Розділ Сімнадцятий

Аркін неквапливо йшов через зал, тримаючи в руці келих шампанського. Його вигляд був невимушеним, але внутрішній монолог нагадував йому, що кожен рух мав бути чітким і обдуманим.

Під виглядом звичайної прогулянки він уважно вивчав будинок. Кути огляду камер, двері, розташування охорони, маршрути патрулів – усе це він фіксував у своїй пам’яті.

Його увагу привернув вузький коридор, що вів до кабінету пана Вандера. Аркін упевнився, що ніхто за ним не спостерігає, і зробив кілька кроків у його напрямку.

Двері кабінету були масивними, але не мали охоронців поруч. Він повільно підійшов і озирнувся. Камери на цьому поверсі були розташовані рідше, і одна з них була спрямована під іншим кутом, створюючи невеликий сліпий простір біля кабінету.

Аркін вивів із кишені невеликий пристрій, схожий на телефон, і кількома натисканнями вимкнув камери поблизу. Екран показав, що сигналізація ще активна, але це була наступна перешкода.

– Почнемо, – прошепотів він собі під ніс, обережно відкриваючи двері кабінету.

Зараз усе йшло гладко, але Аркін знав: у такій справі найгірше трапляється тоді, коли цього найменше очікуєш.

Лара підіймалась сходами, її підбори тихо стукали об дерев'яні сходинки. Вона відчувала, як напруга накриває її хвилею. Все, що сталося цього вечора, здавалося кошмарним сном. Але раптом її рвучко зупинили. Чиясь сильна рука схопила її за лікоть.

– Пані, – холодний голос змусив її обернутися. Перед нею стояв високий чоловік середніх років із суворим обличчям. Його пронизливий погляд змусив її завмерти. – Поговорімо.

– Хто Ви? – запитала Лара, намагаючись зберігати спокій.

– Я господар цього будинку, – представився він, і в його голосі був відтінок загрози. – Мене звати Олівер Вандер.

Не даючи їй оговтатися, він повів її через коридор у глухий кут другого поверху. Його рухи були швидкими, але обережними, щоб не привернути уваги гостей.

– Що відбувається? – Лара спробувала вирватися, але він лише міцніше стиснув її лікоть.

– Пані, я знаю, ким є Ваш друг, – Вандер говорив чітко й повільно. Його слова нагадували удари молотка по ковадлу. – Він не той, за кого себе видає.

– Про кого Ви? – Лара вдала, що не розуміє, хоча серце забилося швидше.

– Про вашого знайомого знизу. Про того елегантного чоловіка, який щойно розгулював тут, ніби все належить йому. Він прийшов сюди не для того, щоб насолоджуватися вечіркою.

Лара зробила крок назад, але Вандер швидко дістав пістолет і, не вагаючись, приставив його до її потилиці.

– Слухайте уважно, – сказав він холодно. – Ви повинні мені допомогти.

– Допомогти? У чому? – Лара відчула, як паніка охоплює її.

– Ваш друг хоче вкрасти кольє з мого кабінету. Це очевидно. Але я йому цього не дозволю. І Ви мені в цьому допоможете.

– Чому я? – запитала вона, намагаючись зібратися.

– Бо Ви з ним. Бо він вам довіряє, – пояснив Вандер. – Ви підіграєте йому, допоможете в його плані, а коли він буде у мене в руках, ми викличемо поліцію.

Лара застигла на місці. Її серце калатало, думки плуталися. Вона не могла зрозуміти, як діяти. Її розум заполонили страх і сумніви.

– Я не можу... Я не... – почала вона, але Вандер перебив.

– У вас немає вибору. Якщо Ви мені не допоможете, я знайду спосіб покарати вас так, як Ви навіть не уявляєте.

Його слова були як холодний душ. Лара опустила погляд, а потім відчула, як дуло пістолета легенько притиснулося до її шкіри.

– Ну що, ми зрозуміли одне одного? – запитав він із ледь помітною посмішкою.

Лара мовчки кивнула, її руки тремтіли, але вона зібрала залишки сили волі, щоб виглядати впевнено.

– Добре. Йдіть до нього. Удавайте, що все в порядку. І пам’ятайте, – Вандер нахилився ближче, – я буду стежити.

З цими словами він опустив пістолет, але його погляд продовжував свердлити її, поки вона поверталася в коридор. Лара була наче в тумані, її тіло рухалося механічно. Вона знала, що повинна знайти Аркіна, але що робити далі, було повною загадкою.