Глава 24

Водій привозить мене за адресою, яку скинув у повідомленні Дамір. Це ресторан біля річки, у теплу погоду тут має бути неймовірно красиво. Але весняне повітря ще недостатньо прогрілося, щоб вечеряти на терасі.

Мене проводять на другий поверх, тут небагатолюдно і приємний інтер’єр. Великі панорамні вікна відкривають чудовий краєвид на річку.

— Добрий вечір, — стримано вітаюся, завмираючи поруч зі столиком.

Якби тут були тільки мачуха із сестрою і Дамір, я б не обтяжувала себе гарними манерами. Але на сьогоднішній неформальній зустрічі присутній ще й адвокат Алієва.

— Сідай, — Дамір, на мій подив, відсуває для мене стілець, і я займаю місце навпроти нього поруч із сестрою. — Що ж, якщо всі нарешті зібралися, давайте спочатку зробимо замовлення, а поки його готуватимуть, обговоримо наші справи, — пропонує він, і всі погоджуються.

Ми обговорюємо, як вибратися з боргової ями батька і зберегти хоч щось, звісно ж, Алевтина Юріївна не згодна зі стратегією, яку пропрацював Дамір зі своїми людьми. Вона абсолютно не готова втрачати жоден об’єкт нерухомості чи дорогу автівку. Коли ми добираємося до питання продажу будинку, у неї майже трапляється істерика. Вчергове.

Її гучний голос привертає увагу інших відвідувачів, і я ставлю собі запитання, чому Дамір призначив зустріч тут, а не в якомусь одному зі своїх залів для переговорів.

Але коли Алевтина Юріївна після першого косого погляду від людей за сусіднім столиком швидко затикається, боячись бути зганьбленою, я починаю здогадуватися, чому ми тут. Якби не було поруч сторонніх людей, вона добила б останню краплю стриманості та терпіння Даміра.

— Де ми будемо жити тоді? — писклявим голосом запитує Евеліна.

— Частина вторгованих грошей від продажу будинку піде на купівлю двокімнатної квартири в гарному районі, — терпляче пояснює Алієв.

Я на нього намагаюся не дивитися. Мені шалено некомфортно перебувати так близько від нього.

— У двокімнатній квартирі? — перепитує сестра, при цьому скривившись так, немов їй пропонують з’їхати в старий студентський гуртожиток із тарганами. — Туди навіть усі мої речі не помістяться. Як ми з мамою там жити будемо?

Мене її запитання дратує. Чомусь ніхто не цікавився, як жилося всі ці роки мені. Евеліну з дитинства розпестили, тепер вона почувається справжньою персоною королівської крові, якій для життя потрібне житло з певною кількістю кімнат і квадратними метрами.

Але найбільше мене дратує те, що сестра з очікуванням дивиться на Даміра. Немов він за помахом чарівної палички має розв’язати цю проблему.

Або, скоріше, з допомогою кредитної картки. Це ближче до реальності. Таке враження, що на думку Евеліни — мій чоловік має оплатити все й повернути їм минулий рівень життя.

Це злить так, що я майже відчуваю, як закипають гормони в моїй крові.

— Якщо вам не потрібна двокімнатна квартира, то я із задоволенням заберу її собі, — вставляю колюче. Немає сил уже слухати це ниття. Евеліна з Алевтиною Юріївною хочуть і борги всі виплатити швидко, щоб кредитори їх не турбували, і з усім своїм майном залишитися.

— А тобі то що? — повертає голову в мій бік сестра. — У тебе то все в шоколаді. У тебе чоловік є при грошах. А в нас із мамою нікого не залишилося.

— Бачиш, як буває, Евеліно? Робиш один неправильний вибір — і все життя зіпсоване.

Не стримуюся, нагадую сестрі, як усе могло б бути. Адже вона мала стати дружиною Алієва, але сама відмовилася.

Сестра спалахує, її обличчя вкривається червоними плямами. Відкриває рот і миттю закриває, не в змозі підібрати гідну відповідь.

— От і подякувала б мені, — бурчить. — Якщо завдяки мені ти Алієвою стала.

Я закочую очі й тягнуся за склянкою з водою. Одна й та сама заїжджена платівка вже встигла набриднути. А про справжній стан справ між мною і моїм чоловіком їм знати необов’язково.

Нам приносять замовлені страви й на кілька хвилин ми замовкаємо.

Я замовила суп і десерт, усі інші — м’ясні страви. З-під опущених вій поглядаю на Даміра, він щось зосереджено друкує на телефоні.

З ким він спілкується?

З іншою жінкою чи по роботі?

Я не повинна ревнувати, але роблю саме це.

— Може, замовимо щось випити? — запитує Евеліна.

— Я за кермом, — відмовляється юрист.

— І я, — не відриваючи погляду від телефона, відгукується Дамір.

— А ти, Еліно? — брови сестри злітають угору, вона чекає на відповідь. Дивиться на мене зацікавлено, і я раптом розумію, що це, швидше за все, перевірка.

Я прийшла сьогодні в сукні грубої в’язки, вона обтягує мою фігуру і, звісно ж, виділяє живіт, натякаючи на мій цікавий стан. Прямо запитати сестра не наважується, тому вирішила піти іншими шляхами.

— Я не переношу алкоголь, ти ж знаєш, — усміхаюся і тягнуся за серветкою.

Раптово за столиком поруч починає голосно плакати малюк, і це привертає мою увагу. Я різко повертаю голову в тому напрямку, і цієї ж миті мої стегна обпікає болем.