Розділ 31

Настя

Вecілля бeз бійки — нe вecілля! — cказала нарeчeна і дала cвeкруcі пo мoрді

***

Не минуло і місяця, як ми з Максом потрапили на ще одне весілля. Тепер вже на весілля нашого брата Євгена. Воно нагадувало суміш світського рауту та повстання в психлікарні. Наречена у своїй сукні була схожа на величезну зефірку, її живіт було вже видно, а Жека… Ну, Жека просто намагався вижити й не розплакатися, коли теща втретє за вечір намагалася нагодувати його холодцем.

Я ж відчувала себе акваріумом, у якому замість рибок плавали мариновані огірки, канапки, шматок лосося і ще до біса якоїсь фігні. Та що я тільки не їла сьогодні. Мене вже потрохи починало нудити. Я сиділа за столом і як на мене, дивно їла ті довбані зелені оливки. Не їла, а прямо таки жерла поки ніхто не бачив. Гості з нашого столу поперлися танцювати. Столи були круглі і за кожним з них сиділо по вісім чоловік. Ну, звісно ж для наречених поставили довжилезний шикарний стіл під стіною, за яким вліз наш брат, його вагітна наречена, свати, маршалки і ще, наш батько туди вліз зі своєю новою коханкою, хоч для них було відведене інше місце. Ох, мій татусь і за сумісництвом вітчим Макса, такий класний. Макс завжди каже, що я вся в нього. Ну, от приміром, він весь час наливав гостям і промовляв якісь тости, підщіпував дружку, моргав офіціантці, розлив на себе келих червоного шампанського, а коли тягнув свою вже невістку танцювати, то наступив на її довжелезну фату, яка тягнулася аж по підлозі і порвав її. То, що тут схожого на мене? Нічого абсолютно. Я ж тим часом сиділа собі спокійнесенько за столом і підозріло жерла оливки.

— Як ти можеш запихати в себе цю гидоту? — Макс підійшов ззаду так зненацька, аж налякав. Присів поруч.

— Сама не знаю, я їх раніше взагалі не любила, — дивилась на СВОГО красеня, який сьогодні був, як на мене самим-самим найкращим чоловіком на весіллі. Він навіть переплюнув нареченого. Вперше я бачила Макса в костюмі і він йому личив. На фоні світло блакитної сорочки, що виднілася з-під піджака, його очі виблискували ще більшою голубизною.

— А знаєш, моє бажання здійснилося.

— Яке? — здивовано звів брови.

— Ти віриш в Санту?

— А що?

— Я згадала йому на Новий рік, щоб зустріти найкращого чоловіка в світі… і Вуа-ля. Ти тут.

— Ну… Мене це не дивує. Дитячий садок.

— Припини. Ти нестерпний, як завжди.

— А ти припини їсти. Ти вже повиймала всі оливки із двох мисок салату. Припини! — легенько вдарив мене по руці, коли тягнулася до миски, щоб знову вкрасти ще одну. — На нас люди дивляться. Сидимо тут вдвох, як дві воші на сивій волосині.

— Воші?! Ну і порівняв. Я не воша.

— Та годі дутися. — Він посміхнувся. — Добре, ми з тобою як…

— Настя. — Чийсь голос не дав Максу договорити. — А я за тобою пів вечора наблюдаю.

Я здивовано витріщалася на того, хто став перед нашим столом. Теж в чорному костюмі, при параді, з посмішкою.

Чорт.

Макс мені кивнув типу: «Це хто? » 

А я… Я посміхнулася як дурепа. 

— Послухай-но Ваня, — Макс підвівся. — Якого кх-кх, ти там пів вечора наблюдаєш за моєю «дружиною»?

— Макс, припини! — мені це все нагадало те весілля на селі, коли шалений Макс почав бійку. Боже!

— Звідки він знає, як мене звати? Ми знайомі? Щось я тебе не пригадую. — Іван ще почав торочити своїм дурним язиком. Якого біса він взагалі підійшов до мене? Іван це той мій сусід, який ще з дитинства був по вуха закоханий в мене і бігав ззаду. І він був не вкурсі, що Макс називав усіх незнайомих чоловіків Ванею.

— Ми не знайомі, але…

— Макс, припини. — По виразу його обличчя я зрозуміла, що Вані краще забиратися. — Макс, я тебе прошу, не псуй людям весілля і…

— Олів'є тут не має, — криво посміхнувся.

— Тут багато інших салатів. Не дай Боже Іван впаде в мої оливки.

— Твої оливки?! Це, соромлюсь запитати, про які оливки ти тут несеш?

— Макс, не клей дурня. Іван йди і не підходь до мене. Потім поговоримо.

— Ні, ми поговоримо зараз. — Макс хотів зробити крок але я взяла його за плече.

— Макс. Ходімо краще потанцюємо. Добре?

— Добре. Ваня, зникни.

— Знаєш, що Настя, ти знайшла собі чоловіка такого ж як і сама. — Буркнув і пішов.

— Навіщо ти сказав, що ти мій чоловік?

— Бо майже чоловік…Що?

— Чорт! 

— Що сталося?

— Мені зле.

— В сенсі?

— Нудить.

— Тільки не на мене. Настя, не псуй людям весілля і… мій піджак.

— Це не смішно.

— Мене реально нудить.

— А я говорив не їсти всіляку фігню. Ці кислючі оливки вже назад просяться.

— Макс. Припини. Мені потрібно в туалет.

— Ходімо. І щоб я більше тебе біля того салату не бачив. 

— Здається мені, що оливки тут нідочого. — Прошепотіла я йому на вухо.

— Тоді що? Помідори з тих канапок, якім ти ножем очі вирізала?

— Припини свої жартики. Я краще піду до туалету бо ще впісяюся поки ти будеш перечислювати все, що я сьогодні з’їла.

— І це буде довгенький списочок… Почекай, я з тобою, — він навис наді мною як скеля.

— Ти серйозно? Ти збираєшся стояти під кабінкою і слухати моє усамітнення з унітазом? — я здивовано звела брови. Ще цього бракувало.

— Враховуючи, те що на минулому весіллі ти умудрилася влізти на сільську кухню… Тебе не можна саму відпускати навіть в туалет. В унітаза почнеться гикавка. 

— Боже правий. Ти нестерпний. Сам ти гикавка.

Ми йшли через зал. Макс крокував позаду, як особистий охоронець президента, відтісняючи плечем надто активних гостей. Я відчувала себе важливою персоною, хоча насправді просто намагалася не розплескати свій «акваріум»прямо посеред танцполу. 

Ми майже дійшли до заповітних дверей у кінці коридору, як раптом з-за рогу випірнула постать у знайомому піджаку.

— Настя! — розплився в посмішці Іван. Він вже добряче нализався і став явно хоробрим. Це до біди.

Я завмерла. 

Макс ззаду видав звук, схожий на гарчання голодного добермана.