Розділ 14

— І ким я таким важливим працюю, що вічно мотаюся по відрядженнях? - Запитувала я, дивлячись у вікно автомобіля.

Було дуже цікаво спостерігати за перетворенням свого світу, яке бачила лише я. Ці зміни я помітила, будучи гостею в Лізі, але, повернувшись додому, зрозуміла, що стала бачити світ інакше. Небо прошивали тонкі, мов павутиння, енергетичні лінії. Пил у повітрі виблискував і іскрився настільки чіткий, що я могла перерахувати все, навіть найдрібніші порошинки. Світ став яскравішим, об’ємнішим, насиченішим звуками й запахами, ніби я дивилася через свіжовідмите вікно, яке раніше було все в пилюці. Світ проникав у мене, відгукуючись десь у мозку дивними відчуттями. Я відчувала хвилювання потоків енергії, дзижчання силових полів. Я була частиною чогось величезного, як частина мікросхеми. І це усвідомлення з’явилося само собою, цілком природно і просто почало блукати розумом. Дивне відчуття.

- Менеджер торгової фірми? — знизав плечима Данило. — Я не сильний у термінології цього виміру. Можете не уточнювати, а просто сказати, що робота добре оплачувана.
Я обернулася до рудого. Данило вів машину рівно і спокійно, повністю поглинений краєвидом за вікном. А я щойно зрозуміла, що вплуталася в рятівники світу, навіть не уточнивши суму винагороди. Хоча була думка, що працювати я буду в кращому разі за їжу... або за «дякую». Невже хоч одна влада у світі має совість? Нехай і в зачатку.
— Ви отримали карту? — діловито уточнив у мене Данило, — перевірили надходження?
Точно, чудеса у решеті! Я навіть почала ритися в сумочці, розшукуючи глянсовий шматочок пластику, де золотим тисненням було вибито моє ім’я.
- А що? Вже? - Дивувалася я, дістаючи карту. - Авансом? Я навіть світ не врятувала жодного разу.
Лужанський тільки похитав головою, вивертаючи кермо кудись убік. Машина припаркувалася на узбіччі, саме там, де в стіні супермаркету виднівся банкомат. — Щоб рятувати світи, потрібно добре харчуватися і проводити регулярні тренування, — пояснив мені рудий, поправляючи окуляри. — А це справа не дешева. Чи ви вирішили остаточно вдаритися в самопожертву? Можу забрати карту.
І він навіть руку простягнув, щоб вихопити у мене заповітну перепустку у світ їжі та одягу. Знущається ж! Але я вирішила підіграти і засунула банківську картку в декольте світшота. Підступно посміхнулася. Лужанський тільки закотив очі, але варнякати з приводу моєї поведінки не став. Просто вийшов із машини і відчинив двері мені. Руку подав... висококультурний дрючок!
— Нічого собі, — свиснула я, побачивши суму, відображену на екрані апарата, коли банкомат перестав скрипіти і клацати, — це оплата моїх послуг чи викуп усіх здорових органів, що є в моєму організмі? Попереджаю, нирки у мене паршиві. Серця немає взагалі.
Лужанський маячив за спиною, ніби прикривав від можливого нападу, тож обличчя я його побачити не могла. А ось ледве вловимий смішок почула. Та що ти за людина така? Що ти все в собі затискаєш! І емоції, і звуки.
— Не хвилюйтеся, — сказав Данило і трохи змінив положення, ставши поряд зі мною. — На ваш лівер Лізі зовсім начхати. Головна мета - ваша безпека в повній комплектації.
Я ще раз глянула на екран банкомату, перераховуючи про себе все те, що можу купити на те, що ще навіть не встигла заробити.
— Вражає, — простягла вражена дівчина Світлана і сумно уточнила: — Вас настільки часто вбивають, що грошей не шкода?
