Глава 11

Дамір

Я опускаюся в крісло й із нетерпінням поглядаю на час. Хочеться скоріше покінчити із цим. Дуже сподіваюся, що Веніамін Миколайович не підсуне мені свиню, після його смерті тепер немало проблем звалилося мені на голову, не вистачало ще щоб земля, яку він здав мені в оренду, перейшла до рук Алевтини Юріївни чи Евеліни. Тоді вони з мене не злізуть, а я надто багато грошей уже встиг вкласти в цей проєкт, та й перед інвесторами шукати дурні виправдання не хочеться. Я міг би в крайньому разі налякати жінок, але з поваги до своєї дружини не буду цього робити.

Скошую погляд на Алевтину Юріївну, яка, здається, скоро в мені дірку зітре. Їй категорично не сподобалися мої пропозиції щодо того, як урегулювати питання з боргами їхньої родини. На її думку, я, як зять, маю зі своєї кишені розплатитися за все, ще й виділяти кругленьку суму грошей на їхнє з донькою утримання.

Яке нахабство!

Насправді саме в той момент я остаточно зрозумів, як мені пощастило, що під час весілля мені іншу наречену підсунули. Інакше довелося б щодня вислуховувати про те, як жорстоко я з ними чиню. Безцеремонність — друге ім’я дружини Веніаміна Миколайовича. На щастя, вона не мати Еліни, і я без докорів сумління можу дозволити собі жорстко обламати її надії на те, що я допоможу зберегти все їхнє майно.

— Я зроблю кілька дзвінків і повернуся, — попереджаю, вирішивши, що десяти хвилин мені достатньо, щоб обговорити деякі питання телефоном зі своїм фінансовим директором.

Іду до виходу, на ходу набираю Ігоря. Штовхаю скляні двері й без верхнього одягу виходжу на вулицю. Через прохолодне повітря одразу ж остигаю, без зайвих емоцій говорю тільки у справі.

Дивуюся, коли з нотаріальної контори один за одним починають виходити схвильовані люди.

— Що сталося? — запитую в Евеліни, яка вибігає звідти із жахом в очах і починає кашляти.

— Пожежа почалася! — хапається за мене, намагаючись віддихатися.

— Господи, а як же заповіт? Заповіт як? — голосить Алевтина Юріївна, приклавши руку до грудей, немов у неї зараз станеться серцевий напад.

— Ви не хвилюйтеся, конверт із заповітом у мене в портфелі, я якраз його із сейфа дістав і до вас коридором прямував, коли пожежна сигналізація спрацювала, — каже довірений Веніаміна Миколайовича, який застиг поряд із нами, притиснувши до грудей той самий портфель, як найбільшу дорогоцінність у цьому світі.

— О… як… добре, — Алевтина блідне ще більше, але мене зараз не вона хвилює.

Поглядом вишукую знайому маківку серед людей, що стовпилися перед будівлею, і не знаходжу.

— Де Еліна? — запитую в Елі. Під шкіру пробирається невідомий мені раніше страх за дівчину. Чому її немає тут? Невже не чула звук пожежної тривоги?

— Я… я не знаю. Вона ж у вбиральню пішла, після цього ми не бачилися.

— Чорт, — кидаюся вперед із цілковитою рішучістю відшукати Еліну в будівлі.

— Даміре, почекай, там може бути небезпечно! — хапає мене за рукав Евеліна. — Пожежники вже в дорозі, дочекаймося їх.

— Ти з глузду з’їхала? — гаркаю, позбуваюся її чіпкої хватки й входжу в будівлю, у холі якої вже поширюється їдкий дим.

Озираюся на всі боки й знаходжу в кутку поруч із пальмами зафіксований вогнегасник.

Не замислюючись, хапаю його і йду в коридор.

Полум’я немає, тільки дим звідкись валить. Осі починає пекти, але я вперто йду вперед: прикривши носа рукавом.

Повертаю в той бік, де розташована вбиральня, і помічаю в кінці коридору вогонь. Він перейшов уже на жалюзі на вікнах.

Смикаю за чеку на вогнегаснику й намагаюся самотужки загасити полум’я. Кілька хвилин — і все закінчується. Залишається тільки їдкий дим. Відкидаю вбік порожній вогнегасник, штовхаю ногою залізне відро для сміття, що й було джерелом загоряння. Кашляю і штовхаю двері до вбиральні, але ті не піддаються. Вибиваю з ноги з першого разу.

— Еля? — кличу голосно, уперше назвавши її цим ім’ям.

Помічаю її біля стіни. Вона намагалася залізти нагору, щоб пролізти у вікно, яке розташоване майже під стелею. А зараз завмерла там, обернувшись на звук. Налякана, уся в сльозах.

Біжу до неї. Беру її на руки, намагаюся заспокоїти.

— Усе добре, дівчинко моя. Якийсь ідіот просто вирішив покурити в приміщенні й викинув непогашений недопалок у сміття. Ходімо, — швидким кроком прямую до виходу.

Вона обіймає мене за шию, притискається до мене всім тілом. Тремтить уся і голосно плаче.

— Замок заклинило, я не змогла відчинити двері…

Назустріч нам уже мчать пожежники й працівники швидкої допомоги, хочуть забрати її в мене, але я не даю. Усе ще шепочу їй заспокійливі слова й відпускаю тільки тоді, коли опиняємося біля машини швидкої допомоги.

Вона жадібно вдихає повітря, розмазує по щоках сльози.

— Усе добре, зі мною все добре, — вимовляє, коли медики ставлять їй якісь запитання.

Я дивлюся на неї й відірватися не можу. Серце в грудях шалено б’ється, мозок підкидає варіанти розвитку подій, які закінчуються не так райдужно. Не витримую. Роблю крок до неї, з усієї сили в обіймах стискаю маленьке тендітне тіло. Якби втратив її сьогодні — точно не вижив би. Уперше відчуваю таке, уперше розумію, наскільки вона для мене важлива. Наскільки сильно до неї прив’язався.