Глава 30

— Ти серйозно? — недовірливо дивлюся на Даміра. — Ми справді…

— Але якщо тобі потрібен час, ми можемо повернутися в номер. Ти, здається, хотіла переодягнутися?

— Навіть не думай! — погрожую, сильніше хапаюся за шию чоловіка. Дамір сміється, легко підкидає мене, змушуючи голосно скрикнути.

Я невдоволено дивлюся на нього, але сперечатися не виходить. Чоловік повільно підіймається на яхту, нас одразу починає погойдувати.

— Хочу показати тобі одне місце, — пояснює. — Якщо ти не проти.

— Вночі? — недовірливо оглядаюся. — Врахуй, Алекс знає, що я була з тобою. Заявить у поліцію.

— Відкуплюся.

Дамір жартує, повільно опускає мене на м’який диванчик. Одразу ж поруч опиняється теплий плед. Чоловік запалює маленькі вогники, які освітлюють яхту. Вони наче крихітні світлячки.

На столі стоїть тарілка з фруктовою нарізкою. Порцеляновий чайник. Навіть кілька східних солодощів, до яких я відразу ж прицінююся.

— Це тобі на перекус, — повідомляє Дамір. — Коли допливемо до потрібного місця, буде вечеря. Вона там чекає, — чоловік киває на двері, які ведуть до каюти. — Але якщо тебе почне захитувати, то ми відразу повернемося.

— Начебто не повинно, — із сумнівом дивлюся на рівну водну поверхню. — Море спокійне. А я добре почуваюсь.

— В разі чого в мене є трав’яний набір від нудоти. І навіть якісь пігулки, які дозволив лікар. На крайній випадок.

— Ти добряче так підготувався. Навіть із моїм лікарем консультувався?

— Звичайно. І не тільки в цьому.

Я хочу запитати, що має на увазі чоловік. Страшенно цікаво, що такого важливого знадобилося дізнатися Даміру, що він особисто без мого відома з моїм лікарем консультувався.

Він просить влаштуватися зручніше, сам сідає в крісло за штурвал. Я із захопленням дивлюся на чоловіка. Невже він сам збирається керувати такою махиною?

Яхта, звісно, невелика. Скромна. Найімовірніше, з однією каютою і не розрахована на довгі подорожі. Але все одно бентежно.

Я б не ризикнула сісти за кермо машини, хоча це набагато простіше й безпечніше. А Дамір виглядає впевненим у своїх силах.

Він розстібає запонки, закочує рукави. Підморгує, мене заспокоює. Поводиться так, немов кожні вихідні проводить за штурвалом.

Дамір зв’язується з кимось по рації, отримуючи дозвіл на те, щоб ми покинули порт. А після натискає на якийсь важіль, починає гудіти мотор.

Я із цікавістю відстежую кожен рух. Усе таке цікаве й незвичне. Я ніколи не каталася на яхті. Тим паче із чоловіком.

Я повірити не можу, що Дамір так постарався з нашим побаченням. Постарався, щоб воно було незабутнє і прекрасне. Я думала, що буде звичайний похід до ресторану.

Максимум, побачення на березі моря.

Поки чоловік ніс мене в потрібному напрямку, я перебрала всілякі варіанти. І тепер усі вони здаються такими банальними!

Я кутаюся в плед поверх піджака чоловіка, бо від швидкості здіймається вітер. Морський бриз летить в обличчя разом із моїми пасмами, які плутаються за секунду. Добре, що я захопила із собою гумку й можна затягнути волосся у хвіст.

Яхту погойдує на легких хвилях, ми швидко рухаємося вперед. Я прислухаюся до своїх відчуттів. Якщо справді захитає, то краще швидше повернутися на берег.

Але нічого дивного не відчуваю. Мені добре. Відкидаюся на спинку дивана, кручу головою, бажаючи роздивитися все навколо.

Ще не зовсім стемніло. Видно гори й високі гострі скелі. Вони далеко, тому мені зовсім не страшно. Тим паче що я впевнена в можливостях Даміра.

Чоловік не став би ризикувати моїм здоров’ям. Якщо він вирішив удвох вирушити в морську подорож, отже, упевнений, що мені нічого не загрожує.

— Ходи до мене, — кличе Дамір, коли ми опиняємося у відкритому морі. — Ну, не бійся. Побачення — це коли пара час удвох проводить, а я чомусь помираю від самотності.

— Нічого не знаю, ти сам вигадав таке побачення, щоб я максимально нерухомою залишалася і подалі від тебе перебувала, — з удаваною байдужістю знизую плечима. — За свої вчинки потрібно відповідати, Алієв.

Але на противагу своїм словам я підіймаюся зі свого місця. Несміливо обходжу столик. Навряд чи мене різко віднесе з яхти, але ризикувати не хочеться.

Дамір простягає мені долоню, я з вдячністю за неї хапаюся. Підходжу ближче. А наступної миті опиняюся на колінах чоловіка. Той притискає мене до себе.

Я намагаюся відсторонитися, але чоловік не дозволяє. Ігнорує всі мої спроби вибратися з його міцних обіймів. Однією рукою обіймає мене, а другою продовжує кермувати.

— Ти що виробляєш?! — обурююся, з побоюванням озираюся. — Даміре, не можна так робити! Тобі потрібно стежити за… морем.

— За морем? — чоловік усміхається, впираючись підборіддям у моє плече. — Я чудово все бачу. Дружина, яка сидить у мене на колінах, завадити не може. Ти мене не відволікаєш.

— Зовсім, значить?

— Можливо, трохи. Але я б ніколи не зробив те, що призвело б до ризику для тебе. Тож розслабся, Еліно.