Логічно ж? Якби зберігачів було повно і всі ось на таких зарплатах, то Ліга б уже давно пішла з торбами… точніше світами з торбинками. Данило на мене подивився з осудом, явно натякаючи поглядом, що причиною моєї раптової смерті стане терпець колеги.
- Головне не витрачайте все одразу, - зітхнув він, - підійдіть до питання з розумом.
Або Данила знайдуть забитим на смерть жіночою туфлею. І швидше за все, за вбивство цієї очкастої сволоти мені навіть орден дадуть від Ліги. І грошову премію. Хотілося сказати Лужанському ще гидоту або навіть дві, але поколювання в пальцях відволікло. Камертон палив шкіру і світився синім світлом.
- Розрив? — якось радісно вимовила я і глянула на рудого.
Данило тільки кивнув, вказуючи на своє авто. Що ж, хто сказав, що я маю час на адаптацію?

***

— Знущаєтесь?
Моєму гніву не було межі. Стоїмо посеред сміттєзвалища, навколо кружляють круки, сонячне проміння радісно поблискує на залишках консервних банок і всьому тому, що несвідомі громадяни вивезли у віддалений закуток за приватним сектором.
— Мене сюди привели ви і ваш камертон, — з явним глузуванням промовив Данило.
Ще й окулярами так глузливо блиснув, що захотілося їх розбити. Нехай би потім вибирався навпомацки з цього царства торішньої консервації, старих меблів і металобрухту. Але так, мене привела на це місце моя чуйка. Я точно знала, що сигнал про розрив був із цієї частини міста… точніше з цієї околиці. Тут був пустир, який вінчав межу міста. Он там, вдалині, ще були видні дахи одноповерхових будиночків, а далі йшов ліс. І траса.
- Спалах? - Уточнила я у Данила, покрутившись на місці. — Тут нічого зараз немає.
Я ще раз озирнулася, шукаючи хоч якісь зачатки розриву матерії. Навіть мій «супергеройський» зір нічого не знаходив, лише рідкісні спалахи силових ліній та тріск бар’єрів між світами.
- Ні. Спалах спонтанний і швидкоплинний, — посерйознів Данило. - Його не засіче навіть камертон. То був розрив. А точніше – перехід. Світлано, дивіться уважніше.
Ось цей його тон! Терпіти не можу, коли хтось спілкується зі мною як із десятирічною дівчинкою. Хоча в новій справі я, швидше, немовля, яке вперше видало своє «агу-агу», а мені вже вручили скрипку і поставили грати в оркестрі.
 — Цікаво, що могло звідти випасти? — почухала я кінчик носа вказівним пальцем.
— З якого дива ви вирішили, що випало, а не навпаки?
Данило теж напружився, крутив головою і старанно хмурив руді брови. Про таку постановку питання я навіть не подумала, адже перехід могли відкрити як тама, так і тута, як люблять писати на псевдо гумористичних оголошеннях у маршрутках. Знову озирнулася на всі боки.
— І чому треба відкривати перехід у такій… дірі?
— Свєто, згадуйте те, що я давав вам читати в Лізі, — занудував рудий, — ви ж читали?
 І погляд на мене такий орлиний, з натяком. Атмосферне місце нам трапилося. Ворони, мов чайки, кричать у небі, уривки газет маскуються під перекотиполе, вітер виє, ліс шумить.
— Спонтанні переходи небезпечні і складні для відтворення особами непосвяченими, — почала я повторювати завчений текст, — частіше використовуються діючі або так звані «сплячі» точки переходу, які називають згубними місцями.
Я вимовилася, Данило картинним жестом обвів навколишній краєвид і посміхнувся.
— Класика, як у підручнику, — пояснив Лужанський.
— Мда…, — підсумувала я, — така краса.
— Логічний вибір місця для звалища, — зауважив Данило, — люди інстинктивно намагаються відгородитись від місця з аномальною для них енергетикою.
