Глава 19

Кілька миттєвостей сумніваюся, чи брати слухавку. Зрештою, вирішую, що Марат усе одно доповість Даміру, де я. От тільки після проведеної разом ночі так складно чути його голос. Відчуття, немов варто йому хоч слово сказати, як я передумаю розлучатися.

— Алло, — вимовляю тихо, усім тілом напружуюся.

— Еліно, ти де? Я раніше додому приїхав, думав повечеряти кудись виберемося, але тебе немає.

У його голосі прослизає хвилювання. Немов він боїться, що можу втекти, як це зробила в минулому.

— Я… Я за містом.

— Що ти там робиш?

Озираюся на всі боки. У будинку темно, електрики, як виявилося, тут теж немає.

— Я поїхала провідати маму й бабусю на цвинтар, але не врахувала, що таксі звідси замовити нереально. Не міг би ти прислати водія за мною?

— Адресу мені скинь, — відрізає коротко і скидає дзвінок.

Стискаю в руці телефон, чомусь серце б’ється, як шалене. Швидко друкую адресу й чекаю, прикидаючи, скільки від міста сюди займе дорога.

Відчуваю, як починаю замерзати. На вулиці все ще дощ іде. Я встигла зголодніти. Нерозумно якось вийшло, не варто більше робити таких вчинків на емоціях, адже я тепер не тільки за своє життя відповідаю.

Притискаю долоню до живота, зовсім скоро я зможу відчути, як штовхається малюк і дізнатися його стать. Моя вагітність усе ще здається нереальною. Адже єдине, що змінилося — нудота вранці й пакет вітамінів, які мені потрібно приймати щодня.

Я вмикаю ліхтарик на телефоні, що майже сів, і проходжуся будинком. Заглядаю в шафу, проходжуся пальцями по стареньких маминих сукнях. В одній зі скриньок знаходжу фотографії, які забула забрати. Переглядаю їх, ховаю в сумочку. Потім телефон сідає й усе занурюється в темряву. От чорт. Навіть страшнувато якось стає.

Від того, як раптово й занадто голосно лунає стукіт у двері, я скрикую й підстрибую на місці.

— Еліно, ти там? — до мене долинає голос Даміра.

Навіщо він приїхав? Чому просто не прислав за мною одного зі своїх водіїв?

Відчиняю двері, визираю назовні. Дамір стоїть із парасолькою в руках.

— Що з телефоном? — запитує, вдивляючись мені в обличчя в темряві.

— Розрядився, — знизую плечима. Почуваюся безглуздо й невпевнено поруч із ним.

— Ось, іди в машину, — дає мені парасольку.

— А ти? — дивлюся на нього зі здивуванням, приймаючи парасольку. Дощ уже не такий сильний, калюжі в усьому дворі стоять такі, що не промочити ноги не вийде.

— Зараз теж прийду. Біжи.

Киваю й намагаюся ступати так, щоб не промочити черевики.

У салоні його позашляховика тепло й пахне звичним ароматом чоловіка. Знімаю пальто, бо одразу ж стає спекотно. Помічаю в підскляннику пляшку з водою, роблю кілька ковтків. Запитувати в Даміра, чи можна доїсти шоколадний батончик, безглуздо, тому роблю це, не питаючи. Чорт, голод тільки посилюється від солодкого.

Бачу, як він підходить до машини, відчиняє багажник і щось дістає. Не можу розгледіти, що робить там. Нарешті дверцята з його боку відчиняються і він сідає за кермо, а мені на коліна кладе мокру пискляву грудку шерсті, замотану в його спортивну футболку.

— Що це? — мої брови злітають угору від здивування.

— Помітив його у дворі, заїдемо дорогою до ветеринара, ти ж нікуди не поспішаєш? — запитує, дивлячись на мене.

Хитаю головою, чомусь цей вчинок Даміра здається мені надміру милим.

— Тільки давай спочатку перекусити щось купимо, я вмираю від голоду. Не розраховувала, що проведу тут стільки часу.

— Добре, на трасі поруч є заправка, куплю тобі сендвіч і чай, потім вдома або в ресторані повечеряти можемо, підійде?

— Так.

Їдемо мовчки. На заправці Дамір виходить із машини, щоб купити мені перекусити. Приносить і круасан, і сендвіч, і пончики. Наче скупив усе, що там було, бо боявся, що я не наїмся.

У ветеринарній клініці доводиться провести близько години. Нам віддають відмите й щеплене кошеня. Воно рудого кольору, зовсім крихітка і смішне таке, і ми прямуємо додому.

Я стою навпроти ломбарду «СтафГроуп». Це не той ломбард, куди можна здати дешеву каблучку або уживаний ноут, сюди приходять, щоб закласти антикваріат, предмети розкоші й навіть, подейкують, незаконно завезені в країну предмети мистецтва.

Саме їх мені й порадив Тимур.

Штовхаю двері й опиняюся в просторому приміщенні. З першого погляду нагадує фоє готелю. Стійка біля стіни, крісла й диван біля вікна, де можна випити чашечку кави, поки оцінюють те, що ти приніс, і відраховують потрібну суму грошей.

— Здрастуйте, — вітаюся з немолодим чоловіком, міцно стискаючи ручки сумочки.

Трохи нервово. Незважаючи на те, що тут я за рекомендацією, усе одно страшно, що обдурять. Я ж у цьому всьому абсолютно нічого не розумію.

А ще шкода закладати браслет, який купив мені Дамір. Це був його перший подарунок мені. Це так іронічно, що саме коштом цього браслета я збираюся оплатити розлучення.