Ранок

— Макс, — прозвучало з кухні. — Мааааааакс!

Я повільно розплющив очі і відразу пошкодував про це: світло, що пробивалося крізь брудну штору, вліпило по мізках так, наче мені в лоб прилетів гайковий ключ на тридцять два. Баняк розколювався з дикою силою.

Я важко повернув голову до тумбочки й поглянув на екран телефона. 9:20. Чого цей ідіот не спить у таку рань?

— Шо?! — гаркнув я, але голос вийшов хрипким, наче я тиждень жував сухий пісок.

У відповідь тиша.

— Що треба, бляха?! — голосніше закричав я, згрібаючи ковдру.

В коридорі почулися легкі кроки. У кімнату діловито зайшов Саша. Свіжий, гладенько виголений, бадьорий, наче це не ми з ним учора на двох всосали літруху «Джек Деніелсу», святкуючи успішну капіталку двигуна на СТО.

— Не спиш уже? — запитав він абсолютно спокійно, спираючись плечем об одвірок.

— Та ти так волаєш, що я б підвівся, навіть якби в труні лежав, — процідив я, намагаючись сісти на ліжку. Голова закрутилася. — Що ти хочеш від мене в таку рань?

— Я готую сніданок, — відповів Саша тим самим огидно бадьорим голосом, який зараз викликав у мене лише одне бажання: кинути в нього подушкою. — Треба в магаз скокнути. Хліб скінчився, та й яйця треба докупити.

Я важко видихнув і заплющив очі, схопившись пальцями за скроні. Все-таки мій організм, який зазвичай алкоголю майже не вживає і воліє труїтися виключно кавою та вихлопними газами, після такої кінської дози віскі вирішив влаштувати мені бунт і чітко показати своє «фе».

— Який сьогодні день?.. — прохрипів я, розліплюючи повіки.

Саша дивився на моє змучене обличчя з єхидною посмішкою.

— Неділя. Що, все так погано?

— Ні, блін... Ніколи в житті не почувався краще, — відрізав я, шкандибаючи ногами по холодній підлозі в пошуках капців. — Господи, Ісусику небесний, якщо ти мене чуєш, просто забери мене прямо зараз до себе! Без болю, просто з цієї затишної орендованої квартири на Позняках!

Саша голосно засміявся, навіть не приховуючи свого злорадства.

— Давай вали в магазин. Заодно свіжим повітрям подихаєш, може, залишки алкашки з мізків вивітряться. Я якраз легкий курячий супчик варю. До обіду станеш як огірочок.

— Я скоріше стану як зморщений сушений помідор, — буркнув я, натягуючи спортивні штани й намагаючись потрапити ногами в штанини з першої спроби.

Весняна неділя була просто прекрасною. Все навколо цвіло, пахло бузком і зеленіло! Сонце гріло рівно так, як треба: м'яко, ласкаво, ще без пекельної літньої спеки.

Я повільно виповз із під'їзду в цю неймовірну благодать, доплентався до найближчої дерев'яної лавочки і опустився на неї, щоб спершу просто подихати свіжим повітрям і хоч трохи відійти від учорашнього свята життя.

— Алкоголік... — раптом скрипучо пролунало над самісіньким вухом.

Я ледь змусив себе підняти голову. З під'їзду якраз неспішно вишкандибала наша сусідка поверхом нижче, баба Надя. Вік у неї був якийсь невизначено-вічний: десь між вісімдесятьма та двома сотнями років. Відколи ми з Сашею почали знімати тут двокімнатну квартиру, не було бодай єдиного тижня, щоб ця бабця не виставляла нам якісь претензії. То ми занадто голосно ходимо після десятої вечора, то в нас вода в трубах занадто гучно дзюрчить, то ми говоримо як «бандити», то дівчат водимо. І так до безкінечності. Вона була з того самого класичного розряду сусідів, яких щиро й тихо ненавидить абсолютно весь під'їзд.

Я дивився на її зморщене обличчя і відчув, як усередині все розривається. У моменти таких напружених чи конфліктних ситуацій у мені завжди гаряче боролися дві внутрішні сутності: «янгол» і «демон». І лише я в останню секунду вирішував, до кого з них сьогодні прислухатися!

— Алкашура, — з насолодою повторила вона, спираючись на паличку й розглядаючи мій змучений вираз обличчя. — А може, ще й наркоман! Очі червонючі, як у оскаженілого бика...

(Янгол: Ігноруй, Макс. Видихни. Просто привітайся, посміхнися і пройди повз. Вона стара людина.

Демон: Вклепай! Вмасти так, щоб наступне своє «Доброго дня» вона казала особисто Діві Марії!)

Я піднявся з лавочки. Встрягати в цей безглуздий ранковий конфлікт у мене не було жодного бажання, голова і так тріщала по швах, як старий радіатор.

— Знаєте, — все-таки повернувся я до неї, не втримавшись. — Те, що ви відпросилися в Бога на пару днів, не означає, що ви можете їх так сміливо жити! Задумайтесь над цим.

І на цих словах я, максимально впевнено й гордо, наскільки мені взагалі дозволяв мій «покалічений алко-експериментом організм», пошкандибав у бік супермаркету.

— Хамло сране! — полетіло мені в спину на весь двір, але мені було глибоко байдуже.

Через годину я вже на дві щоки наминав гарячий курячий суп із локшиною, який приготував Саша. Що-що, а готувати цей хлопець умів просто чудово. Це була вже третя орендована квартира, яку ми знімали удвох. Перша була ще в студентські роки, а останні дві, відколи влаштувалися механіками на СТО. І майже завжди за кулінарну частину нашого побуту відповідав саме він.