Роздыл 15

Мені під ноги з брязкотом упали окуляри Данила. А він сам зник у розриві між світами, що звужувався. Не знаю, чим я думала, але вже хапаючи той самий «ломик», сиганула слідом, встигнувши миттю подумати про те, що плаваю методом «сокири». Тільки яке це має значення, коли десь мого партнера топить міфічна істота!

- Відпусти хранителя! — закричала я, кульгавою ланню стрибаючи в розрив.
Далі мою пафосну промову перервало банальне булькання, на яке перетворився мій крик. Не те щоб я відразу стала йти на дно, але ломик мене туди дуже активно тягнув, так що довелося відпустити його на прогулянку. Добре хоч, не з каменем на шиї стрибнула.
У якийсь момент мозок став щось підозрювати, але холодна вода відволікала від побудови логічного ланцюжка. Я борсалася і активно боролася за власне життя, захлинаючись у солоній воді. Данила я поки не бачила і з жахом думала про те, що запізнилася. Мого партнера зжер іношосвітовий набір для юшки, і мене скоро пустять на корм рибам. Майже почала панікувати, коли чиїсь руки підхопили мене і трохи підняли над водою.
- Світлана?
Голос Данила звучав здивовано та спокійно. І трохи зверху. І ось тут я почала усвідомлювати, що майже лежу на дні... біля берега. А рудий височить наді мною, мружачи свої короткозорі очі. Ні кракенів, ні іншої нечисті поблизу, тільки дикий холод і мокра я у воді.
- Що ви тут робите? — бурмотів рудий, уже намагаючись поставити мене на ноги.
— Рятувати тебе прийшла…
Зізналася я і спробувала померти від сорому, йдучи у вир вод морських. Та хто ж мені дасть спокійно приховати свідчення власної ганьби? Данило мене виволік на берег, не давши ще тричі шмякнутися у воду.
— Поки що я вас рятую, — заявив чоловік, — навіщо ви стрибнули?
Десь вдалині, майже на лінії горизонту, з’явилися щупальця кракена, випущеного в рідні води. А мені захотілося плакати, захотілося втопитися чи втопити Данила за те, що я як була безглуздим людським обрубком, так ним і залишилася. Толку від мене на цій роботі? Я навіть гонорар не витрачу, хіба що на пишні похорони підуть усі гроші.
Данило мовчки сів поруч зі мною на берег, а потім плечі загорнуло щось м’яке та тепле. Лужанський, на відміну від мене, купатися не став і був сухий і елегантний. Тому вдяг на мене свій піджак. Потім ще й мого носа торкнувся, як робила бабуся в дитинстві. Перевіряв те як сильно я змерзла.
— Ви могли загинути, — сказав рудий, — це найдурніший вчинок із усіх, що я зустрічав…
Я так глянула на Лужанського, що будь-який би на його місці пішов і втопився б сам, уникнувши довгої й болісної смерті. А цей тільки мружився і посміхався.
— Це було дуже сміливо, Світлано. Що ви збиралися робити з кракеном?
Гарне питання. Логічне. Лише де я, а де логіка? Знизала плечима і зізналася у своєму геніальному плані:
— На місці вирішила б. Я думала, ти тонеш…
— А те, що ви втопитеся, вас не збентежило?
Він дивно на мене подивився, ніби побачив уперше. А я відвернулася, вдивляючись в океанські безкраї простори, і чесно зізналася:
- Я про це не думала.
І це було чистою правдою. Як би не бісив мене Лужанський і вся ця ситуація, в яку я потрапила, але спокійно дивитися на чужу загибель я не змогла б. Була в мене ганебна риса, яку лаяли всі близькі, і я сама. Тільки що можна вдіяти, якщо повз чуже лихо я пройти не вмію?
— Ходімо, ви вже синього кольору стаєте, — зітхнув Данило.