— Принагідно свинячать, як нелюди, — зітхнула я і штовхнула консервну банку, — могли тут штучний ставок викопати. Або просто мимо проходити.
Данило теж озирнувся і зітхнув. Іноді відчувала себе внутрішнім голосом Лужанського. Те, що цей сноб не міг вимовити вголос, я говорила легко і без мук совісті.
— У будь-якому випадку якщо я вірно запам’ятала, то спонтанна точка переходу не є небезпечною в плані розриву, — почала бубонити я, — відкрилася, закрилася і…
— Світлано, йдіть сюди, — дивним тоном попросив Данило, — повільно і без різких звуків.
І він простяг руку, приманюючи мене до себе. Мені навіть здалося, що в очах цієї байдужої оглоблі блиснуло відлуння переляку. „Що?“ - прошепотіла я одними губами. Лужанський показав мені кулак і тицьнув пальцем у місце поруч із собою. А потім я почула тихе шарудіння, ніби у смітті копошилися якісь звірята, і рівний шар нечистот під ногами трохи «ожив».
- Мама! — закричала я і кинулась до Данила.
Вчасно! Якби Лужанський не зреагував настільки швидко і не рвонув би мене до себе, то...
- Що це за фігня? — ховаючись за напарником, прошепотіла я.
— Не розгледів, — зітхнув Лужанський і дістав з кобури пістолет.
А я без зброї. Впіймавши на собі незадоволений погляд партнера, я тільки розвела руками і відразу знайшлася. Звалище чим гарне? Вибором! І я обзавелася надійним захисником в особі іржавого уламка чогось металевого. Ідентифікувати прабатька цього прута не вийшло, але тримався він бадьоро і за палицю зійшов би легко.
— Може, здалося? – малодушно припустила я.
Данило тільки мотнув головою, трохи засуваючи мене до себе за спину, і зробив крок туди, де знову заворушилася купа сміття. Велика така купа. Прут у моїх руках боягузливо затремтів. І йому, бідолашному, страшно, а що тоді про мене говорити? Довелося боротися з трясучкою і крокувати слідом за Лужанським, прикриваючи тили і намагаючись бути корисною як напарник, а не як маневр, що відволікає, на випадок якщо щось піде не так. І ми почали крастись до купи сміття.
Як на зло, волосся лізло в обличчя і лоскотало шию. Я відмахнулася від нав’язливого пасма раз, другий, поки не згадала те, від чого остаточно похолола і почала трястися з потрійною силою. Я волосся з ранку в пучок зібрала, і ніякі пасма лоскотати мене по спині не могли. Пам’ятаю, як оберталася назад, щосили сподіваючись бути просто недовірливою дурепою. А далі… Здається, я спробувала застрибнути на Данила без зайвих прелюдій. І бачить Бог, якби він не відійшов убік, то я без трампліну зробила б найкращий у своєму житті стрибок на майже два метри заввишки.
Данило вже розвернувся, і я в нападі паніки махнула брухтом у повітрі, блокуючи (як мені здавалося) можливий напад. Все ж тили прикривати судилося мені, і я, як могла, виконувала зобов’язання.
- Світлано!
Лом шмякнувся на землю, а мене піднялося вгору, наче героїню дешевого фільму. Величезний відросток, схожий на щупальце восьминога, обвився довкола моєї ноги. Поки мене підкидало в повітря, а потім там бовтало з боку на бік, я виразно чула звуки пострілів і тиху інтелігентну лайку. Щупалець було вже більше. Я (з висоти свого становища) нарахувала штук п’ять, вони вилися навколо Лужанського як змії і намагалися прихлопнути хранителя, що гасав по сміттю.
- Жива? — закричав він мені, коли мене перестало бовтати.
