Розділ 30

Настя

Любов не зла — це я зла, коли мене не люблять.

***

Прийшла до тями в лікарні. Я пролежала там, вірніше проспала там сутки. Здається в житті стільки не спала. А потім лікарі протримали мене там ще чотири дні. Ніяк не хотіли виписувати.

Синець під оком майже минув, от тільки правда ще трохи ребро боліло, але жити можна.

Валентина і Антоніна приходили кожного дня та сиділи по черзі біля мене, немов я присмерті. Від Вальки я і дізналася, що вітчим Макса в лікарні лежить, в комі. Чи виживе, ніхто не знає. Тітка Алевтина теж принесла мені новини про те, що батька вбили. Може він мені і не батько — час покаже і експертиза… але все одно, з цим чоловіком я прожила все життя, і він не завжди був поганим, тож мені його шкода. Я здогадувалася хто міг його вбити, але тітці не сказала.

Отаке це наше життя — сповнене всіляких пригод, проблем, любові і смертей...

***

Може я поступила не вірно, коли наважилася припертися в стриптиз клуб Євгена, щоб поговорити з Городом, але мені потрібно було з ним поговорити і вияснити все раз і назавжди.

Хто я йому?

Чи відчуває він до мене хоч щось крім ненависті? 

Я знаю, що вічно потрапляю у всілякі халепи і, що за це Макс на мене вовком дивиться, тож надіятися на щось хороше не варто… але можна спробувати.

Якщо побачу в його очах хоч трохи любові до мене, то й сама зізнаюсь, що кохаю, а якщо ні… то наші шляхи розійдуться. Він звісно ж забуде мене, і через деякий час взагалі не згадає… йому це не дадуть зробити дівки стриптизерки. Макс буде зайнятий ними і часу щоб мене згадувати у нього не буде, а от я… Спочатку буду ревіти як ненормальна, потім припруся до Вальки чи Тоськи і нап'юсь до чортиків, розповідаючи про свої проблеми, які їм вже мабуть осточортіли так само, як і я. А потім… Не знаю, може поїду кудись. Виїду з цього міста, щоб не нагадувало мені про Макса. Так буде краще всім.

Але перед цим… я його побачу і скажу все те, що накипіло в моїй душі...

Він сидів в метрах чотирьох так від мене, в кабінеті, за своїм столом. В блакитній випрасованій сорочці з краваткою чорного кольору, що висіла на шиї. 

Чорний піджак висів на спинці крісла за його спиною. А сам чоловік тримаючи мобільний телефон в руці, витріщався на мене. І не просто витріщався, а дивився якось загадково, чи то задумався про щось, забувши про те, що я стою навпроти. У нього були дивовижно великі красиві очі карого кольору. Він мабуть думав, що ж такого мені відповісти на моє запитання. А, що я такого секретного запитала?! Я просто хотіла дізнатися де його брат, де Город?

Валька казала, що він тиждень не з'являвся в клубі, і взагалі кудись зник. Я все ж таки надіялася на те, що Макс живий, і що його не вбили в ту ніч разом з моїм батьком. І що Євген Михайлович це не буде приховувати.

Поки він мовчав, я думала: «Боже, хай він скаже, що Макс живий!»

— Я сам не знаю де мій брат, — спокійно так відповів, поклавши мобільний на стіл. — Я його вже тиждень не бачив… і додзвонитися не можу. Він телефон чи відключив, чи пропив зі своїми безхатьками.

— Пропив?! — я аж рота відкрила, адже здається Макс не п'є. — А хіба він…— хотіла сказати "п'є" але не договорила.

— Після того як батько потрапив до лікарні, Макс вирішив, що це він винен, тому що його не було поруч, коли в батька стріляли, тож… мабуть сумління замучило, пити почав. В запой зайшов.

— Я розумію, — пробурмотіла нагнувши голову. 

В цьому ж і моя вина, адже в ту ніч Город рятував мене, а повинен був бути на «стрілці» зі своїм вітчимом. Тож я повинна на цей раз врятувати його. Може попрошу щоб не пив і не картав себе. От тільки де його шукати?

— Євгене Михайловичу, а може ви хоч приблизно знаєте де він може бути?

— Євген Михайлович?! — здивовано підняв брови. — Чого так офіційно, адже я можу бути твоїм братом…

— Ви теж… ти теж це знаєш?

— Ага.

— Капець… і Макс теж може…

«Господи, якщо виясниться, що це правда, і я дочка Городньова Михайла Івановича, то добре, що Макс йому не рідній.»

Що за життя таке, оце повороти долі! Якби сказала моя Валька:  «Вмерти не встати!»

— Давай про це потім поговоримо, а зараз скажи краще де Макса шукати? — підійшла ближче. Вже було не так страшно. В мене появлялася довіра до цього Євгена.

— Якби ж я знав де його "барліг", то вже б давно туди прийшов. Макс десь вештається зі своїми безхатьками, а де само, я не знаю. Мені невідомо місце їх схованки. Одне я знаю напевне, він точно зі своїми друзями- безхатьками.

— Ти сказав: «барліг»?! — я згадала, що в ту ніч, коли Макс крав зброю в мого покійного батька, і звісно ж викрав мене, то тоді, ми приїхали в якусь схованку. Те місце точно нагадувало барліг. 

Може Город там?! Не завадило б перевірити. 

— Здається я знаю де Макс може бути.

— Знаєш?!

— Так. І я зараз поїду його шукати.

— Якщо знайдеш, то перекажеш, щоб повертався в родину… і щоб сильно себе не мучив, адже його любимий вітчим прийшов до тями. Буде жити…

***

Я поки знайшла те місце в якому ми ночували тієї ночі, то на вулиці стемніло. Мабуть чотири смітника обїздила в пошуках, адже тоді була ніч, і дорогу я погано запам'ятала. Довелося розпитувати безхатьків чи вони не знайомі з Максом, а якщо знайомі, то хай перекажуть йому, що його шукає Настя. Але на моє здивування, один із безхатьків, той самий, якого Макс називав на ім'я Гарик, мабуть впізнав мене. Я його то не запам'ятала, адже він був в ту ніч в чорній масці… Він ткнув пальцем в сторону руїн, де по його словах був Город.

Відчинила двері, якщо ті обдерті доски можна назвати дверима. Я їх відразу впізнала, що - що, а ці двері я ніколи не забуду. Макс тоді мене обіймав біля них.

Намагалася йти тихо, раптом, що… А, якщо Макса тут не має, а сидять якісь безхатьки, його друзяки, то доведеться тікати. Тож, йти тихо це саме те.

В напів темряві, намагалася розгледіти хоч когось.