— Зливаюся з краєвидом, — прошепотіла я, відчуваючи, як німіють губи. - мімікрую власними силами. Без кокона.
У цьому світі була не осінь. Швидше, рання весна, коли крига розтанула, але тепло ще не настало. Пустельний пляж і гори десь осторонь, що стирчать із пінних хвиль наче зуби давно померлого ящера. Ні ознак житла, ні технологій. Птахи, що кричать у небі і… Величезний місяць, що навис над океаном. Як у фентезійних малюнках. І це все вдень. Світ потойбічний і трохи моторошний, із сіруватим небом та океаном глибокого синього, майже чорного кольору. Рослинності серед пісків не було, тільки вітер, що свистів на відкритому просторі, кидав в обличчя дрібний пил. Хвилі ліниво «пережовували» гальку, випльовуючи її на берег.
Світ наповнений криками птахів і хрумкими звуками. Знову хлюпнула вода, з- за каменю у хвилях на мене хтось з цікавістю дивився. Данило цього спостерігача не бачив, бо ледве бачив навіть мене. А незрозуміла істота все витріщала на мене очі, чіпляючись перетинчастими долоньками за камінь. На синюшній шкірі місцями блищала луска, довге мокре волосся чи то відливало зеленцем, чи в ньому заплуталися водорості. Явні плавці на згинах ліктів. У наявносты у цієї істоти хвоста я чомусь навіть не сумнівалася.
- Там русалка? - Прошепотіла я, вказуючи на істоту.
Данило розгублено озирнувся, потім махнув рукою на русалку і лише кивнув. Він уже активував камертон і чекав на відкриття порталу.
- Так, це вони, - стоячи до мене спиною, вимовив рудий, - цей світ розвивається інакше. Ці істоти щось на зразок приматів у вашому світі. Схожі на людей, але не розумні, як люди. І так, саме цих істот зустрічали моряки… називаючи їх ундінами чи русалками.
Данило поманив мене до порталу, і я підійшла по піску, раз у раз оглядаючись на русалку за каменем.
— А чого кракени тоді вимирають? Тут же все для них.
— Ось через русалок й вимирають, — пояснив Лужанський, — ці тварюки розмножилися до краю. Це головний хижак місцевих вод. Хитрий та спритний.
 Коли мене відводили в дірку між світами, я встигла помітити вишкірену пащу у тварюки за каменем. Явно не було схоже на дружню посмішку аборигена... Аріель у стилі хорор. Брр.

***

 Коли відігрілася та просохла, довелося їхати до мами у гості. А коли побачила кількість повідомлень, залишених мамою на автовідповідачі, зрозуміла, що треба не їхати, а мчати зі швидкістю світла. Данило перейнявся моєю ситуацією і запропонував підвести. А я, така дурепа, погодилася. І була покарана…
— Що то за чоловік тебе підвозив? — дзижчала моя маман, кружляючи навколо, ніби бджола над квіткою.
Я мовчки пила чай із квітчастого кухля і продумувала найбезпечніший варіант відповіді. А його не було! Для дівчини, якій трохи за двадцять і вже (будемо чесні з собою) максимально майже тридцять, питання одруження стоїть дуже гостро. Точніше, всі родичі стоять навколо і бубнять, що час уже, а то годинник, там, ягідки та інші епітети.
- Таксист, - буркнула я і запхнула в рот печиво.
Потрібно бути дуже обережною, адже мені можуть нареченим записати Лужанського! Навіщо мені таке щастя?
— З якого часу таксисти так розшаркуються перед клієнтами? - свербіла мама.
Так, тут не викрутишся. Данило ж не міг просто підвезти та поїхати! Були всі ці танці з бубнами, відчинення дверей, поклони. І ось він поїхав, а я залишилася.
- Дуже ввічливий таксист і дуже щедрі чайові, - зітхнула я і підлила нам з мамою ще чайку.
