Глава 16

Нарешті настав день оголошення заповіту. Цього разу все відбувається в будинку батька. Мене привозить Марат, відпустивши водія.

Кілька місяців я не була в цьому будинку, але за відчуттями — ціла вічність минула. У вітальні на стіні все ще безліч сімейних фотографій у рамці. На них навіть я є. Із сумом дивлюся на зображення батька, на очі сльози навертаються. Я все ще не усвідомила, що його немає. Так рідко бачила його, що всередині жевріє відчуття, що він десь в іншому місці й ми ось-ось зустрінемося.

— Що ж, почнімо, — повірений батька дістає з портфеля конверт із заповітом. Той самий, який так відчайдушно рятував під час пожежі. Про це мені пізніше повідав Дамір. Точніше, він дуже голосно обурювався, що про заповіт усі переживали в той час, коли я у вбиральні застрягла.

Мачуха із сестрою помітно нервують, немов є в цьому світі ймовірність, що батько без спадщини їх може залишити й усе коту нашому заповісти.

Ми розміщуємося на дивані, Алієв стає за моєю спиною. Відчуваю його присутність кожною своєю клітинкою. Евеліна в мій бік невдоволено поглядає. Ми з того дня з нею більше не бачилися й не розмовляли.

Повірений починає зачитувати текст заповіту, перераховуючи, що дістанеться Алевтині, потім Евеліні. Список довгий. Потім черга до мене доходить.

— … ділянка за адресою…

Я повертаюся до Даміра, здивована, що батько мені заповів землю, через яку взагалі все це заварилося. Дамір, здається, не виглядає здивованим. Радше видихає, немов упевнився, що не помилився і земля, яка його цікавить, потрапила в ті руки.

Коли батько встиг заповіт змінити? Явно ж заповів мені землю не до мого заміжжя.

— … і будинок за адресою: Ліски, вулиця Піщана вісім…

Це будинок моєї бабусі. Дякую і на цьому. На жодну квартиру в Лондоні я навіть не сподівалася.

Мачуха, здається, незадоволена таким розкладом. І те, що компанія нам трьом дісталася, а не їй з Евеліною, і те, що мені гроші на рахунках перепали, і земля, і будинок. Дивиться на мене так, наче я її обікрала, а не за законом своє отримала.

Нарешті, коли формальності дотримано, я можу покинути цей будинок. Тут усе тисне на мене, а хвилі невдоволення, що виходять від родичів, можуть на землю мене повалити.

— Даміре, зачекай! Мені поговорити з тобою потрібно, — зупиняє нас Алевтина, коли ми додому зібралися.

— Щось важливе? Якщо ні, то давайте іншим разом, у мене справи ще є, — Дамір тримається відсторонено: зовсім не зацікавлений у розмові з нею.

— Дуже важливе. Можемо ми в кабінет пройти й наодинці переговорити? — невдоволено в мій бік коситься.

— Мені нема чого приховувати від дружини. Говоріть, — мені від слів Даміра приємно трохи стає, адже вони мачуху зачіпають. Плюс до всього, він перед нею не принижує мене, а навпаки, показує значущість.

Мачуха мнеться. Але здається.

— Я щодо нерухомості в Англії. Ти не міг би допомогти осадити це стерво, яка собі привласнити все вирішила?

— У мене немає часу займатися вашими сімейними проблемами.

— Але там нерухомості на купу грошей! Їх вистачити могло на покриття боргів! — скрикує вона, дивиться на Алієва так, наче це він усе присвоїв.

— За законом нерухомість справді належить сестрі вашого покійного чоловіка. Якщо хочете оскаржити це — найміть адвоката. Але краще б вам зайнятися важливішими справами. Подивіться, що з цінного в будинку продати можна. Твори мистецтва, антикваріат. Дорогі меблі. Інакше через пів року, коли кредитори до вас навідаються, це все конфіскують і з молотка за заниженою ціною продадуть. Потрібно хоч якось починати гасити борги й підшукувати житло по кишені.

Така відповідь мачуху взагалі не тішить. Вона підтискає губи, хоче щось невтішне сказати, але не наважується. Знає, що Дамір не та людина, з ким їй варто сваритися.

— Дякую за пораду. Врахую, — цідить крізь зуби. Потім на мене погляд переводить. — Сподіваюся, Еліно, ти не забудеш, хто твоя сім’я. Нам тепер разом триматися треба.

Я не відповідаю. Просто киваю, для пристойності, і залишаю будинок.

Їдемо в машині з Алієвим у мовчанні. Я обмірковую, як далі бути. Несподівана спадщина змінює весь розклад. Я можу торгуватися з Даміром. Ділянка в обмін на свободу. Мені так не терпиться з усім цим закінчити раз і назавжди, доки я не розгубила всю свою рішучість, що заводжу розмову про розлучення дорогою, не чекаючи, коли ми вдома опинимося.

— Нас тепер майже нічого не пов’язує. Я хочу розлучення. Мені плювати на землю, ти можеш робити там, що хочеш, можеш навіть за договором оренду не платити. Тільки дай мені розлучення. Цей фальшивий шлюб у мене вже в печінках сидить. Я через нього не можу нормально стосунки з хлопцем побудувати, — вимовляю, при цьому на Даміра не дивлюся. Інакше зрозуміє по очах, що про хлопця збрехала.

— Ні, — єдине слово, яке він вимовляє.

Різко повертаю до нього голову. Очі мої розширюються від здивування. Нічого не розумію. Дамір залишається таким же холодним і байдужим, але щелепи із силою стиснув, і жилка на скроні опухла й пульсує. Я розумію, що він злиться.

— Чому ні? — у моєму голосі обурення прослизає. Дивлюся на нього, не кліпаючи, чекаю пояснень. Не розумію, чому в мене так вчепився. Сам же мене ненавидів і цей шлюб проклинав.