Глава 14

Дамір зупиняє свій вибір на ресторані італійської кухні. Ми робимо замовлення, і я помічаю, як усе ще пильно Дамір роздивляється мене. Він немов хоче щось сказати, але не наважується. Хоча йому це абсолютно не властиво. Зазвичай він украй прямолінійний і не дбає про почуття оточення.

— Хочеш, я попрошу забронювати тобі десь готель для відпочинку? Полетиш у теплі краї, розвієшся. Ти виглядаєш виснаженою і втомленою, — раптово пропонує він, і я не можу зрозуміти, це прояв турботи чи спосіб позбутися мене на якийсь час.

— У мене немає на це часу, — хитаю головою і тягнуся до меню, щоб чимось зайняти руки, хоча замовлення ми вже зробили.

— Ти знала, що у твого батька є три об’єкти нерухомості в Англії? — раптово змінює він тему розмови, і я різко підіймаю на нього здивований погляд.

— Я знаю про студію, вона недалеко від мого університету, я там жила якийсь час. Але мені стало нудно і я переїхала до дівчат у кампус, — а після того, як я вийшла заміж — батько вже не пропонував. Вважав, що я можу розраховувати тільки на допомогу чоловіка. — Про решту нічого не знаю.

— І студію, про яку ти говориш, й інші дві квартири батько оформив на свою сестру. Найімовірніше, боявся, що кредитори дізнаються про нерухомість за кордоном і заберуть усе. Але тепер твоя тітка стверджує, що це все її й нічого повертати вам вона не збирається.

— Ось як, — хмикаю я. — Не дивно, вона завжди була меркантильною жінкою.

— Не знаю навіть, хто кого з’їсть під час розподілу майна: вона Алевтину чи навпаки, — усміхається Дамір.

— Вони одна одної варті. Навіть не знаю, як я потрапила в цю сім’ю.

— Іноді ставлю собі те саме питання, — Дамір відкидається на спинку крісла, схрещує руки на грудях. Виглядає розслабленим, спокійним.

Наше спілкування раптово з різких роздратованих тонів переходить у приємну дружню бесіду, чого давно не було між нами.

— Насправді мені просто шкода, що тобі майже нічого не дістанеться. Не те щоб мені було шкода витратити гроші на купівлю тієї самої квартири десь в Англії для тебе, просто ти б почувалася більш упевнено. До того ж це твій батько й ти мала повне право на спадщину. А виходить, що успадкуєш лише борги, — із серйозним виглядом вимовляє він, його губи стискаються в тонку лінію.

Мені й самій прикро, що від статків батька майже нічого не залишилося. Якби я не була вагітною, я б узагалі про це не думала, але зараз… Малюка ж потрібно буде утримувати на щось.

Опускаю погляд на меню, знову ставлю собі питання, що буде, якщо Даміру про все розповім. Може, це не така вже й погана ідея? Він, здається, не злиться на мене за втечу, не збирається зачиняти в будинку, і до сестри моєї прохолодно ставиться.

Чи хотілося б мені побудувати з ним справжню сім’ю? Безумовно, так. Мої почуття до нього досі не охололи. Чи боюся я? Звичайно! Як тут не боятися? Але раптом я даремно переживаю?

— Даміре, я… — підкоряючись раптовому пориву, відкриваю рота, щоб зізнатися у своїй вагітності, доки не передумала, але цієї ж миті до нас підходить висока блондинка й перебиває мене на півслові.

— Даміре, яка несподівана зустріч. Куди ти зник? Не дзвониш мені, не пишеш стільки часу, — вимовляє вона млосним голосом, поводиться так, наче мене не існує поряд, вдирається в наш особистий простір, і це мене злить і ранить одночасно.

Дамір, здається, зовсім не радий появі своєї знайомої. Кривиться, почувши її голос, повільно на неї погляд підіймає. Навіть не підводиться, щоб привітатися. Незацікавлено вимовляє:

— Хіба ти не переїхала до Швейцарії? Чув, ти заміж збиралася за якогось банкіра.

— Навіть не уявляю, звідки до тебе такі чутки могли дійти, — розтягуючи слова, вимовляє вона. — Яке ще весілля, ти про що? — сміється награно. — Ти ж знаєш, крім тебе, мені ніхто ніколи не потрібен був.

Мене від цих слів у жар кидає. Мої підозри вірні: у минулому їх точно щось пов’язувало. Ось тільки питання: наскільки далеким було це минуле? Рік? Два? Або місяць?

Я хочу піднятися й піти, щоб не заважати цим двом воркувати, але тут дівчина запитує:

— У тебе ділова зустріч зараз? Може, повечеряємо після того, як ти звільнишся?

Злюся ще більше, нахабство цієї дівиці не має меж.

— Ти помиляєшся, Рито, — спокійно вимовляє Алієв, при цьому в мій бік поглядом стріляє, щоб перевірити мою реакцію на цю виставу. Здається, йому ні краплі не ніяково від зустрічі з колишньою.

Чи він таким чином мстить мені за Мішу?

— Це не ділова зустріч, я тут зі своєю дружиною.

Рита різко повертає голову в мій бік. Якщо до цього вона мене не помічала, сприймала як предмет інтер’єру, то тепер уважно роздивляється. Кривить свої надуті губки. У її погляді розгорається злість і зарозумілість. Вона себе явно кращою за мене вважає і не розуміє, що в мені такого Алієв знайшов, що одружитися вирішив.

— Вибачте, — її вибачення зовсім не щиро звучать. — Не знаю, як я могла таку подію пропустити. Коли це взагалі сталося? Міла казала, що ти ще місяці три тому клуб її відвідував.

— Про це у всіх новинах було, а тепер вибач, Рито, радий був побачити, але ми з дружиною вдвох хотіли б побути, — різко відшиває її Дамір, після згадки про Мілу і клуб.