Розділ 28

Настя

Якщо знаєш хто винен, не видавай себе!

***

В цьому підвалі темно і до чортиків страшно. Ніколи б не подумала, що мене кинуть сюди. Я ніразу не була в ньому, батько не пускав. Тепер я розумію чому він мене сюди не пускав. Мабуть крім мене тут ще не одна людина валялася.

Жах!

Лежала і згадувала своє дитинство, свою покійну маму. Коли вона була жива, було все по іншому. Ми були щасливі… я була щаслива. Я думала, що так буде вічно, про щось погане думати не хотілось, а тим паче про смерть. Але ми не контролюємо того, що нам приготовили небеса. Доля! Це мабуть моя бісова доля!

Невже і я помру тут? Невже і мене цей гад тут вб'є, як вбив маму?

Я лежала на бетонній підлозі з розірваною сукнею, побита, голодна, замучена, змерзша. Здавалося ніби не підвал, а морозильна камера.

Пам'ятаю, що до мене кілька разів навідувався батько зі своїм Дмитром… "батько"... я не впевнена, що зможу і надалі його так називати. Якщо цей чоловік сказав правду і я не його дочка… я в шоці…

Вони били мене по обличчі, в мене мабуть здоровенний фінгал під оком, адже воно мені так болить. Били в живіт, душили, кричали, що повідрізають пальці по одному, якщо я не зізнаюсь хто вкрав зброю. А, ще… кололи мені щось, змушували пити якусь гидоту, мабуть для того, щоб я заговорила. Я не пам'ятаю чи сказала їм про Макса, чи ні… я майже нічого не пам'ятаю, адже постійно втрачала свідомість від їхніх катувань.

Здається той гад Діма казав, що повернеться коли я прийду до тями, і тоді розважиться зі мною.

Господи, в мене навіть немає сил, щоб від нього відбитися.

Почула стукіт біля дверей. Хтось мав намір зайти, мабуть Діма прийшов розважатися. Я вирішила притворитися, що і далі у відключці, в надії на те, що цей мерзотник не захоче гвалтувати безпритомну. Іншого виходу в мене просто не було.

Двері відчинилися, а я заплющила очі, прислухаючись до кроків.

Моє серце так билося, що я думала з грудей вирветься. Всю трясло від жаху і від холоду.

«Хай що буде, а я буду лежати так. Може винесуть звідси, хоч в якусь кімнату.»

— Настя! — голос тітки Алевтини. — Настя!

— Тітко, — прошепотіла я припухлими губами. Прижмурила очі від світла, що світило з коридору прямо в очі, які вже від нього відвикли. — Що ви…

— Підводся дитино, — вона схилилася наді мною та взяла під руки. — Вставай, тобі потрібно тікати.

— Тікати?! — майже не відчуваючи ніг, сперлася в тітку, яка підтримувала мене за спину.

— Боже, що вони з тобою зробили? — почала плакати. — Мерзотники!

— Тітко, тебе батько вб'є за те, що ти мені допомагаєш, — ми підійшли до відчинених дверей. Там нікого не було.

«А де охоронець?»

— Його немає! Злий як чорт десь поїхав, забрав з собою всіх охоронців… один Дмитро залишився… Господи, Настю, як же ж вони тебе побили! — не зводила погляду з мого "помираючого" вигляду.

— Тітко, не плачте. Краще допоможіть до вхідних дверей дійти.

— Я викликала тобі таксі, будемо надіятися, що воно приїде за п'ять хвилин… 

— А де той Демон? — однією рукою впиралася в стіну, іншою в тітку. В голові паморочилось, так хотіла їсти. Вони ж мене не годували.

— Діма?! На кухні, жре! Щоб він подавився!... Ти ж мабуть теж їсти хочеш. Ти два дні там голодна була.

— Два дні?!

— Це ми куди зібралися?! — грубий, неприємний, голос Діми, гаркнув ззаду за нашими спинами.

— Дмитро, я тебе прошу, не чіпай її! — тітка стала передімною загородивши собою. — Хай іде. 

— Вибач Алевтино але ні!

— Настя, тікай! — кринула тітка і взяла стілець, що стояв біля столу. — Я його затримаю.

— Дурепа ти Алевтино! Він тобі не допоможе! — відповів Дмитро, а я зібралася з силами та покульгала до виходу. Думала, якщо до таксі не добируся, то сховаюсь десь на вулиці. Там місця багато.

Якось вийшла… чула, що він б'є тітку, але повертатися їй на допомогу часу не було, та й я б і не допомогла. Цей амбал з нами впорався б на раз плюнути. Він мабуть і з Максом би впорався… 

«Ох, Городньов, здається ми більше не побачимось. Мене вб'ють.»

На вулиці виявилось йшов дощ. Невеликий… і було темно. Десь приблизно десята година вечора. Але це не біда, в нас на ґанку повнісінько ліхтарів.

— Стій, с*чко! — кричав Діма, бігши за мною. Вже з тіткою розправився. Швидко. Надіюсь не вбив!

Зупинятися я не збиралася. Шкутильгала далі, туди де повинно було чекати мене таксі. Все як в тумані. Мене ще й почало нудити з голодухи, чи то від їх гидоти, що вони мені до роту заливали.

«Господи, коли це жахіття скінчиться?!»

— Ти, що оглухла?! — він догнав мене біля басейну.

Діма підходив, а я відходила. Хотіла повернутися і тікати далі, але розуміла, що не втечу. Тож повертатися до цього гада спиною боялася. Мені потрібно було бачити його і контролювати ситуацію. 

— Не підходь!

— А то, що буде?! Будеш кричати, чи… битися, як твоя тітка. Ха! — його нахабна посмішка лякала мене. Цей покидьок давно працює на мого так званого татуся, і я знала на, що він здатний. І це мене лякало найбільше. — Що ти зробив з тіткою? — крок за кроком відступала назад. Була в декількох сантиметрів від бортиків басейна.

«Халепа, якщо впаду, то… я ж не вспливу, сил не вистачить. Я і так ледь стою.»

— Жива твоя тітка. Нафіга вона мені. Лежить у вітальні, відпочиває… на підлозі… без свідомості.

— Козел! Щоб ти здох разом з моїм татусем! Паскуда!!!... Ааааааа….

Більше я нічого не встигла сказати. Просто хотіла відійти від нього, зробивши крок вліво, прослизнулася… звалилась в басейн.

Клятий дощ!

Секунд мабуть п'ятнадцять барахкалась в воді намагаючись випливти. Але мої ватні ноги підвели мене, та й в боку боліло, мабуть ребро заломали, я не змогла підняти руку.

Пішла на дно.

Тоді я мабуть була схожа на кошеня, яке кинули топити.

Хтось сказав- би, що перед очима промайнуло все життя, але ні… нічого такого. Я навіть не встигла ні про що подумати, хіба що тільки один Макс стояв перед очима. І все. Я не встигла навіть зрозуміти, що я тону, що це не сон, що це все реально. Все сталося дуже швидко.