Глава 26

— Еліночко, ти прокинулася! — Марія Андріївна радо зустрічає мене на кухні зранку. — Сідай скоріше, ти, певно, дуже голодна, так?

— Так…

Я мнуся на порозі, бо ніяк не очікувала побачити тут Даміра. Він давно мав поїхати на роботу, час наближається до десятої години. Я навіть навмисне валялася в ліжку до останнього, щоб випадково не зіткнутися з ним.

Мені потрібен час, щоб обміркувати все почуте. Надто раптово чоловік перейшов від злості в мій бік до зізнань у коханні. А я не можу так швидко змінити свої налаштування. Не впевнена, вийде в нас щось чи це дурна витівка.

Мені так страшно помилитися! А при цьому стільки запитань у голові. Він насправді щось відчуває? Не хотів мене відпускати? Це не просто брехня, щоб мені стало краще?

Ох, як багато питань. Учора я не встигла їх поставити. Я була втомлена, виснажена після розмови в ресторані. Занадто багато всього навалилося відразу.

А ще стрес, образа на сестру, опік… Усе вилилося в те, що мене почало хилити в сон ще в машині. Тому, щойно ми опинилися вдома, я одразу ж втекла спати. Сподівалася, що цілий день буду сама і все гарненько обдумаю.

Але ні.

— Усе добре? — Марія Андріївна помічає мою заминку. — Я приготувала кашу з фруктами. Тобі ж потрібні вітаміни? Це дуже корисно для тебе і…

— Маріє Андріївно, — Дамір зупиняє жінку. — Залишите нас удвох?

— Ох, звісно. Сімейний сніданок — це так чудово.

Я сідаю за стіл, вдячно усміхаюся чоловікові. Марія Андріївна чудова, дійсно. Це добре, мати людину, яка так піклується і радіє будь-якій дрібниці. Справді бажає, щоб наш шлюб із чоловіком вийшов вдалим.

Але вона не знає всього. Й іноді від її турботи мені стає ніяково. Бо жінка обговорює те, до чого я ще не готова. Ображати її не хочеться, але й через себе переступати не збираюся.

Тому я непомітно видихаю, коли ми з Даміром залишаємося вдвох. Він знає всю правду, мені більше не потрібно прикидатися.

І це дарує несподіваний спокій. Я можу видихнути, більше не нервую та не стежу за словами. Зізнання виявилося не таким болючим, як я того очікувала.

— Доброго ранку, Еліно. Як твоя нога? — Дамір запитує, відволікаючись від телефона. — Як ти почуваєшся?

— Вже краще, дякую. Нога ще трохи ниє, але мазь, яку ти купив дорогою додому вчора, мені допомогла. Шкіра ще трохи червона, але нічого смертельного. І мене сьогодні зранку не нудить, — додаю навіщось.

Я чекаю, що чоловік зараз доїсть і помчить у справах. Але він не рухається, навіть допивши каву. Спирається на спинку стільця, уважно стежить за мною.

Мені незручно від цієї уваги. Я немов чекаю підступу, хоча й розумію, що нічого не станеться. Дамір обіцяв, що тепер усе буде інакше.

Я теж дивлюся на чоловіка крадькома. Намагаюся зрозуміти, що відбувається. На Дамірі біла футболка, спортивні штани. Жодних сорочок, краваток. Він виглядає… незвично по-домашньому.

Чоловік спокійний, розслаблений, явно нікуди не поспішає. Здається, я ніколи його таким не бачила. І від Даміра йде приємна енергетика, яка передається мені. Утихомирює, дозволяючи насолодитися сніданком.

— Я радий, — чоловік киває, наливає в склянку сік і простягає мені.

— Тобі потрібно щось купити? Вітаміни, одяг, може, для малюка якийсь? Ти скажи, можемо разом з’їздити. Або хлопці привезуть.

— Нічого не потрібно, дякую.

— Прогуляємося після? Тобі потрібно бувати на свіжому повітрі.

— Знаю.

— Ель, — Дамір зітхає, силкується тримати себе в руках. — Я намагаюся щосили. Адже ми вчора все обговорили, домовилися. Чому ти знову стаєш у позу замість того, щоб зробити крок назустріч? Чого ще ти від мене чекаєш? Я тобі зізнався в почуттях, але ти знову вибудовуєш стіну.

— Таке собі зізнання було.

Бурмочу збентежено. Я не можу пояснити свого стану. Тому сиджу мовчки, перемішуючи ложкою кашу. Намагаюся вибрати всі фрукти, із задоволенням їх жую.

Я знаю, що потрібно харчуватися правильно, це піде на користь дитині. Але так не хочеться. Здається, я зараз душу й землю продам за шматочок солодкого кремового тортика. Дуже шкідливого.

— Щось не так? — Дамір помічає моє кисле обличчя. — Ти сказала, що тебе не нудить. Чому тоді не їси?

— Не хочу, — здаюся, відсуваючи тарілку. — Обійдуся без каші.

— Еліно, їж. Голодувати — не вихід.

— А сам ти що їв? А? Не вівсянку явно. Чому ти можеш їсти й омлет, і лосося? Так-так, я все бачила. І шматочки авокадо теж. У тебе був чудовий сніданок, а в мене — вівсянка! Ти собі ні в чому не відмовляєш, а я маю страждати?

Мені відразу стає ніяково за такий спалах капризів. Підтискаю губи, намагаючись не розплакатися від сорому. Мене підкидає на емоційних гойдалках, я не можу загальмувати.

Занадто багато навалилося за один день, насилу виходить тримати себе в руках. Адже я не через вівсянку злюся, просто не розумію, як інакше виплеснути свої емоції.

Та й… Через кашу теж, гаразд. Усе так по-дурному виходить. Я чудово справлялася сама, а тепер на мене насіли з різних боків, вирішують замість мене такі дрібниці, як що я буду їсти на сніданок.