Глава 8

Ми з Даміром не розмовляємо кілька днів. Навіть не перетинаємося, ніби чоловік навмисно ігнорує мене. А я сама не рвуся з ним зустрічатися. Після того, що сталося в лікарні, мене досі трусить.

Не можу повірити, що все минулося. Лікарка останньої миті змінила рішення, побачивши, наскільки понурою я була. Змилувалась, а в мене немов виросли крила за спиною.

Мені занадто багато разів щастило, колись це закінчиться. Спочатку Марат відпустив, після — Дамір не дізнався про вагітність. А я не настільки удачлива, щоб це повторювалося з разу в раз. Що швидше я поїду, то більше шансів, що мій секрет залишиться в безпеці.

— Може це? — консультантка показує мені нову сукню, а я хитаю головою. — Це остання колекція, єдиний екземпляр.

— Мені потрібно щось не таке вузьке.

Усі варіанти, які пропонує дівчина, занадто відверті або ж обтягують живіт, наче друга шкіра. А я не збираюся заявляти про свій стан на весь світ.

Дамір зателефонував годину тому, велів, аби я збиралася на благодійний вечір. Сказав, що зустрінемося вже на місці, через водія передав банківську картку, щоб я купила собі сукню й відвідала салон краси.

Я хотіла упертися, з принципу відмовитися. У мене не той настрій, щоб бути безмовною супутницею Алієва. Але потім, поміркувавши, погодилася. Може, якщо я піду на поступки, то чоловік теж не буде противитися?

Раніше я або сперечалася з Даміром, або підкорялася. Тепер спробую інакше поводитися. Домовлятися й висувати умови, вести перемовини, як нас учили в університеті. Раптом вийде?

Сукню я вибираю дуже швидко. Чорну, із завищеною талією і розкльошеною спідницею. Просто в ній і виходжу з магазину. Часу немає. Я вже не встигаю зробити зачіску. Про макіяж взагалі мовчу, вирішую дорогою до місця зустрічі спробувати себе привести до ладу тим, що є в моїй сумочці.

Озираюся в пошуку водія, але замість нього помічаю Марата. Той стоїть, притулившись до машини. Змахує мені рукою, натякаючи, щоб я йшла до нього.

— Привіт, Еліно, — вітається першим, відчиняє для мене задні дверцята. — Як ти?

— Добре, дякую. Тебе Дамір прислав?

— Ні, я вирішив тебе викрасти. Розважаюся так щосереди. Давай сюди.

Чоловік забирає в мене пакет із моїми речами, закидає в багажник. Я влаштовуюся на сидінні, поправляючи поділ сукні так, щоб він не пом’явся. Прошу Марата ввімкнути кондиціонер, тому що в салоні дуже спекотно.

Алієв насилу повірив у те, що я просто так реагую на спеку. Я ще додала про магнітні бурі, які мене вбивають, але, судячи зі скептичного погляду — це виправдання не спрацювало.

— Тримай, — Марат кидає мені чорний конверт, всередині запрошення на благодійний вечір. — Дамір не встигав заїхати сам, тому передав через мене.

— Я ж не буду сама? Чи Алієв вирішив мене кинути там?

— Ні. Він… У нього ще справи, одразу туди під’їде. Зустрінетеся вже в ресторані.

— Добре.

— Судячи з того, яким злим він виглядає останнім часом, ви так і не поговорили?

— А ти намагався поговорити про щось із Даміром, коли він уперся бараном?

— Намагався. Не повіриш, навіть виходило достукатися до нього.

Пирхаю, відкидаюся на спинку сидіння. Схрещую руки на грудях, не вірячи, що Марат каже правду. Як на мене, Алієв — непохитна гора, яку ні зрушити, ні зруйнувати.

У мене лише надія на те, що мій план спрацює. Йому потрібно щось від мене? Я вимагатиму інше натомість. Господи, на що перетворилися наші стосунки? Адже все було так добре.

— І як ти це зробив? — запитую, здавшись. — Як змусив Даміра послухати тебе?

— Мій варіант тобі не підійде, — хмикає Марат, заїжджаючи на стоянку. — Але спробуй із ним просто поговорити. А коли захочеться зірватися і послати — порахуй до десяти та видихни. Тільки потім відповідай. Іноді розмови, Еліно, дуже багато вирішують.

— Боюся, рахувати доведеться до мільйона. Дякую, що довіз. Мені тут чекати чи…

— Іди відразу до ресторану. Дамір уже повинен скоро бути тут.

Я дозволяю собі секунду слабкості, щоб зібратися. Не хочу бути в натовпі незнайомих людей, де напевно всі знали мого батька. Мені не потрібні ні фальшива жалість, ні плітки, що я так швидко оговталася.

На вході я простягаю охоронцю іменне запрошення, заходжу всередину. Всупереч моїм страхам, ніхто не звертає на мене особливої уваги. Зал наповнений галасом, сміхом, дзвоном келихів. Я відходжу до колони, притуляюся до неї. Моніторю двері, сподіваючись, що Алієв не змусить мене чекати вічність.

Чоловік з’являється невдовзі, я розслаблено видихаю. А потім серце ніби тисячею голок пронизує.

Бо Дамір тут разом із моєю сестрою.

Мене ніби обливає крижаною водою, а після — викидає на мороз. Усе всередині вкривається інеєм, я стежу за цією парочкою з якоюсь приреченою порожнечею всередині. Я не розумію, що витворяє Дамір.

Навіщо відмовляти мені в розлученні, а зараз з’являтися тут з Евеліною? Чи він вирішив остаточно мене добити? Щоразу буде її на зустрічі зі мною тягати?