Я не одразу змогла відповісти на запитання, бо не одразу зрозуміла відповідь на нього. Наскільки я жива і наскільки довго це триватиме, — питання риторичне. Бовтало мене вниз головою, і часом думки плуталися, зір каламутнів, та й світ навколо втрачав чіткість і зрозумілість. Відповісти не виходило. А коли купа сміття заворушилася активніше і з неї завиднілося щось темне і явно зубасте, то відповідь сама собою склалася в істеричний вереск. Не знаю, але мені здається, за ознаку жвавості це зійде.
- Ззаду! Купа! — все ж таки закричала я і почала активно крутитися в захопленні невідомої тварі.
І тут… Ніколи не думала, що мужик з виглядом шкільного вчителя може так спритно, майже зробивши сальто, відскочити від можливої небезпеки, зробити кілька пострілів і знову стати на ноги. З купи сміття з’явилася голова, з величезним ротом, у якому частоколом стирчали зуби. Знову постріли, і щупальце біля моєї ноги прошила куля. Бризнула липка, погано пахнуча жижа. Щупальце розтислося, а я з вереском полетіла вниз. Шм’якнулася на щось м’яке і шарудливе. Як виявилося, якраз на купу торішнього листя.
— Та що це таке? — закричала я Лужанському, що підбіг.
Данило і ломик мій підхопив, вручивши мені зброю. Допоміг підвестися і стати на ноги. Ми навіть відбігли на пристойну відстань, причаївшись за якимось поваленим деревом.
- Кракен, - коротко пояснив рудий, - вони теж не вигадка і часто зустрічалися в давнину. Нині рідше. А цей зляканий, злий, голодний і без води.
— Зайчик… — прогарчала я.
— Треба обережно заманити його у вирву і повернути додому. Починайте, Світлана.
Я від подиву навіть ломик випустила. Тобто ось це ось, ревуче, зубасте і зі щупальцями мені треба не вбити? Мені його треба заманити в перехід і повернути мамі з татом цілим і неушкодженим? Погляд Данила підтвердив мої побоювання.
— Відкриваємо перехід і витісняємо створіння у його світ, — спокійно пояснив Лужанський, — далі справа техніки. Це істоти, що вимирають. Вбивати їх не можна.
І Данило ламанувся туди, де серед сміття продовжував гарчати і шарудіти кракен. Так ось ти який жах вод морських? Схожий на кальмара-переростка, тільки зубастого. Я глибше зітхнула і почала шукати точку розлому, яка і виплюнула в наш світ це творіння. Спонтанні розломи завжди залишалися на своїх місцях, просто були схожі на стягнуту ниткою дірку. На вигляд вони помітні не були, але якщо бачити кінець тієї самої «ниточки», то прохід відкривався без проблем.
— Готова? — закричав Данило.
Я кивнула, підходячи ближче до сміттєзвалища. Прохід уже виблискував і іскрився, повільно, з крихітної точки, виростаючи в справжню вирву переходу. У тих книгах, що змушували читати Радунський і Данило, йшлося про те, що вібрації світу та його істота схожі, на цьому й побудовано принцип відкриття вирви у потрібний світ. І просто в світлі, що миготіли у вирві, я шукала той, чий «колір» мені підійде. Тепер, знаючи, що потрібна десь тут, я легко її виявила. Данило казав, що всі охоронці бачать світи по-своєму. Хтось особливе світіння навколо предметів, хтось звуки чує. Я ось за кольорами орієнтувалася. Вирва росла, Лужанський скакав по смітнику, дратуючи чужинця. Цирк із кіньми, а не секретне завдання. Коли вирва розповзлася до потрібних розмірів, залишалося тільки приманити тварюку ближче, і сила тяжіння сама всмоктала б її в потрібний світ. Так і сталося.
— Молодець, — усміхнувся Данило, коли вирва майже закрилася, — ви дуже талановиті, Сві…
А хто сказав, що, якщо кракена всмоктало у вирву, він не може просунути назад щупальця? У жодній книзі так записано не було. Облом і повна імпровізація. Життя до такого мене не готувало.