Глава 10

Я дивлюся на сестру, не вірячи, що вона справді так вчинила. Серйозно? Настільки дитячий і дурний вибрик, немов нічого розумнішого не могла вигадати.

Промокла тканина неприємно прилипає до тіла. Солодкий алкоголь стікає шкірою, покриваючи мене липким шаром. Тут ні серветка, ні вода не допоможуть. Евеліна має рацію — єдиний варіант, який залишився, це поїхати додому. Не розгулювати ж мені в такому вигляді?

Хочеться кинутися геть, одразу в аеропорт. Завченим шляхом втекти, бо… Скільки можна?! Знущатися з мене, підставляти, немов я дівчинка для биття. Ще й незаслужено, з незрозумілих причинам.

Даміра я якось можу зрозуміти. Він — просто твердолобий Алієв, який возиться зі мною, тому що так потрібно.

А ось сестра — зовсім інша справа. Я впевнена, що якби вона дійсно хотіла бути з Даміром від самого початку, то сама б попросила батька зробити її його нареченою. До того ж мені Евеліна розповідала тільки жахи про майбутнього чоловіка.

Навіщо?

Що нею керує зараз?

Я відчуваю якийсь підступ, але вхопитися не можу. Занадто різниться її поведінка. Є тут щось глибше, ніж просто дурна несподівана закоханість у мого чоловіка.

— Тобі викликати таксі? — солодощавим тоном цікавиться сестра. — Або…

— Не переймайся.

Мені хочеться звідси піти скоріше, але розумію, що саме цього домагається Евеліна. Може, раніше я б і втекла, але зараз рухаюся в протилежному напрямку від виходу. Чую судомне зітхання сестри — вона не чекала, що я піду просто до Даміра.

Чоловік розмовляє з Леонідом, але немов спиною відчуває моє наближення. А може, йому просто підказали. Алієв розвертається, сам робить крок назустріч до мене.

— Я майже закінчив, — промовляє першим. — Скоро поїдемо. А що з твоєю сукнею?

— Евеліна вилила на мене шампанське, — ціджу. — Тримай свою… улюблену працівницю під контролем, Алієв.

— Вона більше не працює на мене. Я давно її звільнив. Секунду почекай.

Просить, розвертаючись назад до Леоніда. Швидко прощається з ним, а потім, обійнявши мене за талію, веде до виходу. Він що, зібрався їхати разом зі мною? Я лише хотіла повідомити, що збираюся додому.

Але чоловік вирішив по-іншому. Ми майже виходимо із залу, коли він різко міняє траєкторію. Тягне мене за собою до Евеліни. Напружуюся. Навіщо?

— Даміре, — сестра плескає віями, дивиться здивовано. — Як тобі вечір? Я думала…

— Розважаєшся? — запитує грубо. — Тобі нема чим зайнятися?

— Що ти маєш на увазі? Не розумію.

— Шампанське, сукня Еліни. Нічого не пригадуєш?

— О. Еліна випадково пролила на себе напій, а в чому проблема? Я пропонувала серветки й допомогти…

Я зітхаю. Немає бажання слухати цю нісенітницю. Зараз Дамір почне сумніватися, мене виставлять брехухою і ревнивою дружиною… Я б обійшлася без цієї сцени. Смикаюся, бажаючи піти, але чоловік стримує мене на місці.

— Ти дограєшся, — Дамір попереджає. Евеліну. — Я хочу нагадати, що ваші рахунки зараз оплачую я. Ще раз повториться щось подібне, і будете самі розбиратися з усім. Це зрозуміло?

— Даміре, але я не…

— Зрозуміло?

— Так.

Евеліна виглядає понурою, опускає голову. Я не відчуваю смаку перемоги, хоча мені приємно, що в сестри не вийшло все звалити на мене. А ще, напевно, добре й від того, що не тільки зі мною Дамір використовує цей тон.

Холодний — для мене.

Крижані брили — для Евеліни.

Здригаюся, коли ми виходимо на вулицю. Похолодало, від мокрої сукні лише морозніше. Завмираю, ніби бетонною стіною придавлена, коли на мої плечі опускається чоловічий піджак. Просочений теплом і запахом Даміра.

— Дякую, — бурмочу, прямуючи до машини Алієва. — Ти дізнався щось корисне?

— Так. У твого батька, Еліно, були шалені проблеми.

День оголошення заповіту нарешті настав. Після цього я зможу повернутись у місце, яке вважаю своєю домівкою. Без жалю. Залишивши образи, злети та падіння в минулому. У мене тепер є для кого жити.

Я приймаю вітаміни для вагітних, запиваю водою та ховаю блістери в тумбочці, щоб ніхто не побачив. Спускаюся на перший поверх, де на мене вже чекає Дамір. Він п’є каву та гортає ранкову газету. Мене не відразу помічає, і це дає мені кілька хвилин, щоб крадькома розглядати його. Наскільки б не ненавиділа його, а серце в грудях при його вигляді все одно болісно стискається і тремтить.

Завтра я втечу. Це останній наш день. Борги, які залишилися після батька, до мене не мають жодних стосунків. Нехай мачуха з Евеліною самі з усім розбираються. Наше спілкування та сімейні зв’язки після смерті батька обриваються. Ми ніколи не були близькими, через них я так мало провела часу з батьком і так і не знайшла в його особі підтримки та розуміння. Так і не відчула, як це: мати люблячого батька.

— Ми не спізнюємося? — даю про себе знати, і погляд Даміра різко до мене повертається.

— Ти готова? Водій уже чекає, — напруга між нами так і не розвіялася. Після благодійного вечора я вміло уникала його, намагалася не надумувати собі зайвого та не хвилюватись.