Мама зітхнула, але в душу перестала лізти. Хотіла і це було видно! Але трималася. І я була їй за це вдячна. Відносини для мене завжди були хворою темою, і так і не знайшлася та сама людина, з якою мені було б не просто комфортно. Я шукала чогось більшого. Близькості… але всы це поняття трактують у площині більше…плотської. Розмова пішла іншою стежкою. Я натхненно брехала про нову роботу, а мама беззастережно вірила, пробуджуючи в душі пекуче почуття провини. Я писала про часті відрядження, про високі оклади і повний пакет соцстрахування. І сама починала розуміти, що це майже правда. Якщо не враховувати ризики для життя та «дрібні робочі негаразди», то я витягла щасливий квиток.
Тільки стало ще гырше. Сидячи на кухні з квітчастими фіранками і з строкатою плиткою на стінах, я все більше сумувала. А ще горло нило і явно починався нежить. І від цього на душі ставало ще гаже. Особливо коли бачила очі мами, що променілися любов’ю і ніжністю. Ще кілька годин тому я могла загинути, і мамі б у кращому разі розповіли якусь байку. А в гіршому — оголосили б Світлану Соколовську зниклою безвісти. І мама б залишок своїх днів провела б у компанії мого портрета та думок, що я десь на відшибі нашої країни лежу в лікарні, втративши пам’ять. Як інші зберігачі живуть із цим? Грають у звичне життя, брешуть день у день.
Додому я вирушила, ігноруючи пропозиції матері залишитися ночувати. Застуда вже починала мені дошкуляти, і не хотілося розболітися на очах у мами. Знаєте цей моторошний момент, коли розплющуєш очі, а над тобою вже стоять готові розтирати оцтом, сипати в шкарпетки гірчицю, промивати ніс солоною водою і ставити банки. І все це одразу. І все це тільки тому, що ви уві сні зайвий раз чхнули. Або ще гірше – кашлянули. Тому, намагаючись не шморгати носом, я поспішила геть. В ніч.
Жила я від мами недалеко, тому вирішила просто проїхатися на автобусі пару зупинок, насолоджуючись видом осіннього міста у світлі ліхтарів. З’явилося палке бажання прошвирнутися містом… оглянути територію. Я перестала звертати увагу на дивні пориви організму щось робити, списала на камертон і віддалася на волю «дара».
Колеса автобуса так затишно рипіли, в салоні було тепло і комфортно, монотонно оголошував зупинки механічний голос, і я впала в прострацію. Сиділа, дивилася у вікно і перестала бачити реальність навколо, поступово йдучи в стан «змінений», як це пояснював Данило. Таке буває з людьми, коли вони начебто «залипають», дивлячись в одну точку. Тільки я в цьому стані відчувала щось схоже на клич. Коли ти не спиш, але звуки зливаються в безладний гул, увага розсіюється і світ втрачає колишню чіткість і зрозумілість. Ви ніби випадаєте з реальності, часу та простору. Ви стаєте чимось безтілесним, що чуйно відчуває рух граней між світами. Не людина, а скоріше антена, спрямована на відчуття змін у своєму світі.
Я його побачила в тіні дерева, ледве освітленого тьмяним світлом ліхтаря. Тінь, що скрючилася, наче в радикуліті. Надмірно яскрава для мене, ненормально різкі рухи, незвично худі руки та ноги. Він йшов над дорогою, ніби ховався від перехожих за об’ємним капюшоном куртки. Тільки на мить він підвів голову, наче помітив пильний погляд. А я припала до скла, упираючись у холодну перешкоду долонями. Біла шкіра і впалі вилиці, чорні очі і темні кола , що тінями залягли навколо них. Істота вишкірилася, ніби намагаючись відлякати, і зникла в тіні. Але гострі зуби я побачила дуже виразно і відсахнулася, ледь не злетівши з крісла автобуса. Упир? І на моїй ділянці? Неподобство!