтан із дивана.
Накай перевів на нього погляд.
Кілька секунд дивився мовчки.
Потім закотив очі.
— Ніколи.
Нейтан підняв брову.
— Я думав, ми вже звикли одне до одного.
Накай подивився йому прямо в очі.
— Ти не боїшся?
Нейтан трохи подався вперед.
— Чого?
— Забруднити костюм і туфлі за кілька тисяч баксів.
Нейтан нахмурився. Автоматично глянув на свою футболку.
— Який ще костюм? — закотив очі Нейтан.
Накай ледь посміхнувся.
— В тебе в гардеробі є «щось простіше»?
Нейтан на секунду замовк.
Пальці глухо постукали по підлокітнику.
— Іди нахрін, Ред Клауде.
Кіліан тихо гмикнув, не обертаючись.
Дарен лише стримано посміхнувся, не перестаючи куйовдити Кобі шерсть на загривку.
На столі вже стояла частина вечері, яку приготував Кіліан.
Саме тоді Накай вийшов надвір до автомобіля й за кілька хвилин повернувся з кількома коробками доставки. Поставив їх на стільницю.
Кіліан коротко глянув на нього.
У погляді читалося легке роздратування.
— Я ж казав, що сам приготую.
Накай поставив чергову коробку й відсунув її вбік.
— А я вирішив, що лазанья на вечерю — це краще.
Нейтан потягнувся до однієї з коробок і зазирнув усередину.
Потім повернувся до Кіліана.
— Нарешті хоч хтось у цьому будинку мислить адекватно. Я ж тобі казав, — занадто голосно продовжив він, — не будеш мучитися — замовимо все.
Кіліан нічого не відповів.
Лише дістав із коробки одну з упаковок і поставив на стіл.
Рухи були різкими, але стриманими.
Накай поставив поруч ще кілька контейнерів.
— Не ображайся, ти класно готуєш, але інколи хочеться з'їсти щось шкідливе для здоров'я.
Кіліан підняв на нього погляд.
— Я не ображаюся.
Він сказав це холодно, без натяку на жарт.
Вонг, який досі стояв трохи осторонь, ледь усміхнувся.
Накай коротко глянув на нього, ледь примружившись, ніби оцінюючи.
За кілька хвилин усі вже сиділи за столом.
Коробки з їжею відкрили, тарілки наповнили.
На столі опинилися лазанья, кілька видів пасти, салати, запечене м'ясо, рис із овочами й кілька коробок із суші.
Спочатку ніхто не говорив.
Тиша швидко стала відчутною.
Скрипнув стілець. Виделка торкнулася тарілки. Хруснула упаковка.
Коба вмостився на низькому кріслі біля Дарена. Той час від часу підчіплював виделкою шматочок м'яса зі своєї тарілки й підносив псові до писка, ледь усміхаючись сам до себе. Коба обережно приймав частування просто з виделки, а тоді знову терпляче клав морду на край столу, чекаючи на наступний шматок.
Нейтан першим спробував заповнити паузу розмовою. Говорив найбільше, але його слова часто зависали в повітрі без відповіді.
Джуліан сидів спокійно, майже не втручаючись у розмови. Слухав. Час від часу його увага поверталася до Кіліана.
Той поводився так, ніби нічого незвичного не відбувалося. Спокійно їв. Майже не звертав уваги на Джуліана.
Вонг тримався впевнено, зрідка відповідаючи Нейтану або Накаю.
Минуло близько двадцяти хвилин.
Нейтан поставив склянку на стіл.
— Кай із Зейном сьогодні взагалі планують повертатися додому?
Кіліан підвів на нього очі. Затримав увагу на мить.
— Сподіваюся, що так.
Він поклав виделку.
Відсунув стілець.
Підвівся.
Заніс посуд до кухні, а тоді взяв телефон, що лежав біля острова. Поглянув на екран.
Вийшов із дому.
За панорамними вікнами його було видно майже одразу.
