Глава 2

Я починаю панікувати. Якщо Марат дізнається про мою вагітність, то одразу доповість про все Даміру. Я так ретельно приховувала походи до гінеколога, невже десь спалилася?

— Ти погано почуваєшся? Від перельоту ще не відійшла?

— Т-так, — заїкаюся, справляючись зі страхом. Він нічого не зрозумів? — Плюс новини про смерть батька. Усе якось одразу навалилося. Навіть не їла ще нормально.

— Тоді не затримуватиму тебе, замов у номер вечерю й лягай спати. Завтра я заїду за  тобою й відвезу на цвинтар. Якщо щось потрібно — дзвони мені. Через тиждень буде оголошено заповіт, тобі потрібно буде бути присутньою у…

Я прошу його помовчати помахом руки.

— Давай наступного разу про це. Будь ласка. Я зараз не здатна ні про що думати.

— Просто попередив тебе. Твоя мачуха намагалася підкупити повіреного твого батька, щоб той показав їй текст заповіту до його оголошення.

— Не думаю, що їй варто хвилюватися про це. Батько, напевно, залишив усе їй з Евеліною.

— Твій батько кілька місяців тому змінив свій заповіт, тому Алевтина так звивається.

— Звідки ти про це знаєш?

Погляд Марата говорить сам за себе. Вимовляти вголос ім’я чоловіка не хочу. Тому просто киваю.

— Ясно. Добре, ще раз дякую, Марате.

Я проводжаю його до дверей і повертаюся до ліжка. Апетиту немає, є лише розпач та невідомість.

Вранці прокидаюсь рано, приймаю душ, дістаю з валізи чорну вільну сукню, укладаю волосся. Виглядаю сірою мишкою, але сьогодні не привід виділятися. Гадаю, чи буде там Дамір. Хоч і злюся на нього, ненавиджу й ображаюся, а тяжіння нікуди не поділося. Усе одно побачити його хочу. Хоч на хвилинку.

Стук у двері вириває мене з роздумів. Марат у чорному костюмі та пальто вже чекає на мене. Вітаємось кивком голови. Мовчки прямуємо до ліфта. Машина чекає на вході. Чоловік відчиняє мені дверцята, допомагає влаштуватися на задньому сидінні. Я все ще не усвідомлюю те, що відбувається.

— Ти як? — запитує, коли машина доїжджає до цвинтаря, перед яким припарковано безліч автомобілів.

— Не знаю. Тут стільки людей.

— Твій батько був впливовою людиною. Не дивно, що багато хто прийшов вшанувати його пам’ять.

Я спостерігаю за тим, як бізнесмени в ідеально випрасуваних костюмах виходять зі своїх дорогих автомобілів і прямують до цвинтаря. У руках букети червоних троянд.

Вдивляюся в обличчя чоловіків, намагаючись знайти Даміра. Адже він теж повинен тут бути. Але нікого не впізнаю. Усі незнайомці, яким насправді начхати на горе в нашій родині.

— Ходімо? — Марат обертається до мене, окидає мене поглядом.

— Я ще не готова, — відкидаюся на спинку сидіння, прикриваю повіки. Щоками сльози скочуються. До цього моменту все здавалося нереальним, і якщо побачу могилу батька, то боюсь, що не зможу витримати цього.

Сьогодні хмарно, накрапає дощ. Немов сама погода тужить за моїм батьком.

— Добре. Залишити тебе одну в машині? Чи побути з тобою? — від турботи Марата мені ще гірше стає. Адже зараз поряд зі мною має бути мій чоловік, а не його охоронець.

— Іди. Я зберуся з думками й наздожену тебе, — видавлюю із себе усмішку, пальцями до бутонів червоних троянд торкаюся.

Марат залишає мене одну. Я відчуваю, як у мене в голові починає паморочитися. Бракує свіжого повітря. Опускаю скло, жадібно вдихаю прохолодне повітря. Дістаю із сумочки серветки, витираю очі. Роблю кілька глибоких вдихів. Потрібно просто зробити це.

Ковзаю поглядом по стоянці, і серце пропускає удар, коли бачу, як із позашляховика виходить Дамір.

Ми не бачилися три місяці. Три довгі місяці. За відчуттями ціла вічність минула.

Я не повинна цього робити, але все ж таки жадібно розглядаю чоловіка. Наче забула його за цей час, змогла забути хоч щось. Він виглядає так само. Впевненим, ідеальним, неймовірним. Я не бачу очей Даміра, але знаю, що в його погляді можна прочитати перевагу над усіма. Немов увесь світ належить йому.

Нічого не змінилось. І наче не було цього часу нарізно.

І ми не на похороні мого батька зустрілися, а після роботи.

На ньому звичний темний костюм, який Дамір одягав щодня. Тільки сьогодні сорочка чорна, комір розстібнутий, краватка відсутня. Він поправляє рукави піджака, а я уважно стежу за кожним його рухом.

Чомусь я сподівалася, що він змінився. Хоч у чомусь. Думала, що побачу Алієва й відразу зрозумію, що він так само важко пережив мій від’їзд, як і я. Хоч крихітний натяк на те, що він сумував за мною, що мене йому не вистачало. Шкодував. Хоч щось відчував до мене.

Чоловік виглядає зібраним, серйозним. Окидає поглядом людей, ніби шукає когось у натовпі. Переглядається з Маратом, і той робить легкий кивок у бік машини, де я сиджу.

Прикладаю долоню до грудей, благаючи серце битися не так сильно. Дамір шукає мене? Я бажаю нашої зустрічі й хочу уникнути її одночасно. Гублюся у своїх почуттях. Не можу зібратися, щоб витримати розмову з ним.

Різко вдихаю, коли чоловік робить крок. У мій бік. Уже уявляю нашу зустріч. Безглуздо сподіваюся на якісь вибачення. Чи хоча б підтримку? Адже він, зрештою, мій чоловік. Не стане ж добивати мене в такий день? Чи влаштовувати скандали на публіці?