Глава 20

Я давлюся їжею і починаю голосно кашляти. З очей бризкають сльози. Я намагаюся не дивитися на Даміра. Тому що страшно. Він не просто злий, він у люті.

Він із такою силою браслет кинув на стіл, що дивно, як із нього каміння не повискакувало.

Звідки він дізнався? Невже сьогодні весь день за мною його люди стежили, а я навіть не помітила?

— Де… Де ти його взяв? — знаходжу в собі сміливість запитати. Вдаю, що нічого не розумію.

— Господар «СтафГроуп» — один із моїх кредиторів. Він запам’ятав, хто купив цей браслет на виставці, тож вважав за належне запитати, чи не поцупив хтось його з мого сейфа. І я очікував чого завгодно, але тільки не того, що моя дружина особисто заклала його. Якщо тобі потрібні були гроші, ти могла попросити їх у мене, а не виставляти мене чоловіком, який не здатен навіть утримувати власну дружину.

Я мовчу. Не знаю, що відповісти. А придумати якусь брехню зовсім не виходить.

— Ти мені подарував його, я думала, що можу розпоряджатися своїми подарунками, як хочу, — у мені вмикається захисний механізм.

— Навіщо тобі гроші? — вимогливо запитує він.

Я ковтаю застряглу поперек горла грудку.

Щоб заплатити за розлучення.

Але вголос цього точно не скажу, інакше скандалу не уникнути. Він зачинить мене в будинку й не випустить доти, доки я не зміню своє рішення. Або поки не дізнається про вагітність, яку мені ще вдається приховувати.

— Гроші завжди потрібні. Я відлітаю через тиждень-два, мені за навчання ще заплатити потрібно.

Дамір трохи розслабляється після моїх слів, видихає. Немов підозрював мене в пристрастях до азартних ігор, але все виявилося набагато простіше.

— Еліно, я вже не раз повторював, що візьму на себе всі твої витрати. Більше так не роби.

Киваю. Знову брешу.

— Мені потрібно повернути гроші, що мені за нього дали? — питаю ледь чутно, подумки прикидаю, скільки від цієї суми віддала адвокату й де знову взяти гроші.

— Ні. Але щоб більше я такого не бачив. Ясно? — запитує суворо, дивиться на мене, тисне й поглядом, і тоном.

Знову киваю. Апетит зник. Почуваюся бридко через свою брехню, але й Дамір не кращий.

— Добре тоді. Я в офіс.

Він розвертається, щоб піти, я неголосно кидаю йому в спину:

— Даміре…

Він завмирає, повертає до мене голову.

Я ледь наважуюся поставити йому запитання, яке мене цікавить.

— Ти… ти не хочеш зі мною розлучатися, бо в тебе є до мене почуття чи…

— Не вигадуй, — різко перебиває мене Алієв. — Ми тільки одружилися, буде дивно, якщо за кілька місяців розлучимося. Мені не потрібні плітки за спиною і хвилювання інвесторів. Я попрошу свою секретарку організувати тобі переліт до Англії. Коли тобі потрібно бути в університеті?

— Я сама можу купити собі квитки.

Кожне його слово б’є з розмаху. Крихітна надія швидко зачинилася в раковині й загубилася на дні океану. Весь цей час мене долали сумніви, чи правильно я чиню, збираючись розлучитися з Алієвим і приховати від нього дитину. Але тепер я налаштована рішуче. Це був останній шанс, який я дала чоловікові. Більше їх не буде.

***
Я виходжу з кабінету адвоката з текою документів у руках. Наша зустріч тривала близько двох годин, під час якої ми виробили стратегію подальших дій, адвокат розповів, що на нас чекає і як швидко можна владнати моє питання.

Штовхаю скляні двері офісу й миттю врізаюся в чоловічі груди.

— Вибачте, — підіймаю погляд і дивуюся, бо переді мною Тимур.

— Еліно, радий зустрічі.

— Здрастуй, — пищу розгублено. — А що ти тут робиш?

Він усміхається.

— Ну, якщо я порадив тобі адвокатську контору, то логічно, що я сам користуюся їхніми послугами.

— Я думала, вони спеціалізуються на шлюборозлучних справах.

— Ти не помилилася.

— Ти розлучаєшся? — дивлюся на нього шоковано. Я навіть не знала, що він одружений.

— Ні. І навряд чи я взагалі колись наважуся зв’язати себе путами шлюбу. Просто зараз пік розлучень. До речі, — його погляд раптово змінюється. Він примружується, немов про щось задумався. Окидає мене поглядом із ніг до голови. — Ти вільна після обіду? Зможеш вирватися на каву?

— Я…

Він помічає моє збентеження, тому швидко додає:

— Це не побачення в разі чого. Мені потрібна група підтримки, і я зараз зрозумів, що ти підходиш ідеально. Моя сестра збирається вилити на мене все своє обурення та тону бруду на чоловіків. Подумав, що ви двоє могли б потоваришувати, у вас має знайтися багато спільних тем.

— У неї що, подруг немає?

— Не повіриш, але немає жодної. Коли поспілкуєшся з нею п’ять хвилин, зрозумієш чому. А зараз вона розлучається.

Я хочу відмовитися, мені зараз потрібно поїхати до Даміра. Йому, найімовірніше, уже доповіли, де я була, як і те, що адвокат від мого імені подав заяву на розлучення. Після розмови із чоловіком навряд чи в мене буде настрій на інші зустрічі. Але Тимур на мене так дивиться, до того ж він не раз виручав мене, що відмовити просто не наважуюся.