Епілог

Настя

Не забувайте, що в сім’ї все має бути порівну: дружині нову шубу, чоловікові — шкарпетки.

***

Музика змінилася на щось повільне й розтягнуте, як жувальна гумка на підошві. Макс притягнув мене до себе, і ми почали топтатися на місці. Його рухи нагадували пересування підбитого танка — надійно, але дуже важко. Він віддав мені той букет.

— Макс, не крути мене так, — прошепотіла я, сильніше вчепившись в його плече. — Мене зараз знудить. Мені і так весь вечір погано.

— Тобі погано, бо цей гуманоїд настрій весь час псує, — буркнув він, намагаючись не наступити на шлейф Валерії, яка пролітала повз. — Тебе сют-тут і нудить... неначе вагіт...

Макс раптом заткнувся на пів слові. Він завмер посеред танцполу, витріщившись на мене так, ніби в мене на лобі щойно проступив штрих-код. Його очі стали круглими, як блюдця під кавові чашки.

— Настя?... — голос його здригнувся. — Ти ж... не ваг...

Він не зміг договорити це слово, наче воно було закляттям, що викликає диявола. Його рука на моїй талії затремтіла.

— Так. Я вагітна, — притиснулася ближче і прошепотіла ці слова йому прямо у вухо, відчуваючи, як по його тілу пройшов розряд струму у двадцять тисяч вольт.

Секунду він стояв нерухомо. Я вже злякалася, що в нього стався сердечний напад. Але потім...

Його обличчя, яке зазвичай нагадувало гранітну скелю, раптом «попливло». Кутики губ поповзли вгору в абсолютно безглуздій, дитячій посмішці. Він видав звук, схожий на щось середнє між переможним кликом вікінга і писком задоволеного дельфіна.

— Ого… — видихнув він, і його «щасливий режим» миттєво перейшов у фазу гіперактивності.

Музика все ще гриміла, Жека щось кричав про «правильну техніку обертання танцю», а мій величезний, незворушний Макс просто… вимкнувся. Його руки, які секунду тому стискали мене мертвою хваткою, раптом обм’якли.

— Ваг… — почав він, і його голос дав такого півня, якого не соромно було б виставити на сільському ярмарку. — Вагітна? Настю, ти серйозно? Це не через той крабовий салат?

— Максе, який салат?! — я заплющила очі, хоча серце калатало десь у районі горла. — В нас буде дитина. Справжня. З памперсами і твоїм впертим характером.

— Настю, це ж… це ж ціла маленька людина! — він виглядав так, ніби щойно виграв у лотерею мільярд, але замість грошей йому видали дитину. — Я йому такий візочок куплю… на позашляхових колесах. З підігрівом! І лебідкою!

— Максе, навіщо немовляті лебідка? — витиснула я крізь сміх.

— Щоб витягати батька з депресії, якщо він знову потрапить на таке весілля! — він згріб мене в обійми так міцно, що я ледь не хруснула. 

— Звісно ж потрапиш… на наше.

— Не приведи Господь нам такого весілля… щоб якийсь гуманоїд його зіпсував… Надіюсь на нашому весіллі курей рубати не доведеться. — Засміявся. 

Він був таким щирим і радісним. А цікаво, який з нього буде татусь?

— А я надіюся, що на нашому весіллі я не буду готувати, — пожартувала.

— Все, ми йдемо. Прямо зараз. Тобі треба спати, пити воду і… я не знаю… дивитися на щось красиве. Наприклад, на мене.

— Дурник. Якщо ми зараз підемо, то батько образиться і Жека.

— І то правда.

В цей момент тамада, який, здавалося, жив на суміші чистого адреналіну та дешевого коньяку, знову вискочив у центр зали.

— А зараз, шановні гості, хвилинку уваги! — прокричав він, ледь не ковтаючи мікрофон. — У нас тут хочуть сказати своє слово ті, хто точно знає, як вижити після весілля і не подати коханого в розшук! Мати нареченої, та батько нареченого! Просимо!

Галина, мати Валерії, вийшла вперед, поправляючи зачіску, яка після трьох годин танців почала жити власним життям. Наш батько крокував поруч, тримаючи мікрофон так, ніби це була кришталева ваза з якої він збирався пити шампанське.

— Валерія, доцю, вітаю. Євгене... а тебе я попереджала.

Зал притих. Жека напружився і про всяк випадок прикрився порожнім келихом.

— Ти, Євген хлопець непоганий, — продовжила Галина. — Але пам’ятай шлюб — це як державний іспит. Кожного дня нові питання, а відповідь завжди одна: «Так, кохана, ти права». Якщо Валерія скаже, що на вулиці сонце, а там іде злива — бери сонцезахисні окуляри і не ганьби родину!

— Правильно! — підхопив наш тато, перехоплюючи мікрофон. Він вже встиг десь роздобути чиюсь краватку здається, вона була не його і пов'язати її на голову як бандану. П’яний в стельку. Хіба таким можна давати слово?! — Жеко, синку! Слухай старших. Жити з жінкою — це як ходити по мінному полю з зав’язаними очима і манною кашею в роті. Головне — не чавкати!

Жека нервово гикнув, а Валерія прикрила обличчя руками.

— І про господарство! — тато ввійшов у кураж, розмахуючи вільним кулаком. — Жеко, якщо Віолетта попросить прибити поличку — прибий її так, щоб вона впала через п'ять хвилин.

— Це ще нащо? — здивувався Жека.

— Щоб вона більше ніколи не просила тебе щось робити в будинку! Це ж база, Жеко! Елементарна стратегія! 

— А ти, Валерія... — Підхопила слово її мама. — Якщо він принесе додому зарплату — одразу кажи, що це здача з магазину, і забирай собі на нові туфлі. Так у вас завжди буде фінансовий баланс, в нього нічого немає, а у тебе — все нове!

— І головне! — батько знову вихоп мікрофон. — Бажаємо вам стільки дітей, щоб у вас не було часу сперечатися, чия сьогодні черга мити унітаз. Щоб єдине, за що ви билися вночі — це ковдра, а не те, хто з вас хропе!

— Гірко! — крикнула Галина.

— Гірко! — знову заревів наш тато, забувши, що він щойно давав шкідливі поради. — Гірко молодятам! А нам — ще по одній, бо від таких тостів у роті пересохло!

Макс нахилився до мого вуха, спостерігаючи за цим «шоу талантів».

— Настю, — тихо сказав він. — Якщо наш батько так само буде виступати на нашому весіллі, давай просто розпишемося в лісі.

— А може… А може в селі? — я йому підморгнула.

— Ти сказилася? Наше весілля в селі? О, милостивий боже. Наші родичі такого не переживуть.