Глава 3

Я швидко стираю сльози з очей, роблю кілька вдихів і повертаюсь до Даміра. Усе всередині мене згоряє від болю, коли так близько стою до нього. Жадібно розглядаю чоловіка, задихаюся, не можу і вдиху зробити. Насилу вдається опанувати себе. Дамір вичікувально дивиться на мене, ковзає поглядом по моїй фігурі, і я щільніше кутаюся в плащ, ніби він через одяг зміг би дізнатися про мою вагітність. Поки живота не видно, я в безпеці. Але що робити потім?

На мить мені здається, що в його погляді я читаю ніжність. Він сумував за мною? Хотів бачити? Але ця ілюзія одразу руйнується, варто згадати, з ким він сюди приїхав.

— Я не хочу ні про що говорити. Не зараз. Я щойно поховала батька й у мене немає сил, — вимовляю, відвівши погляд убік. Дивлюсь куди завгодно, тільки не на нього.

— Отже, зі мною говорити не хочеш, а на Марата в тебе час знайшовся? — голос Даміра наповнений холодом і гнівом.

— Хіба не ти приставив його до мене? — хмикаю я, губи тремтять, насилу змушую себе посміхнутися.

— У готель до тебе їздити його я не просив.

— Ти за ним стежив чи що?

— Ні, повз проїжджав і помітив, як він входив туди.

— Отже, стежив. Міг просто своїм людям зателефонувати, — мені подобається виводити його із себе, подобається, як він злиться, проявляє будь-які емоції. Хочу довести його до сказу, щоб він нарешті відчепився від мене, розлучився. Готова навіть благословити їхній з Евеліною союз.

Дамір пропалює мене недобрим поглядом, він явно насилу стримує себе, щоб не зірватися з ланцюга.

— За тиждень буде оголошення заповіту, тож нікуди не їдь. Ти маєш бути там.

— А-а-а, то он воно що, — мене затоплює гіркота. Ми не бачилися стільки часу, я втекла без пояснень, і при першій зустрічі єдине, що його цікавить — гроші мого батька. — Тобі варто зараз поруч із моєю сестрою крутитися, якщо ти так хочеш компанію батька. Вона улюблена дочка, а не я. Максимум, що мені може дістатись — обшарпаний будиночок у селі, який моїй бабці належав. Решта — Евеліні. Іди до неї, намагайся відхопити собі більше.

— Здається, нам зараз і справді не варто розмовляти. Ти вбита горем, розумію. Але не варто зриватися на мені.

Я посміхаюся, відвертаюся, щоб Дамір не бачив моїх сліз, що зібралися в куточках очей і ось-ось почнуть великими краплями скочуватися щоками. Опускаю погляд у землю. Прочищаю охрипле горло.

— Ти цього не знаєш, напевно, але я виховувалася матір’ю та бабусею, батько в нашому житті не брав жодної участі до певного часу. Пізніше, коли моя мати загинула, я переїхала до батька, мріяла, що між нами все може змінитися. Але мене заслали до школи-інтернату. Дозволяли приїжджати лише на канікули. У цій сім’ї я не була бажаною дитиною. Я завжди була сама по собі. На відміну від сестри, яка отримувала все, чого хотіла. Зараз це все не важливо, батько помер, а я так і не дізнаюся, як це — бути улюбленою дочкою. Але в одному я впевнена точно — спадкоємицею всього буде Евеліна.

Це все, на що мене вистачає. Кажу це і проходжу повз нього, прямуючи до машини, що чекає мене. Дамір не намагається мене наздогнати, втішити. Біль у грудях розповзається, стає сильнішим.

Я сідаю в автомобіль, Марата зі мною немає. На його місці інший чоловік, який супроводжуватиме мене сьогодні.

— До ресторану? — запитує той, вирішивши, що я збираюся бути присутньою на поминках.

— Ні, — хитаю головою, стиснувшись у кутку крісла й відвернувшись до вікна, — до готелю. Сил більше немає, мені треба перепочити.

Водій киває, а я дозволяю собі виплеснути весь біль, що роз’їдає зсередини, і розплакатися. Швидше за все, водій думає, що причина моїх сліз — смерть батька, але мені соромно зізнатися навіть собі, що частина моєї гіркоти, образи та болю спричинена зустріччю з Даміром.

Увійшовши в номер, я знімаю верхній одяг і падаю на ліжко. Втома бере своє, засинаю швидко, аби забутися, і хоч на кілька годин зникнути із цієї реальності.

Наступного дня я безцільно блукаю містом, ніжусь під променями весняного сонця і вбираю в себе тепло. Обідаю в улюбленому ресторанчику, думаю про життя і про плани на майбутнє. Як виховуватиму дитину? Де знайти хорошу роботу? Варто повернутися додому чи залишитися в Англії?

На жаль, спокій мій триває не так довго. За два дні Марат повідомляє мені, що на мене чекають на сімейній вечері сьогодні ввечері. Я лише посміхнулася. У мене немає сім’ї.

— Якщо Дамір хоче мене бачити, нехай сам приїжджає, — заявляю твердо.

— Ви обоє такі вперті, — скривившись невдоволено, хитає головою Марат. — Ти ж розумієш, що якщо я не привезу тебе, він приїде за тобою сам.

— Нехай. Це краще, ніж надсилати за мною постійно свого відданого цербера.

— Мені лестить таке порівняння, але ж ти розумієш, що якщо він дізнається, хто саме відпустив тебе в аеропорту, то мені кінець?

— Не хвилюйся із цього приводу. Навіщо мені тебе виказувати?

Марат киває з подякою, хоча дякувати йому маю саме я.

— Скажу, що ти погано почуваєшся. Але, Еліно, Даміру теж було непросто. Він переживав через твою втечу. Мені здається, вам варто зустрітися і спокійно про все поговорити.