Він зупинився біля тераси й приклав телефон до вуха.
Джуліан дивився в його бік.
Кілька секунд.
Вонг це помітив.
Перевів на нього погляд.
Джуліан зустрів його очі, але нічого не сказав.
Вонг так само мовчки повернувся до вечері.
Кіліан повернувся за кілька хвилин.
За стіл не сів.
Зупинився біля стільниці, спершися стегном на її край.
— Сказав йому повернутися додому протягом години.
Нейтан усміхнувся.
— Ну, ти ж знаєш, твоєму братові байдуже, що ти кажеш.
Кіліан підняв погляд на Джуліана. Кілька секунд вони дивилися один на одного впритул. Цього разу Джуліан не відвів очей одразу.
Потім Джуліан опустив очі, зосередившись на тарілці.
Вечеря закінчилася в мовчанні.
Кожен розійшовся по своїх кімнатах.
Пізніше в кімнаті панувала та особлива тиша, яка буває між людьми, що давно навчилися розуміти одне одного без слів.
Джуліан і Вонг лежали на ліжку, закинувши руки за голови й вдивляючись у стелю.
За два роки в Парижі вони навчилися розуміти одне одного без зайвих слів. Мовчання між ними ніколи не вимагало пояснень. Іноді досить було просто лежати поруч, дозволяючи думкам лишатися невисловленими.
— Не думаєш, що краще було б залишитися у Франції? — повернув голову Джуліан.
Вонг повільно видихнув.
— Можливо.
— Пам'ятаєш ту маленьку кав'ярню біля нашого ліцею?
Вонг ледь усміхнувся, не розплющуючи очей.
— Круасани й подвійний еспресо. Бо це і був найкращий сніданок.
Тепло давньої дружби на мить витіснило напругу вечора.
Джуліан ледь усміхнувся.
Але невдовзі знову втупився в стелю.
Вонг перевів на нього увагу. Цього разу не поспішав із питанням.
Кілька секунд просто мовчав.
— Ти взагалі знаєш, через що між Канґами та Ешвортами все це почалося?
Джуліан замовк.
Дивився в стелю, не блимаючи.
— Ні. І це найгірше, — зізнався він.
Він зробив коротку паузу.
— Батьки — надто серйозні люди, щоб виливати дітям душу. Нас ніхто ніколи не вчив відкрито ненавидіти Ешвортів. Просто ми виросли з відчуттям, що між нашими родинами щось не так. Це було як невидиме правило. Як повітря — воно просто завжди було поруч.
Вонг не перебивав.
Джуліан перевів увагу на нього.
— Це ж абсурдно: наші родини очолюють Kangsworth Corporation. Вони ділять владу п'ятдесят на п'ятдесят, сидять на спільних радах, разом ухвалюють рішення на мільйони... і при цьому роками дивляться один на одного як на ворогів.
Він на секунду замовк.
— Я чув лише уривки. Про справи діда, про частки в бізнесі, про якісь рішення, що комусь дорого обійшлися. І навіть не знаю, де там правда, а де вже сімейна легенда.
Погляд знову повернувся до стелі.
— Ми просто отримали цю війну у спадок разом із прізвищем.
Вонг мовчки слухав.
— Дарен, можливо, знає більше, — продовжив Джуліан. — Батько більше говорив із ним останнім часом.
Він повернув голову до Вонга.
— Тоді чому він живе з Ешвортами в одному будинку й поводиться так, наче це абсолютно нормально?
Вонг не відповів одразу.
Кілька секунд мовчав, ніби зважуючи, чи варто ставити наступне питання.
— Тебе це хвилює?
Джуліан на мить завмер.
Потім знову відкинув голову на подушку.
— Мені байдуже. Дарен знає, що робить.
Пауза.
— Але це все одно дивно.
Вонг лише повільно кивнув у темряві.
За вікном тихо шуміли верхівки ялин, занурюючи будинок у нічний сон.