Розділ 9

Їли ми мовчки. Точніше я їла з такою старанністю, ніби просиділа на ланцюгу у підвалі щонайменше тиждень. Тому для розмов часу не лишалося. Камертон продовжував харчуватися моєю силою, накопичуючи енергію на випадок раптового прориву. Після рясної трапези в мені залишилося місця лише на короткі думки та рідкісні вдихи. Данило з незадоволеним виглядом дивився на годинник, і я з переляку всмоктала сніданок за рекордні терміни, поки не помітила третій комплект приладів на столі.
- Професор спуститься? — уточнила я, «трамбуючи» сніданок гарячою кавою.
 Данило теж скосив погляд на тарілку, що сиротливо стояла на столику.
— До нас приєднається ваш інструктор.
Я перестала давитись кофеїном і здивовано глянула на порожнє місце за столом. Потім глянула на Данила, розгублено уточнивши:
— Ви ж мій інструктор, напарник і взагалі світло у вікні.
Рудий уже навіть не морщився — зважаючи на все, звик до мого своєрідного способу висловлювати думки. Знав би він, яке химерне у мене мислення… І довго мене передаватимуть з рук в руки як естафетну паличку? Професор завалив мене книгами про будову різних світів. Данило занудно навчав цими світами подорожувати (безуспішно). Одна Мотря Ігнатівна нічого від мене не вимагала. Тільки годувала. Свята жінка.
— Я наставлятиму вас і допомагатиму під час служби, — сказав Данило, — але для початку вам потрібен інструктаж по роботі з камертоном. Краще левархтонця цьому ніхто не навчить. Вони майстри міжсвітових переходів.
— Це ті, що мають від світу один пшик? – пригадала я пустельний світ, показаний мені на самому початку мого «посвяти» у вартового.
— Вони самі, — охоче кивнув Лужанський. — Їх ховають. Дар цього народу все ж таки унікальний. Вони не рвуть матерію, а акуратно просочуються крізь неї без приладів.
- Ідеальні сторожі.
- Ідеальні мішені, - зітхнув Данило, - їх залишилися одиниці.
– І як їх не застосували у потрібному напрямку? - эхидно запитала я.
Лужанський сумно зітхнув… Глянув кудись у порожнечу, задумливо стукаючи по столу пальцями. Мені здалося, що у погляді рудого навіть прослизнув смуток.
– Для армії їх замало. Саме тому, що наші супротивники бажали застосувати їх за призначенням.
– Їх що ж? - Я побоялася вимовити те, про що подумала.
- Винищили?
– підняв руду брову Данило, – так. Їхню силу хотіли застосувати, вилучити. Не вийшло. Дар лівархтонців не можна запозичити. Тож їх вибили. Наші противники мають свої технології. Але лівархтонці залишаються унікальним витвором світобудови.
– Швидше, вимираючим…
– Саме так, – кивнув рудий.
Я замовкла, глянувши на камін, де трохи тліли дрова, підморгуючи мені червоними вуглинами. У що ти вляпалася, Світланко? Це ж не жарти. Тебе кокнути можуть будь-якої миті.
- А як помер Владислав? — не дивлячись на Данила, шепнула я.
- Його вбили, - з холодом у голосі промовив чоловік.
- Це я зрозуміла. А хто вбив?
І обернулася до рудого. Лужанський знизав плечима, нервово покрутивши виделку в руці.
- Його тіло знайшли в квартирі, - сказав він. — Слідів злому не було. Але це не перший вартовий, якого вирішили прибрати з поля гри.
- Чудово! І наші лави проріджують?
Лужанський сумно кивнув і заперечувати мої слова не став.
- Так. Час від часу. Це війна.
Я дуже сумно, але барвисто заматюкалася. Мало того, що робота небезпечна, не престижна і з найгіршим графіком, так ще є ризик бути шльопнутим у вільний від цієї роботи час! В будь-який час! Такі витрати професії мене влаштовувати не могли.
— Вибирайте слова, — зітхнув Лужанський.
— Я й обрала ті, що пыдходять ідеально, — сердито гаркнула я. — Допущені цензурою слова не можуть висловити всю міру мого потрясіння!
— І ви, і ваші близькі можуть покладатися на захист Ліги, — так само безбарвно сказав Данило.
- Не смішіть мої капці, від вашої Ліги одні біди.
Данило промовчав. Просто підвівся і вийшов у центр кімнати.
— Степан часто спізнюється, — зітхнув Лужанський. — Почнемо без нього. Спробуймо налаштувати вас на роботу з камертоном.
Я не поспішала вставати з-за столу, почала колупатися в рештках сніданку, доїдала крихти від булочки. Не хочу в це лізти. Так страшно… І жити захотілося…
- Я думала у нас автоматичне USB-з’єднання, - пробурмотіла я.
- Ні. Все на ручних налаштуваннях, — парирував рудий.
І Данило поманив мене до себе, пропонуючи стати поруч і разом влитися в потік міжсвітових подорожей. Я неохоче попленталася до рудого, потираючи зап’ястя, яке відтягував камертон. Дивна це була штука, вона ніби присмокталася до вен, я відчувала поколювання і легке свербіння, немов під шкіру мені запускалися слабкі електричні розряди. З камертоном ми познайомилися нещодавно, а я його вже майже ненавиділа. І щось мені підказує, що приводів зненавидіти його остаточно ще багато навернеться.
— Проведу вам інструктаж щодо можливостей камертону, — рудий обережно провів вказівним пальцем по диску на браслеті. — Для початку це функція камуфляжу.
З камертону вистрілив промінчик сірого світла, який відразу обвився спіраллю навколо чоловіка. Засяяв. Заіскрився. Пішов брижами дрібних електричних розрядів.
