Глава 6

Я чекаю, поки Дамір скаже щось ще, але він зберігає мовчання. Сідає на лавочку поруч зі мною, змушуючи нервувати.

Навіщо він слідував за мною в цей парк?

Адже я під наглядом Віктора, який при появі Даміра відійшов подалі. Не намагаюся втекти, не зникла з радарів. То чому Алієв прийшов за мною? Щось знову сталося?

Тиша трохи напружує, але дає мені час зібратися. Крадькома розглядаю чоловіка. Він щойно з роботи, у костюмі. Як завжди — гарний. Сорочка ідеально випрасувана попри те, що вже вечір, на манжетах поблискують запонки.

Розумію, що це мій подарунок на день народження чоловіка. Я довго вибирала його, дуже хотіла, аби Даміру все сподобалось. Але той вечір закінчився провалом. Чоловік не з’явився, навіть не попередив. Я чекала його до пізньої ночі, але ніяких вибачень не почула.

Тому я думала, що подарунок він закине кудись і забуде. Але рада, що запонки припали Даміру до душі. Нехай зараз я хочу забратися якомога далі від Алієва, але тоді дуже старалася. Якщо щось хороше залишиться після нашого шлюбу, крім дитини, так це прикраси. Адже Дамір також дарував мені браслет.

Шалено дорогий подарунок, який я забрала із собою в Англію. Спочатку через ностальгію зберігала, а тепер вирішила, що продам. Мені потрібні будуть гроші, а браслет коштував стільки, що вторгованих за нього грошей вистачить на рік.

— Даміре, — видавлюю із себе ім’я чоловіка, воно ніби дряпає горло. — Ти чогось хотів?

— Дізнатися, чому моя дружина не відповідає на мої дзвінки, — хмикає, повертаючись до мене. — Якщо я дзвоню, то очікую, що ти візьмеш слухавку. Раптом щось термінове?

— Тоді б ти переказав через охорону. Чого ти чекаєш від мене, Даміре? Що я повернуся до твого дому й буду вдавати, що все нормально? Що в нас чудовий щасливий шлюб, як на картинках? О, і ти не бігаєш по коханках, а я не бігаю від тебе?

— Еліно…

— Цього не буде, можеш навіть не чекати. Хочеш зберегти свою бездоганну репутацію? Чудово, я переїхала у твій будинок, як ти й хотів. Але коли оголосять заповіт, я подам на розлучення і повернуся на навчання.

Підводжуся, закінчуючи розмову. Швидким кроком прямую в бік будинку. Обіймаю себе за плечі, намагаючись заспокоїтись. Не розумію, що Даміру потрібно. Чому просто не дати мені розлучення, а перетворювати це на справжнє протистояння?

Я могла б збрехати чоловікові, напевно. Вигадати роман і пояснення, чому його люди не помітили стороннього юнака поруч зі мною. Тільки Дамір точно перевірить це, а я не маю жодного друга, який би прикинувся моїм хлопцем.

Сказати, що з кимось провела ніч і випадково завагітніла? Тоді Алієв дійсно захоче зі мною розлучитися, щоб не вішати на свою шию чужу дитину. Але… Упевнена, спочатку він зробить тест на батьківство. І точно мене не відпустить.

— Ох, Еліно, повернулася? — Марія Андріївна усміхається, коли я заходжу на кухню. — Сідай, усе ще гаряче. І Дамір сказав, що скоро приїде, повечеряєте разом.

— Він уже на підході.

— Чудово. Спільна вечеря не завадить, люба. Поговоріть, впевнена, ще примиритесь. Ти мені як сказала про розлучення… Аж не віриться. Ви ж така гарна пара, поруч із тобою Дамір зовсім інший. Повір мені, я ж його знаю.

— Маріє…

— Не перебивай і не заперечуй. Знаєш, я в молодості теж від чоловіка поривалася піти. Усе не так було: не слухає, не розуміє. Усе здавалося кінцем світу. А з віком я зрозуміла, що іноді до кохання придивлятися потрібно, а не одразу висновки робити. Ти ж знаєш, як кажуть. Милі сваряться, тільки тішаться. Й у вас усе буде добре. І… Ох, Дамір.

Жінка швидко замовкає, припиняючи повчати мене. Чоловік сідає за стіл, я приєднуюсь. Хочеться втекти, повечеряти можна й пізніше. Але розумію, що востаннє їла в обід, а для вагітності важливо харчуватися правильно і вчасно.

Намагаюся не дивитися на Даміра, тягнуся за глечиком із соком, наливаю собі. Погляд бігає по столу, поки Марія Андріївна не залишає нас удвох. Тепер не треба прикидатися, що мене не розриває від гніву і страждання поруч із цим чоловіком.

Вечеря минає в напруженій атмосфері. Ніхто нічого не говорить, я намагаюся їсти швидше, щоб втекти до себе, навіть смаку не відчуваю. Але коли відсуваю тарілку й хочу встати, Дамір мене зупиняє.

— Еліно, залишся, — просить. — Нам із тобою треба поговорити. Саме тому я тобі дзвонив.

— Про що ти хочеш поговорити? Про майбутнє розлучення?

Запитую стривожено, але без надії на це. Хочеться піти до себе, але все-таки залишаюся на місці. Можливо, Дамір розповість щось важливе. А бігати від нього — занадто по-дитячому й нерозумно. Якщо чоловік захоче, він мене й у спальні знайде.

Дамір відкидається на спинку стільця, кілька секунд розглядає мене. Ніби прикидає, чи можна зі мною говорити нормально. А я закипаю від нетерпіння. Хочу швидше все закінчити.

— Розлучення не буде, — заявляє просто, ніби тільки від його бажання все залежить. — Пропоную більше не підіймати цю тему. Ти зараз сама не своя, не варто приймати поспішних рішень.

— Сама не своя я була, коли погодилася на пропозицію батька, — пирхаю, схрещуючи руки на грудях. — Мені не потрібен твій дозвіл. Я подам заяву без тебе.