Розділ 1

Якщо я запізнюся за співбесіду і не отримаю цю роботу, моє життя можна буде вважати зруйнованим.

Крокуючи тротуаром на невисоких підборах, я майже бігла, хоча через метушню здавалося, ніби стою на місці. У руках тримала сумочку, темне волосся тріпав прохолодний вітер. На мені були світлі штани й легка блузка, а в повітрі стояв запах весни та дощу, який в інший час міг би підняти настрій. Але тільки не сьогодні.

Я підходила до пішохідного переходу, коли в мій бік на повній швидкості вирулила іномарка — водія, судячи з усього, хтось підрізав. Намагаючись уникнути зіткнення, він різко крутнув кермо й заїхав у глибоку калюжу. Брудна хвиля полетіла в різні боки, накриваючи мене з головою.

— Господи! — скрикнула я, завмираючи на місці.

Навіть уявити боюся, який вигляд я зараз маю. Коли я опустила погляд, світ остаточно розпався на шматки. Мої світлі штани перетворилися на суцільну брудну пляму.

— Та що ж це таке?! — схлипнула я, відчуваючи, як у грудях все палає від образи.

— Ой, пробачте! — загальмувавши за пару метрів від мене, машина здала назад.

Та сама. Водій опустив скло нижче, і я помітила чоловіка років тридцяти п'яти. Темне волосся, упевнений погляд, дорога темна сорочка — усе в ньому кричало про те, що мої проблеми йому точно невідомі. 

Спочатку мені хотілося накинутися на нього з кулаками, висловити все, що я думаю про його манеру водіння, про калюжі та про своє зруйноване життя. Але злість раптом здулася, змінившись розпачем. Я просто дивилася на свої заляпані штани й розуміла, що сил скандалити немає.

— Я дійсно не хотів, мене підрізали, — винувато мовив він, розглядаючи мій жалюгідний стан. — Може, вас підвезти?

— Та вже пізно... — гірко видихнула я, відчуваючи, як в очах збираються сльози.

— Сідайте в машину, завезу куди потрібно, — сказав він і за секунду вже відчиняв переді мною передні двері з іншого боку.

Я переступила з ноги на ногу, гарячково міркуючи. Вибору все одно не залишилося: на співбесіду я вже запізнилася, мала жахливий вигляд, а ловити таксі в такому стані — суцільне приниження. Хотілося просто сісти тут, на бордюр, і розридатися, але я стрималася. Закинувши сумочку на плече, шмигнула носом і забралася в салон.

Усередині пахло дорогою шкірою й тонким, ледь вловимим чоловічим парфумом — терпким і чомусь заспокійливим. Я шумно видихнула. Чоловік рушив із місця, вирівнюючи авто на дорозі, і кинув на мене швидкий погляд.

— Куди везти? Можу заїхати додому, щоб ви перевдяглися.

— Я не знаю... — голос зірвався, і я нервово поправила пасмо. — Я їхала на співбесіду. А тепер я вся брудна, і перевдягнутися мені ніде, я живу на самому краю міста, далеко звідси. А до призначеного часу залишалося всього хвилин десять...

Пальці тремтіли, вчепившись в телефон. Я дивилася на порожній чат і чітко розуміла: якщо я відправлю повідомлення з поясненням у дусі «мене обляпала машина», у відповідь отримаю лише відмову. Я програла. Цей день був зіпсований від початку й до кінця.

— Неприємна ситуація, — важко видихнув він, кинувши погляд на мої заляпані штани. — Я так розумію, якщо ми поїдемо в магазин по новий одяг, ви вже всюди запізнитеся?

— Безнадійно, — я відкинулася на м'яку спинку сидіння, заплющуючи очі. — Я так сподівалася отримати цю посаду й нарешті залишитися тут, переїхати ближче до центру... Але, мабуть, не доля.

У салоні повисла тиша. Чоловік помовчав кілька секунд, обмірковуючи щось, а потім несподівано повернув голову до мене:

— Поїхали до мене? — запропонував він рівним, спокійним тоном. — А потім разом подумаємо, що з цим робити. Раптом я зможу запропонувати вам місце у своїй компанії?

Я здивовано підняла брови й знизала плечима. Втрачати мені все одно вже було нічого.

— Мирослав, — сказав він своє ім'я, посміхнувшись куточками губ.

— Віка, — відповіла я, потискаючи простягнуту руку. — Поїхали.