— Це кокон, — пояснив Данило, — ви не бачите його впливу, але він чудово ховає варту від очей чужинців. Іноді треба бути непомітним. Я простежила за діями Данила і теж почала ялозити пальцем по своєму камертону.
— Потрібно направити уявний наказ приладу, — пояснив рудий, — уявіть, як ви стаєте невидимою. Як чужі погляди проходять крізь вас. Уявила.
Поки я була ближчою до того, щоб здобути вогонь з браслета, ніж триклятий сірий дим. Поки терла, вирішила прояснити кілька моментів:
— А навіщо мені тоді повна шафа крінолінів, якщо я можу завернутись у кокон і спокійно ходити в джинсах та кросівках?
— Тому, що камертон задіює резерви вашого тіла, — охоче пояснив Данило, — і енергію на кокон бере з вас. На тривале утримання невидимості не вистачить ваших ресурсів.
Ось вона! Нова причина ненавидіти мій новий «аксесуар». Він не тільки тягне з мене енергію для лагодження дірок у просторі. Я для нього акомулятор на ніжках.
— А що, не могли вигадати інший вид батарей? - Образилася я, знову розчарована новинами.
Менше знаєш міцніше спиш. Чудова народна мудрість, адже я після таких знань взагалі спати перестану.
— Будь-який вид енергії треба заповнювати, — продовжив Лужанський, — «батарейки» заряджати. Невідомо, як поведеться прилад у чужому світі, а все врахувати не можна. І чим бігати незнайомим світом у пошуках потрібного виду енергії (часто не існуючого), краще просто виспатися і поїсти. Енергія вартового універсальна.
Поки Данило бубнів, я продовжувала терзати камертон. З диска на браслеті в’яло пихнуло іскрами і потягнувся сірий димок. А ще в кімнаті запахло лісом та грибами.
— Прошу вибачити мене, — почувся чийсь життєрадісний бас, — просто в лісі зараз так гарно падає листя.
 Данило просто розгорнув мене обличчям до столика, за яким ми нещодавно снідали, і я навіть зуміла стримати вигук здивування. Потрібно терміново розвивати гнучкість мислення, доки залишки свідомості не погнуло об непередбачуваність буття.
— А я грибочків Мотрі Ігнатівні приніс, — посміхнувся гість.
— Краще б ти за часом стежив, — насупився Данило, а потім таки схаменувся:
— Це Світлана. Світлана, а ось це ваш інструктор Степан. Знайомтеся.
І мене знову наче ляльку поставили перед гостем, чиє існування я теж вважала вигадкою жовтої преси. Хоча все логічно… їх же неможливо зловити чи побачити. Навіть фотографії цих істот неможливо зробити (якщо вірити легендам). Вони розчиняються у просторі.
— Заздрю Данилові білою заздрістю, — лагідно посміхнувся Степан і простяг мені кудлату руку:
— Степан. Дуже приємно.
- Йєті, - видала моя підсвідомість.
Я збентежилась, прикривши рота долонею. Потрібно навчитися стримувати свою товариську вдачу. Піди знай кого мені підсуне новий день… і вигукувати назви тих, кого я зустрічаю це все ж таки дивно.
- Він самий. Але мені більше подобається назва Біг Фут, - сказав Степан і демонстративно підняв ліву ногу.
Великі «лижі», згодна. На таких ногах можна ходити будь-якою місцевістю ніби всюдихід. Взуття на Степані не було, але мозолисті підошви цілком могли замінити пару зручних кросівок. Зате на Степані були відпрасовані штани в клітку і краватка «метелик», вигляд яких чудово контрастував з кудлатою сірою вовною і двома іклами, що випирали з-під нижньої губи.
— Ваша картина світу ще неодноразово зазнає змін, — сказав за спиною Данило.
Кивнула. Я вже змирилася з тим, що кожен день для мене буде потрясінням, але був шанс, що згодом у мене зламається «дивовувалка», та й кількість див має колись закінчитися. А за роки служби я притруся… якщо виживу.
— А я Світлана, — заявила я кудлатому чудовиську і почала тиснути простягнуту руку.
Степан у відповідь поцілував мою руку. Найбільше Степан був схожий на горилу. Величезну, світлошерсту, надушену горилу. На мавпячій морді найяскравіше були помітні очі, чисті, неможливо блакитні та наївні, як у дитини. І це Біг Фут? Мій світ ніколи не буде тим самим. Ніколи!
— Ви любите ліс, Світлано? — проникливо уточнило це чудовисько.
— Люблю, — задумливо відповіла я, — за хорошої погоди та в хорошій компанії.
Степан уже стискав у своїх величезних лапах мої руки, і шкірився все щасливіше і щасливіше. І я не помітила, як почала усміхатися у відповідь.
- А гриби?
- Зі сметаною, - надихнулася я.
Степан замружився, ніби відчув смак страви, яку я назвала. Я й сама майже відчула аромат смажених із цибулею сироїжок. Захотілося їх, і вареників із грибами, і… Застрягнеш ти у вирві, Свєта. Будеш не зберігач, а затикач граней. Дивно, але чим довше я дивилася на йєті, тим більше розслаблялася, йшли страх, роздратування, гнів. Ставало легко та спокійно. Безпечно. Посмішка у Степана була обволікаюча й утихомирююча, йєтті був як величезний плюшевий ведмедик, якого хотілося обійняти, притулившись щокою до жорсткої вовни.
- Почнемо урок, Світлано? — тихо спитав Степан.
Я подивилася на інструктора. Він поглядом вказав на камертон, так само продовжуючи посміхатися. А потім обережно поклав свою величезну долоню на мій камертон. Замість кімнати з’явилися обриси лісу, з пожовклим та яскраво червоним осіннім листям. Запахло вогкістю та грибами. Повіяв теплий осінній вітерець.