Розділ 23

Настя

Шоу Маст Ґоу Он

***

Макс не встиг відпочити після півнів, як його якийсь дід на ім’я Микола забрав ставити столи в садку, а мене… Мене тітка в жовтій хустці попхала в спину до хати, на кухню, допомагати готувати, бо скоро наречений приїде, а вона не встигає.

ГОТУВАТИ!!! МЕНЕ!!! Серйозно?! Називається, прийшли на весілля, то ще й припахали працювати.

Коли заходила на кухню, краєм ока помітила наречену в іншій кімнаті. Знаєте, я думала, що то буде молода дівчина, а то… жінка років тридцяти п’яти. У весільній сукні, красивій сукні. Мені навіть на секунду здалося, що я хочу на її місце — хочу бути нареченою Макса. Але мріяти не було часу, мене в спину поштовхали далі.

— О, поміч прийшла. — Голосно мовила жінка, яка стояла біля столу й ліпила котлети. — Заходь. Ти мене, мабуть, не пам’ятаєш, а я тебе запам’ятала: ти вчора на пожежі була. Плакала, переживала за свого чоловіка. Він у тебе такий, ух.

— Райко, досить уже. Ти ж заміжня, — відповіла їй та, що в жовтій хустці. — Так, як тебе звати? — кивнула мені.

— Настя.

— Ставай сюди, Насте, і наліпи оцю каструлю голубців, а мені потрібно додому зганяти, корову видоїти й переодягтися. Через годину наречений прийде. — Вона розв’язала свій фартух і зав’язала його на мені.

«Боже! Макс, як ти був правий, коли не хотів сюди йти».

Голубці, звісно ж, я робити не вміла. Бачила один раз по інтернету в кулінарному шоу, як їх крутять, тож приблизно що до чого уявляла.

— Так, я, мабуть, піду. Жанко, як думаєш, може, мені вашими городами перебігти, так швидше буде? Боюся, що за годину не встигну нічого зробити, як буду бігати кругами.

— Звісно ж, іди моїми городами. — Махнула ложкою жіночка, яка щось серйозно нею перемішувала в каструлі. — Там мій бик пасеться, то додасть тобі швидкості. — Усі жінки, які були на кухні, почали сміятися.

— Тьху на вас. Дурні… Піду я. Бо точно не встигну. — Вона пішла.

— Та не бійся, сміливіше. Ми тебе не образимо, — кивнула мені та, що мила посуд. На кухні було шестеро жінок, усі щось готували, смажили, нарізали салати, бутерброди, чистили картоплю. Я теж стала перед мискою з капустою і хотіла заплакати.

— Нюрко! Нюрко! Куди сховати цю дурну рушницю, що на стіні висить? Бо ще не дай Боже наречений застрелиться. — Реготала якась дівчина, забігаючи до кухні. Вона жартувала… чи ні?

— Яку рушницю?! — жіночка, що різала огірки, поправила хустину на лобі, яка спадала їй на очі.

— Рушницю діда Миколи. Її ж потрібно сховати, бо не дай Боже хтось із гостей сп’яну вхопить.

— Занеси в корівник і закидай сіном, щоб видно не було.

— Ага! — вона вибігла.

— Так, Насте, от наша Марина сьогодні виходить заміж у четвертий раз. Це ж скільки чоловіків вона зробила щасливими.

— І не говори. — Жінки почали перемовлятися між собою і хіхікати.

— Той, хто каже, що вона вже не персик, але ще й не курага. Сорок п’ять — це не привід ставити на собі хрест.

— Ох, баби. Дочекалася свого щастя… Чорт, котлети горять.

— І не говори. Я як згадаю ті роки, коли мені мій Шурик заміж пропонував і обіцяв, що я буду жити з ним як у раю. От, через п’ятнадцять років я бачу, що це за рай — гола, боса, як та Єва, а він усе пропиває й з хати виносить. Скоро будемо жерти одні яблука. Чим не рай?

Поки жіночки згадували свою молодість, я намагалася своїми ні до чого не пристосованими пальцями скрутити голубець. Боже! Їсти його простіше, ніж готувати.

— А це ж твій Шурик хіба не бабі Свериді родич?

— Такий родич, як чорт козі батько. Звісно ж, ні. То його двоюрідна тітка родичка.

— А. Ясно.

— Ти от про свого Шурика говориш, і я згадала, як до мене мій Гаврило приходив. Ох. Він тоді запудрив мізки, мабуть, з пів села дівчатам. Таким півнем по селі ходив, та так до тих дівок, та так до тих дівок. Я ж думала, що ох який парубок. ОХ! А як одружилися, попросила курку зарубати, то воно як глянуло на ту курку, втратило свідомість і впало мордою прямо в гній.

— Та твій Гаврило взагалі ще той екземпляр. Ні до Бога, ні до людей… Тьху. Хто пересолив салат? — плювалася жінка.

— Це Маша там щось біля нього поралася.

— Закохалася, мабуть. Ох уже ж ця молодь.

— І що мені з цим салатом робити? Зараза! Це називається — срав собака, перділи гуси. Чорт! Доведеться новий робити.

— І не говори. Теперішні дівки навіть картоплини собі зварити не вміють.

Поки жінки обговорювали безруких дівчат, які ні на що не здатні, я… Я почула голос Макса. Обернулася. Двері на кухню були відчинені, і вікна теж. Цей запах котлет, ковбаси, хліба, часнику й ще незрозуміло чого з кухні так просто летіти у вікно не збирався. Він стояв там, і я вже не могла його нюхати. Не про такі гості я мріяла. І думка смачно поїсти, яка мене радувала всю дорогу сюди, десь зникла. Апетит зник.

— Нюрко! Нюрко! — на кухню увійшла ще одна жінка.

— Що?!

— Мій Ігор випадково не у вас? Десь подівся, шукаю, бігаю по селу.

— Він що казав, що піде до нас?

— Ні. Просто грюкнув дверима і сказав, що піде до якоїсь хвойди… Ми просто посварилися.

— Я що, хвойда?

— Та вже й запитати не можна!

— Настя! — Макс стояв у дверях. — Вийди. — Кивнув мені. Я пішла за ним на вулицю дихати свіжим повітрям. — Ледве знайшов тебе. Де ти поділася?

— Мене ці жіночки нахабно затягли в кухню і змушують готувати.

— Серйозно?! — його сміх почав мене дратувати. — Ти будеш готувати на чуже весілля?! — Макс здивовано звів брови.

— Не дай Боже скажеш їм, що я не вмію готувати, застрелю з рушниці діда Миколи, — прошепотіла я на вухо, щоб ніхто не почув.

— Краще вмерти від кулі в лоб, ніж отруїтися твоєю стряпнею. Навіть не думай підходити до тих каструль. Люди завтра з ліжка не встануть.

— Не хвилюйся, для тебе я приготую делікатес, — ледь стрималася, щоб не засміятися. — Два варених яйця.

— Очевидно, я сьогодні буду голодний, — він легенько торкнувся кінчика мого носа. — Будь тут, щоб я знав, де ти, і не шукав по всьому селу. — З його губ це пролунало так, ніби він боявся, що мене вкрадуть. Пішов.