Розділ 25

Настя

Сукня ля-ля-ля!

***

В білих виглажених сорочках, в чорних спідницях, та з усілякою фігнею у руках. Хто з ганчірками, хто з підносами, хто зі скатертинами… от так ми наводили порядок в залі, одним словом прикрашали його. Це тіпа офіціантки на півставки… чи щось таке. Антоніна наша согодні допомагає якійсь фіфі, влаштовувати благодійний вечір — збір коштів хворим дітям з ДЦП. Ідея непогана. Той хто це вигадав — респект йому. Бідолашні діти. А ці товстосуми, що припруться на цю "тусню" не збідніють. В них з'явиться шанс зробити хоч щось в цьому житті хорошого.

— Досить тут чистоту наводити. Йдемо звідси! — тягнула мене за руку Валентина. — Вже зараз люди сходитися почнуть, а ми ще з тобою не готові.

— Зачекай, я останній номерок поставлю, — я підійшла до круглого столика, що стояв в кутку, та поставила на білу скатертину табличку з цифрою 43. Ну й цих столиків до хрена. Поки ми всі до ладу привели, я ледь не впала під один із них. Ніг не відчувала. Я гадала будуть таблички з іменами гостей, але ні, столики просто прономеровані. Ще й ці ідеальні скатертини, поки понадівали, добре, що нас тут аж одинадцять дівчат. І всі були чимось зайняті. Мені здається, що я зроду так не працювала, небуло і часу, щоб Макса згадати. Оце називається — відволіклась так відволіклась.

— Ну, що… все зробили? - десь взялася позаду нас Антоніна. Прийшла перевірити, як у нас справи. Ну, звісно ж, нас без нагляду залишати не можна, ми ж такі дівки, що щось да втнемо, особливо я.

— Ти, що не довіряєш своїм найкращим подругам, — Валька почала заговорювати Тосці зуби, щоб та більше не придумувала нам іншої роботи. Бо ми ж збиралися йти перевдягатися. Так, так, Валька тут таке придумала, аж на голову не налазить. Одним словом — ми з нею не просто приперлися сюди Тоні допомагати, а Валька змусила мене взяти красиву сукню, та й сама її взяла, і ми, коли буде багато людей, виллємося як той казав в натовп. Так, як вона встигла посваритися зі своїм залицяльником, то вирішила знайти собі нового, тут. Я вам скажу, дівка не довго горювала, ще й мене приволокла сюди якогось чорта. На відміну від неї, мені ніякі залицяльники не потрібні. Мені б з Максом розібратися. Але, щоб не сидіти в квартирі, та не вбивати себе думками про кляте, несправедливе життя, я прийшла сюди. Надіюсь буде весело, а якщо ні, то веселощами я нас забезпечу, от тільки но мене попустить. Я знову в себе прийду, вийду з цього траурного стану.

— Бачу постаралися, подружки, — Тоня посміхнулася та підморгнула. Вона сьогодні така красуня, ну, як і завжди. Любить вона наряджатися офігенно, і постійно щось нове викуплює. Не те, що я, знайшла свою чорну сукню, якій вже майже сто років, я її за кордоном купила, коли навчалася. Хоч вона і не дешева, але вже не модна… іншої пристойної в мене немає. Тож, доведеться сьогодні надягати її.

— Слухай- но Тося, я їсти хочу, — сказала я. — Ще з ранку як каву пила, так і більше нічого. Аж в голові паморочиться. А зараз вже майже десята вечора.

— Так, Антоніно, нам би не завадило б щось до роту кинути, — Валентина з серйозним виразом свого нафарбованого обличчя глянула на Тоську, взявши її за лікоть.

Тут всі так офігенно виглядають, це, що одна я дурепа приперлася ненафарбована?

— Мої хороші, — Тоська наша завжди посміхається, завжди в хорошому настрої, і завжди добра, не те, що я. Чи то я зла, тому що скоро місячні, чи то я злюсь, через те, що мене Макс кинув, як ту каструлю в бур'яни. А, я ж, як і всі жінки, так хочу цього бабського щастя… яке десь поїхало тільки залишило гроші на автобус.

— На першому поверсі є буфет. Сходіть перекусіть, ви вже я бачу з усім впоралися, через п'ятнадцять хвилин люди почнуть сходитися, а я ще піду гляну, як там картина, ваза, авто…

— Антоніна Феодосівна! 

— Іду! Господи, без мене ніяк не можуть впоратися! — повернулась Тоська в бік де її хтось кликав. — Дівчата…— сказала нам, — поки що ви вільні. — І пішла в своєму діловому костюмі фіолетового кольору та чорних босоніжках… покручуючи дупою.

— Так, Тоськи спекалися, — потерла долоні Валька. — Пора і нам перетворюватися з цих бомжих на принцес. Ходімо.

— Почекай, я їсти хочу, — шла за Валькою, яка наче бігла, я не встигала. — Якщо втрачу свідомість з голодухи…

— Господи, Настя! — вона зупинилась. — Переодянемося і сходимо до ресторану, може кого здибаємо. Я в такому вигляді туди не піду, — кивнула на наші мініюбки.

— До якого ресторану?! Ти мала на увазі буфет? — подруга поклала на стіл свій порожній піднос, який несла в руці, та відчинила двері, і ми вийшли в коридор.

— Я мала на увазі саме ресторан!... Який в біса буфет? Там нікого пристойного ти не зустрінеш. Тут наліво… — показала пальцем вкінець коридору, —... ресторан є. Туди весь цей "бомонд" попреться, і ми теж.

— Боже, і чому я тільки погодилася на цю аферу! — ми рушили далі, до роздягальні. Туди, де ми сховали свої вечірні сукні.

— Ого, яка ваза! — призупинилася Валька і я біля неї. Ми стояли з відкритими ротами, як ідіоткі, поки повз нас, проносили величезну, білу вазу, розфарбовану золотом, ще там були якісь квіти і чийсь портрет, таке як то дівчини.

— Це що за шедевр? — вирвалося з мого рота.

— Це на аукціон! — відповів чоловік, що ніс її. Ще й підморгнув мені. Мені боятися чи гордитися цим?... Не довіряю я чоловікам більше. Пішли всі в дупу!

— Мабуть дохріна грошей коштує, — бурмотіла я дивлячись в слід цим двом чоловікам, що надривалися над вазою.

— Ходімо. Скоро торги почнуться, а ми ще не переодяглися.

Торги! Слово таке кумедне… ми наче на ринку, чесне слово!

Сукню то я надягла, а от застібнути на спині, сама не змогла. Валька десь вийшла телефонувати комусь. А в мене мобілки немає, я так і не сходила по неї.

— Ти вже переодягнулася? — Валька відчинила двері, підійшла до мене пристукуючи своїми підборами кожен по сантиметрів п'ятнадцять мабуть. Що сказати — Стриптизерка! — Офігенно! — пальцями доторкнулась до моєї чорної з синіми переливами сукні. — Ти в ній така класна!!!