Глава 31

— І як тобі?

Чоловік з усмішкою спостерігає за тим, як я оглядаю каюту. Нехай я сюди йшла не за цим, але все одно цікаво. Як я і думала — кімната тут лише одна. Страшенно маленька. Навіть мені стеля здається низькою, а Дамір і зовсім ледь не впирається потилицею.

Крім ліжка тут є всього кілька тумбочок і два вікна з боків. Але оскільки вже вечір, то в каюті дуже темно. Дамір увімкнув тільки підсвічування по периметру підлоги.

Я падаю на м’який матрац, розкинувши руки в боки. Охаю, коли помічаю вікно над ліжком. Величезні пласти скла відкривають краєвид на нічне небо. Коли з’являться зірки — буде просто шикарно.

— Надивилася? — я чую усмішку в голосі чоловіка, але відвести погляд від неба не можу. — Подобається?

— Так, дуже! — киваю, продовжую дивитися. — Не знаю, навіщо ми сюди прийшли, але це й неважливо. Я не зрушу з місця, буду так лежати до ранку!

— Навіть так? У принципі, мені й така поза підходить.

— Даміре! — я скрикую.

Чоловік обхоплює мої щиколотки. Різко тягне на себе, зсуваючи мене до краю ліжка. А після нависає, впираючись однією рукою в матрац. Другою веде по моїй талії.

Тремтіння проходить тілом, тільки посилюється, коли чоловік трохи задирає мою кофту. Доторкається до кругленького животика. А після цілує туди.

— Ти дуже сильно влипла, Еліно, — попереджає, стріляючи в мене фальшивим суворим поглядом. — За те, що втекла і сховала від мене малюка — тобі ще дістанеться.

— Ти сам не кращий! — сперечаюся, а потім кусаю губу. Дамір залишає новий поцілунок на моїй шкірі. — Ти теж…

— Свої косяки я відпрацюю. Але спочатку ти.

— Даміре, ти ж це не через дитину, правда?

Хвилювання сковує, наповнює кожну клітинку. Серце ніби в камінь перетворюється, падає вниз. Гострими краями зачіпає легені, дихати стає складніше.

Я знаю, що ми все це обговорювали. І я бачу любов Даміра до нашого ще не народженого малюка. Це й тішить, і лякає одночасно. Мені так сильно хочеться, щоб у нас усе вийшло, що я боюся всього.

Чи це через те, що я розумію — вдруге не виберуся. Я все сильніше грузну в наших стосунках, добровільно йду на дно. Мені постійно потрібно чути підтвердження того, що це не гра.

— Отримаєш, — погрожує, погладжує низ мого живота, — за такі дурні запитання. Якби це було лише через дитину, ми б із тобою інакше розмовляли.

— Як? — підіймаюся на ліктях. — Ти сам сказав, що дитина має жити в повній сім’ї. Якби на моєму місці була інша…

— Я б не брав її із собою в море. Не продумував би побачення до дрібниць, переживаючи, як дурень, що тобі не сподобається. Якби на твоєму місці була інша — вона б жила десь окремо. А не червоніла піді мною.

— Я не червонію!

Я обурююся, але недовго. Бо Дамір робить усе, щоб я вкрилася рум’янцем до самої шиї.

Я різко втягую кисень, шкіра починає палати. Чоловік торкається мене, я забуваю про що ми говорили. Особливо коли ми знову цілуємося.

Губи Даміра — це якісь ліки. Знеболювальний сироп, який всередині мене розливається. Лікує, змушує забути всі страхи.

Чоловік цілує мене повільно, неспішно. Розтягуючи задоволення. А при цьому якось примудряється позбавити мене зайвого одягу.

Але мені навіть так спекотно. Дуже спекотно. І добре. Тілом проходять розряди струму від кожного дотику. Кульовою блискавкою збираються в грудях.

Дамір притискає мене своїм тілом. Майже невагомо, намагаючись не зачепити живіт. Мені подобається відчувати його вагу на собі. Усього чоловіка відчувати.

Особливо певну його частину.

Ох!

Я мружуся в найважливіший момент, бажаючи відчути кожну мить. Коли всі наші розбіжності зникають. Лопаються мильною бульбашкою.

Ми стаємо єдиним цілим.

І потреба говорити зникає.

Ми інакше розмовляємо. Тілами. Поглядами. Почуттями.

Дихання чоловіка прискорюється, а моє підлаштовується під нього. Вени забиває киплячою лавою, з моїх губ зриваються невиразні прохання.

— Добре? — ловить мою реакцію на кожен рух. — Подобається, Елю?

— Так, — хриплю, останні краплі кисню на це витрачаю. — Даміре.

— Ти така вродлива. Чорт. Яка ти в мене вродлива.

Щирий комплімент, сказаний зірваним голосом, викликає мурашки на шкірі. Спалахує вогнем усередині.

Я обіймаю чоловіка за шию, притягуючи ближче. Гормони роблять мене голодною не тільки в плані їжі. Мені хочеться більшого. Усього.

Гладжу широкі плечі, проводжу пальцями по лопатках. Дивлюся, постійно дивлюся в очі Даміра. Тому що він теж дивиться на мене. І в його погляді я читаю стільки всього, що витримати неможливо.

Накриває щирою первісною насолодою.

Вищим ступенем задоволення.

Дамір відкриває для мене нові грані. Я ніколи не думала, що все може бути… Так чарівно.